Популярні матеріали

06 червня 2018, 15:25

Повідомлення про підозру: відсутність передбачуваності

Ігор Самольотов
Ігор Самольотов «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери» керівник департаменту кримінальної практики
Сергій Хохлов
Сергій Хохлов «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери» адвокат кримінальної практики

Однією з найважливіших процесуальних дій у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування є повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, з яким кримінальний процесуальний закон пов’язує початок притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Зважаючи на важливість зазначеної процесуальної дії, необхідним є не лише суворе дотримання процесуального законодавства під час її проведення, але й вироблення однозначного та однакового розуміння учасниками кримінального провадження процедури її проведення, в чому наразі існують суперечності, правову оцінку яких намагатиметься надати автор цієї статті.

Наявні суперечності

Різні підходи щодо порядку вчинення такої процесуальної дії як повідомлення про підозру обумовлені, на нашу думку, складністю цієї процедури, а також недостатньо чітким врегулюванням з боку кримінального процесуального закону. Для розуміння причин виникнення вказаних суперечностей слід звернути увагу на правову природу повідомлення особі про підозру як окремої процесуальної дії.

Так, незважаючи на подібність назв процесуальної дії, повідомлення особі про підозру не можна вважати виключно повідомленням у розумінні положень ст. 111 КПК України, тобто процесуальною дією, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певного учасника кримінального провадження про дату, час та місце проведення процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію.

Відповідно до ч. 1 ст. 276 КПК України, повідомлення про підозру обов’язково здійснюється у таких випадках: затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; обрання до особи одного з передбачених КПК України запобіжних заходів; наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

На практиці сторона обвинувачення найчастіше повідомляє особу про підозру у зв’язку з наявністю достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. В цьому випадку повідомлення про підозру як процесуальний документ є результатом певної інтелектуальної діяльності слідчого, прокурора з оцінки доказів на предмет їх відповідності та допустимості, а також достатності для підозри окремої особи у вчиненні кримінального правопорушення. Результатом такого аналізу є процесуальний документ, в якому слідчий або прокурор, хоча і не викладають мотиви та обгрунтування прийняття такого процесуального рішення (на відміну від постанови у кримінальному провадженні), проте зазначають, зокрема, встановлені на підставі наявних у кримінальному провадженні доказів фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення, його правову кваліфікацію.

Наявністю інтелектуальної складової повідомлення про підозру у кримінальному провадженні може значно відрізнятися від суто повідомлень, які радше мають виключно інформаційний характер. Таке повідомлення про підозру має ознаки аналізу, що є більш характерним для постанови у кримінальному провадженні, проте не містить викладення процесу такого аналізу у вигляді мотивів прийняття рішення, займаючи таким чином певну проміжну позицію між повідомленнями та постановами у кримінальному провадженні.

Також про особливий характер повідомлення про підозру свідчить момент виникнення юридичних наслідків для всіх учасників кримінального провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 278 КПК України, письмове повідомлення про підозру вручається у день його складення слідчим або прокурором, а у разі неможливості такого вручення – у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень. Отже, передбачені кримінальним процесуальним законом наслідки тягне не факт складання повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення як процесуального документа, а лише факт вчинення дій щодо вручення такого документа певній особі у передбачений законом строк та спосіб.

Судова практика

На підтвердження цієї позиції можна навести приклади судових рішень (зокрема, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72425211): «Отже, чинним КПК встановлено, що повідомлення про підозру має бути вручено у день його складання, оскільки це подія, яка має юридичне значення та наслідки для учасників кримінального провадження. Однак суду не надано належних доказів на підтвердження того, що слідчим належним чином було вручено повідомлення про підозру ОСОБА_2 в день її складання».

Виходячи з наведеної позиції, не здійснення вручення особі письмового повідомлення про підозру у встановлений законом строк та спосіб нівелює процесуальне значення повідомлення про підозру як процесуального документа, оскільки такий документ вже не здатний спричинити юридичні наслідки для учасників кримінального провадження, а таке повідомлення втрачає свою силу з наступного дня.

Окремої уваги заслуговує висвітлення питання щодо суб’єктного складу осіб, які мають право скласти та вручити особі у передбачений законом спосіб письмове повідомлення про підозру. Особливого значення вказане питання набуває у світлі здійснення повідомлення про підозру окремим категоріям осіб, визначеним у ст. 480, 481 КПК України (зокрема, народним депутатам України, суддям, адвокатам тощо).

Виходячи з наведених положень ст. 276, 278 КПК України, можна зробити висновок, що процесуальні дії щодо складення та вручення повідомлення про підозру може вчинити виключно одна й та сама службова особа: слідчий або прокурор – процесуальний керівник, який у випадку повідомлення про підозру окремим категоріям осіб повинен займати певну адміністративну посаду. Цілком логічно, що особи, які не складали повідомлення про підозру, позбавлені процесуальної можливості її вручати. Такої позиції дотримуються багато науковців і фахівців кримінального права та процесу.

Така позиція знаходить своє відображення у таких судових рішеннях:

«Обвинувальний акт містить дані щодо процесуальних керівників у вказаному кримінальному провадженні, однак в ньому відсутні дані щодо Генерального прокурора та/ або його заступників, що вказує на вручення повідомлення про підозру особою, не наділеною процесуальними повноваженнями».

«Слідчий суддя не може погодитися з такими процесуальними діями прокурора, адже законом визначено вичерпний перелік суб'єктів, які мають право повідомити окремій категорії осіб про підозру, тобто здійснити всі процесуальні дії, внаслідок яких особа набуде статусу підозрюваного – скласти повідомлення та вручити його, а тому передоручення повноважень на здійснення однієї зі складових цієї процедури, на думку слідчого судді, є неправильним. Тобто частина однієї процесуальної дії не може виконуватися різними суб'єктами (посадовими особами) органу досудового розслідування в розумінні гл. 37 КПК України».

«Суд наголошує на тому, що положення п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України про порядок здійснення повідомлення про підозру судді є імперативними та не передбачають можливості здійснення письмового повідомлення – як всієї процедури в цілому, так і її частини – іншими особами, аніж Генеральний прокурор України чи його заступник, у тому числі в порядку надання доручення. Суд також виходить з того, що за змістом гл. 22 КПК України, складання письмового повідомлення про підозру та його вручення підозрюваній особі є складовими частинами повідомлення про підозру як єдиної стадії кримінального процесу. Жодних винятків щодо цього не встановлюють ні гл. 37 КПК України, ні інші норми цього Кодексу».

Проте в інших випадках судді займають протилежну правову позицію, що підтверджується такими прикладами судових рішень:

Солом’янський районний суд м. Києва визнав, що суддя набув статусу підозрюваного, хоча письмове повідомлення про підозру йому вручав не генпрокурор чи його заступник. «Думка захисника про те, що підозрюваного ОСОБА_3 повідомлено про підозру у непередбачений КПК України спосіб не відповідає обставинам, встановленим під час судового засідання, оскільки відповідно до вимог ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру було здійснено та складено заступником Генерального прокурора – керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_7, та за його дорученням було вручено підозрюваному ОСОБА_3 начальником шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України Козачиною С.С. На підтвердження обґрунтованості підозри слідчому судді були надані відповідні докази».

«Думка захисників про те, що підозрювану ОСОБА_3 повідомлено про підозру у непередбачений КПК України спосіб, не відповідає обставинам, встановленим під час судового засідання, оскільки відповідно до вимог ст. 481 КПК України письмове повідомлення про підозру було складено заступником Генерального прокурора – керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ОСОБА_11, та за його дорученням було вручено підозрюваній ОСОБА_3 прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_12».

Вбачається, що причиною різного підходу до порядку здійснення повідомлення про підозру особі, в тому числі окремим категоріям осіб, є наявність у кримінальному процесуальному законодавстві понять «повідомлення про підозру» як певного комплексу дій, а також «письмового повідомлення про підозру» як складеного в межах кримінального провадження окремого процесуального документа.

В окремих випадках (зокрема, у разі потреби повідомлення про підозру окремим категоріям осіб) повідомлення про підозру складається відповідальною особою (наприклад, Генеральним прокурором України або його заступником), проте здійснення вручення складеного документа особі здійснюється іншим прокурором або слідчим, якому доручено здійснити таку процесуальну дію відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КПК України.

Проте таке ототожнення повідомлення про підозру з усіма іншими процесуальними діями у кримінальному провадженні, з чого випливає можливість надання доручення на здійснення такої дії іншому представнику сторони обвинувачення, не кореспондується з особливим статусом повідомлення про підозру, на який вказує окремо закріплене у п. 11 ч. 1 ст. 36 КПК України право прокурора повідомляти особі про підозру.

Окремо закріплене законодавцем право прокурора повідомляти особі про підозру виводить таку процесуальну дію з кола інших процесуальних дій, про можливість надання доручення на виконання яких зазначено у п. 4 згаданої статті КПК України. При цьому право прокурора на надання доручення щодо повідомлення особі про підозру в спеціальній нормі (п. 11 ч. 1 ст. 36 КПК України) відсутнє.

До того ж варто звернути увагу, що у ст. 36 КПК України, на відміну від положень ст. 277, 278 КПК України, закріплене право прокурора повідомляти особі про підозру (а не лише складати таке письмове повідомлення), під чим слід розуміти певний процес, пов’язаний як зі складенням письмового документа (повідомлення про підозру), так і з його врученням особі у встановленому законом порядку.

Висновок щодо необхідності здійснення усього процесу повідомлення особі про підозру однією особою можна зробити під час аналізу положень КПК України щодо здійснення кримінального провадження щодо окремої категорії осіб.

Варто зазначити, що положення гл. 37 КПК України в цьому випадку є спеціальними щодо інших статей кримінального процесуального закону. Крім того, положення КПК України щодо порядку притягнення до кримінальної відповідальності окремих категорій осіб ґрунтуються на вимогах спеціальних законів, зокрема на нормах Законів України «Про статус народного депутата України», «Про судоустрій і статус суддів», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», які мають спеціальний статус щодо КПК України стосовно здійснення повідомлення про підозру.

В цьому контексті законодавець у ст. 277 та 481 КПК України обдумано застосовує різні (не тотожні) терміни, а саме «складення» повідомлення про підозру як письмового документа і «здійснення» письмового повідомлення про підозру як комплексу дій щодо прийняття процесуального рішення, його оформлення у вигляді письмового документа, подальшого проголошення та вручення з роз’ясненням прав особи, якій проголошено підозру.

Деякі норми інших спеціальних Законів також містять положення щодо вимог до здійснення повідомлення про підозру окремим категоріям осіб. Як приклад, можна навести положення ч. 4 ст. 49 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», які передбачають, що судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором або його заступником.

В цьому випадку Закон також вказує на можливість здійснення спеціально уповноваженою особою усього повідомлення про підозру, а не лише складання тексту такого письмового повідомлення (як це визначено законодавцем у ст. 277, 278 КПК України).

Підтвердженням висловленої позиції може слугувати судове рішення http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61163287: «Положення ст. 481 КПК є спеціальними щодо викладених у п. 15 ч. 1 ст. 3 та п. 11 ч. 2 ст. 36 цього кодексу. Принципово важливим є те, що відповідно до положень КПК, складання зазначеного процесуального акта і його вручення має здійснюватися однією і тією ж особою – слідчим або прокурором – процесуальним керівником. При цьому слідчий чи прокурор, які не склали повідомлення про підозру, не наділені КПК правом його вручати».

Замість висновку

Таким чином, виходячи із системного аналізу норм чинного законодавства України, можна зробити висновок, що повідомлення про підозру вважається особливим видом процесуального повідомлення у кримінальному провадженні, який є результатом інтелектуальної діяльності спеціально уповноважених осіб та може спричинити юридичні наслідки для учасників провадження лише у разі дотримання вимоги щодо строків, процедури та суб’єктного складу осіб, які здійснюють його вручення.

Неоднозначність судової практики з окресленого питання обумовлена, на нашу суб’єктивну думку, виключно формальним підходом слідчих суддів до оцінки процедури повідомлення особі про підозру, яка здебільшого зводиться лише до перевірки наявності складеного письмового документа і факту його вручення (направлення) особі, без ретельного та прискіпливого розгляду вказаної процесуальної дії як певного складного та довготривалого процесу.

Наявність різних позицій щодо правозастосовчої практики у цьому питанні не відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях наголошує, що процесуальні акти повинні відповідати концепції передбачуваності. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод відсилає до законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для зацікавлених осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні («Беєлер проти Італії»). Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці («Горджелік та інші проти Польщі»).

Таким чином, остаточне розуміння порядку здійснення повідомлення про підозру у кримінальному провадженні можливе на підставі законодавчого врегулювання вказаних питань або шляхом формування судами послідовної та передбачуваної правозастосовчої практики, що необхідно для однакового розуміння та правозастосування усіма учасниками кримінального провадження.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати