В умовах політичної нестабільності зростає кількість людей, які прагнуть віднайти спосіб поліпшити своє матеріальне становище за рахунок інших. Одним із таких способів є рейдерство. До того ж, у деяких випадках для заволодіння чужою власністю не обов'язково вчиняти кримінальні правопорушення. Можна просто заручитися підтримкою правоохоронних та судових органів і «спільно» проводити рейдерські захоплення. Способів заволодіння чужою компанією достатньо багато: це доведення до банкрутства, продаж компанії добросовісному набувачу, який не знає, що за придбане майно точиться боротьба, та низка інших способів. Задля отримання контролю над підприємством, можуть використовуватися міноритарні акціонери. Особи, які прагнуть заволодіти підприємством, можуть банально вдатися і до грінмейлу (greenmail). До речі, цей спосіб тиску на менеджмент, шляхом купівлі частини акцій акціонерного товариства з тим, щоб потім впливати на його діяльність, був зафіксований у Великобританії ще у ХІХ столітті.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Рейдери та антирейдери
Розмах рейдерства у нашій державі набув таких масштабів, що у справу втрутився навіть Євросоюз. У 2005 р. ЄС закликав Україну вжити антирейдерських заходів. На ріст рейдерства не змогла не зреагувати і бізнес-спільнота. Так, у тому ж 2005 р. при Європейській бізнес-асоціації було створено антирейдерську робочу групу. Групу боротьби з рейдерством у вересні 2006 р. створила Українсько-американська торгова палата. У жовтні 2006 р. при українському комітеті Міжнародної торгової палати засновано Бюро протидії комерційним злочинам і рейдерству. Згодом у це питання втрутилася і держава. У грудні 2006 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів», відповідно до якого корпоративні спори мали розглядатися за місцем знаходження господарського товариства. Однак і цей закон не поклав край рейдерству. Проблема набирала масштабів. З огляду на це, 17.09.2008 Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України були проведені комітетські слухання «Шляхи подолання рейдерства: удосконалення законодавства та посилення реагування правоохоронних органів на протиправні дії його організаторів і виконавців». Виступаючи на цих слуханнях, Голова судової палати Верховного Суду України у господарських справах В. П. Барбара повідомив, що за «рейдерськими справами» було звільнено 7 суддів загальних районних судів. Але це теж не зупинило рейдерів та їх пособників. Вони продовжували отримувати забезпечувальні судові рішення про передачу права управління підприємством на користь рейдера. Таким чином, «виконуючи рішення суду», вони захоплювали підприємство.
Старі цілі за новими методами
Однак з часом, через боротьбу з корупцією, проголошену в Україні (у тому числі й у судах), юристи, які обслуговують інтереси рейдерів, все активніше починають використовувати інший підхід – отримання забезпечувальних заходів в іноземних судах. Такий спосіб рейдерського захоплення підприємств став можливим, оскільки сучасна модель побудови корпоративної структури бізнесу, як правило, передбачає іноземну юрисдикцію: прямо чи опосередковано власниками (акціонерами) українських підприємств є закордонні компанії. Так, звертаючись з надуманим позовом до суду за місцем реєстрації іноземного підприємства, рейдери в якості відповідачів включають і українські підприємства, пов'язані відносинами корпоративного контролю з закордонним підприємством. Іноземні суди, які не знайомі з українськими методами боротьби за контроль над власністю, на основі свідчень, наданих суду «під чесне слово» (у західній доктрині права такі свідчення під присягою отримали назву «аффідавит») позивачами-рейдерами, приймають забезпечувальне рішення, яке дозволяє отримати контроль над українським підприємством.
Нещодавно таким способом отримання чужої власності скористалася громадянка України С, яка, будучи зацікавленою в отриманні контролю над групою українських аграрних підприємств, звернулася до районного суду м. Лімасол на Кіпрі з надуманим позовом до кіпрських компаній, які є власниками (акціонерами) українських аграрних підприємств. У результаті українські підприємства були включені до складу відповідачів. Під час подачі позовної заяви громадянка С. надала суду «під чесне слово» неправдиві свідчення та попросила винести забезпечувальне рішення про призначення тимчасового керуючого, запропонувавши суду підконтрольну кандидатуру. Кіпрський суд прийняв від С. неправдиві свідчення, які були надані під присягою, і призначив тимчасового керуючого кіпрськими компаніями, наділивши його правом вчиняти юридичні дії в Україні. Тимчасовий керуючий, перевищивши свої повноваження, видав на Кіпрі довіреності від імені іноземних компаній на підконтрольних громадянці С. осіб в Україні. Це стало можливим завдяки відмінності правового регулювання видачі довіреності в Україні та на Кіпрі. Якщо в Україні відповідно до ст. 44 Закону України «Про нотаріат» нотаріус під час видачі довіреності зобов'язаний перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, то відповідно до Закону Республіки Кіпр №165(I) від 2012 р. це не входить до посадових обов'язків нотаріуса, він лише посвідчує підпис особи. Таким чином, для завершення своєї схеми рейдерам необхідно легалізувати довіреність в Україні та домогтися виконання в Україні рішення кіпрського суду.
Проблема виконання рішень іноземних судів в Україні
Зупинимось дещо детальніше на проблемі виконання рішень іноземних судів. Як зазначають вчені, у світовій практиці існує 3 способи виконання рішення іноземного суду. Перший спосіб передбачає необхідність процедури визнання іноземного рішення, тобто так звана «видача екзекватури» (наприклад, у Франції). Другий підхід передбачає необхідність реєстрації рішення суду іноземної держави у спеціальному реєстрі (наприклад, Великобританія). Третій підхід передбачає перевірку правильності рішення лише з формальної точки зору та його перевірку на відповідність публічному порядку країни суду (наприклад, ФРН, Італія, Білорусь). Цей спосіб допускає можливість відмови у визнанні рішення іноземного суду. Наприклад, згідно з законодавством Республіки Білорусь іноземне судове рішення може бути не виконане, якщо воно суперечить суверенітету держави, загрожує її безпеці чи суперечить основним принципам законодавства Республіки Білорусь. Фактично, ці ж підстави містяться і в параграфі 328 Цивільного процесуального кодексу ФРН. Щоправда, друга з названих підстав звучить дещо «ширше» – якщо «визнання і виконання іноземного судового рішення може призвести до порушення основних засад публічного порядку та охоронюваних прав осіб в країні виконання».
До 6.09.2005 в Україні діяв спеціальний Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» (втратив чинність на підставі Закону України №2798-IV від 06.09.2005 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України»). Ст. 8 Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» передбачала, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється, якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було своєчасно й належним чином повідомлено про розгляд справи та якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України. Щоправда, в цій статті зазначалося, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду могло не задовольнятися також і в інших випадках, передбачених законами України.
Підстави для невиконання рішень іноземних судів в Україні
Сьогодні виконання рішень іноземних судів в Україні регулюється розділом VIII Цивільного процесуального кодексу України (ЦПКУ). П. 2, п. 7 та п. 8 ст. 396 ЦПКУ дослівно повторюють ті підстави невиконання рішень іноземних судів, які були передбачені у ст. 8 Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів». Тут потрібно зазначити, що загалом підхід, передбачений ЦПКУ до підстав у відмові від виконання рішень іноземних судів, відповідає міжнародним стандартам. Так, підставами відмови від виконання арбітражного судового рішення Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.) називає в тому числі й неналежне інформування сторін. Щоправда, в конвенції не йдеться про інтереси держав, як підставу для невиконання рішень іноземних судів (що, справді, є логічно, оскільки, значну кількість рішень іноземних судових установ держава могла б не виконувати, посилаючись на цю норму). Натомість у цій статті говориться про таку підставу невиконання рішення, як суперечність рішенню публічному порядку держави. Про публічний порядок йдеться й у вітчизняному законодавстві. Зокрема, у п. 1. ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначається, що норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, не сумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України. У той же час, у п. 2 цієї статті сказано, що відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.
Дещо про публічний правовий порядок
Потрібно зауважити, що поняття «публічний правовий порядок» у праві використовується близько 200 років. Однак в жодній країні, де законодавчо передбачене застосування застереження про публічний порядок (який, до речі, залежно від країни може мати і різну назву; так, у Канаді це – «основи моральності і моралі», у Німеччині та Франції – «суспільний порядок і добрі вдачі»), не надається його визначення. Справа у тому, що в законі просто неможливо заздалегідь передбачити усі варіанти потенційних колізій між вітчизняним та іноземним правом. Щоправда, українські законодавці спробували окреслити публічний порядок у ст. 228 ЦКУ, розглядаючи питання недійсності правочинів. Так, у п. 1 цієї статті зазначається, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Спроба визначення поняття публічного порядку міститься й у Постанові Пленуму Верховного Суду України №12 від 24.12.1999 р. У п. 12 якої зазначається, що під публічним належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу наявного в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).
Що ж стосується виконання рішень судів Кіпру в Україні, то до 18.03.2006 це питання врегульовувалось Договором між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах від 19.01.1984. У ст. 24 згаданого вище Договору визначалися умови визнання і виконання судових рішень. Відповідно до п. 2 ст. 24 Договору рішення не підлягало виконанню, якщо особа не була належним чином інформована про розгляд справи. Після набрання чинності Угоди між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних справах від 06.09.2004, були додані ще два пункти, які мають принципове значення: e) визнання та виконання рішення не суперечитиме публічному порядку запитуваної Договірної Сторони; f) рішення чи його наслідки не суперечитимуть основним принципам та законодавству запитуваної Договірної Сторони.
З огляду на те, що право власності є складовою публічного порядку України, враховуючи, що захист права власності передбачений законодавством України, а захист цього права закріплений на конституційному рівні (ст. 41 Конституції України «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності»), однозначно випливає, що подібні рішення іноземних судів не повинні бути визнані в Україні, відповідно, і не повинні виконуватись. Окрім того, рішення іноземного суду, не підтверджене українським судом, також не повинне виконуватися, з огляду на п. 1 ст. 14 Закону України «Про міжнародне приватне право» (суперечність імперативним нормам права України) і на п. 7 ст. 396 ЦПКУ (виконання рішення загрожує інтересам України).
Таким чином, на сьогодні маємо приклади використання рішень іноземних судів в Україні у корпоративних спорах, які розраховані на необізнаність суб’єктів господарювання з правовою базою визнання таких рішень в Україні. Юристам-практикам рекомендуємо, у разі виявлення таких спроб, у першу чергу з’ясовувати, чи визнано (або допущено до виконання) українським судом будь-яке рішення іноземного суду стосовно українських громадян або підприємств. За відсутності такого рішення українського суду рекомендуємо негайно звертатися до представників правоохоронних органів із заявою про вчинення правопорушення та визнання недійсними документів (доручень), на підставі яких можуть здійснюватися спроби шахрайства стосовно майна громадян чи власності (прав власності) українських підприємств.