Популярні матеріали

26 жовтня 2017, 11:25

Судова медіація - challenge для України

Дмитро Коноваленко
Дмитро Коноваленко «Клочков та Партнери, АО» юрист, помічник адвоката

З прийняттям судової реформи, зокрема нових процесуальних кодексів, у професійному середовищі все активніше обговорюється питання щодо запровадження нового процесуального інституту захисту прав, а саме врегулювання спору за участю судді. За зовнішніми ознаками цей механізм нагадує іноземні аналоги судової медіації. Однак у нашому випадку судова медіація має свої особливості та недоліки.

Чи зможе суд стати платформою для «Alternative dispute resolution, АDR»?

У традиційному розумінні, суд для громадян та бізнесу – це остання інстанція у вирішенні особистих конфліктів та бізнес-проблем. Наразі маємо ситуацію, коли судова система перебуває у стані трансформації та тотального недобору служителів Феміди. Це призводить до завантаження судів справами, що породжує тривалість їх розгляду та спричинює неналежну якість здійснення правосуддя. Такий стан речей створює негативний образ суду як інституції, неспроможної швидко, якісно та ефективно вирішувати спори.

Тому останніми роками широкої популярності набула система Alternative dispute resolution, ADR, зокрема медіація, за якої сторони спору за допомогою незалежного медіатора приходять до спільного та оптимального вирішення спору з урахуванням їхніх інтересів та найменшими втратами для кожного з них. Основні принципи медіації дозволяють швидко, якісно та конфіденційно вирішувати конфлікті ситуації. Фактично, правова природа ADR є альтернативою офіційному правосуддю. Хоча в багатьох Європейських країнах цей процес вмонтований в офіційну судову систему, будучі неодмінною складовою судового процесу.

Чи зможе суддя стати повноцінним медіатором в Україні – велике питання, адже суддя, за класикою жанру, є служителем Феміди та керується, насамперед, буквою закону. Чи зможе суддя врегулювати спір, виходячи з інтересів сторін, спираючись на емоції та інтереси – залишається питанням. Таке функціональне поєднання може знівелювати суть закладеного інституту судової медіації, оскільки судді все одно дивитимуться на спір з позиції доказів і норм права та певною мірою формалізовано підходити до спору, зважаючи на те, що суддя-медіатор, насамперед, є суддею, а вже потім – медіатором.

Закордонний досвід показує, що судова медіація є звичним явищем не лише для країн Європейського союзу, а й для пострадянських держав (Республіка Білорусь, Казахстан, Російська Федерація), при цьому використовуються різні концепції судової медіації.

Україна пішла на впровадження концепції судової медіації, за якої остання повинна стати повноцінним елементом судових процедур, тобто однією зі стадій судового провадження. Такий концепт апріорі суперечить сутності класичної моделі медіації та її автономної ролі у вирішенні спорів.

Основна мета медіації – це досягнення консенсусу. Натомість судова медіація базується на компромісах, за яких сторони поступаються позиціями.

Таким чином, найімовірніше, ми будемо мати справу з «квазі медіацією», яка далека від класичного розуміння медіації.

Отже, з аналізу нових процесуальних кодексів можна прослідкувати декілька опцій, які закладаються в інститут судового врегулювання спору за участю судді:

  • таке судове врегулювання відбувається до початку розгляду спору по суті та оформлюється ухвалою суду, якою провадження у справі зупиняється та починається відлік іншого процесуального строку, а саме строку на вирішення спору за участю судді, який не повинен перевищувати 30 днів з часу постановлення ухвали;
  • формат досудового врегулювання передбачає спільні або закриті наради: у спільних беруть участь всі сторони процесу, а закриті проводяться з кожним учасником процесу окремо;
  • під час процедури судового врегулювання спору за участю судді суддя не має права надавати сторонам юридичні поради та рекомендації, а також оцінювати подані у справі докази;
  • протокол наради та будь-яке інше фіксування технічними засобами не відбувається: враховуючи конфіденційність таких нарад, забороняється використовувати портативні, аудіо-технічні пристрої, здійснювати фото- і кінозйомку, відео- та звукозапис.
  • У разі відсутності досягнення компромісу між сторонами повторне врегулювання спору за участю судді не допускається, така справа передається на розгляд у загальному порядку, проте вже іншому судді;
  • припинення врегулювання спору за участю судді відбувається у разі подання заяви стороною про припинення врегулювання спору за участю судді; закінчення 30-ти денного строку; укладення сторонами мирової угоди;
  • припинення такого врегулювання відбувається на підставі ухвали судді, яка не підлягає оскарженню.

З аналізу зазначених положень можна дійти висновку, що основною метою запровадження цього процесуального інституту є розвантаження судової системи, пришвидшення вирішення спорів, регенерація іміджу судової системи в очах бізнесу та громадян, конфіденційність, руйнування психологічних бар’єрів між сторонами та суддею, зменшення судових витрат.

Суддя-медіатор, насамперед, є суддею, а вже потім – медіатором

Запропонованими змінами не регламентовано будь-яких додаткових вимог до спеціальної підготовки судді, що буде врегульовувати спір.

Суддя – це особа, яка працює в певних межах, виходячи з принципу імперативності та базуючись на хрестоматійному принципі діяльності будь-якого органу державної влади «дозволено лише те, що прямо передбачено законом», що є діаметрально протилежним медіації, де весь процес не підпорядковується формалізованим процедурам та ґрунтується на принципах диспозитивності.

Зокрема, неузгодженість із зазначеним принципом викликає ч. 5 ст. 189 Проекту, згідно з яким у процесі проведення спільних нарад суддя здійснює інші дії, спрямовані на мирне врегулювання спору сторонами. Така процесуальна невизначеність дій судді на цій стадії може створити умови для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за перевищення повноважень під час врегулювання спору.

Щодо репутаційних ризиків для судді

Така процедура обумовлює позапроцесуальне спілкування сторін з суддею, за зачиненими дверима, без будь-якого фіксування, а в деяких випадках навіть віч-на-віч з кожною стороною процесу. Такий стан речей може призвести до хибного враження щодо упередженості судді на користь однієї зі сторін або до безпідставних звинувачень у корупційних зв’язках, що дозволить маніпулювати іншою стороною, спотворюючи зміст розмови чи дій судді, чим також ставиться під сумнів конституційний принцип гласності судового процесу.

Процесуальний запобіжних у вигляді неможливості розглядати спір по суті суддею, який здійснював судове врегулювання спору, є надійним страхуванням для процесуальних опонентів, але не для судді, який через недобросовісність сторін може зазнати репутаційних втрат.

Щодо перспектив судової медіації в Україні

Запропонована законодавцем можливість врегулювання спору за участю судді, незважаючи на те, що вона за зовнішніми ознаками далека від медіації у класичному її розумінні, є перспективним і прогресивним кроком до імплементації Європейських процедур та покращення доступу до правосуддя.

Для того щоб спрямувати цей процес у правильний напрямок, варто звернути увагу на спеціальну підготовку суддів у проведенні процедур ADR з наближення до загальноприйнятих принципів медіації, а також необхідно якнайшвидше прийняти спеціальний Закон «Про медіацію». Також видається доволі перспективним запровадження переліку суддів, які матимуть відповідну кваліфікацію на судове врегулювання спору за участю судді, провівши аналогію з інститутом слідчих суддів у кримінальному процесі.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати