У Преамбулі Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. (далі — Декларація) зазначено: «Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, а також що створення такого світу, в якому люди матимуть свободу слова і переконань та будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення». Тобто Декларація підтверджує право не лише народу, але й кожної окремої людини на повстання проти тиранії та гноблення. Це дуже важливо, оскільки у разі повстання проти гноблення можновладці намагаються визнавати окрему людину або групу людей, які виступають проти узурпації державної влади та гноблення власного народу, як звичайних кримінальних злочинців.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Історія ідеї права на опір гнобленню
В історичній ретроспективі «горючим матеріалом», тобто причиною для масових заворушень і протестів була практика деспотичного правління. Деспотіями були Римська, Візантійська, Російська та Османська імперії, Китай, Золота Орда, монархії Близького і Cереднього Сходу всіх часів (Єгипет, Вавилон та ін.). Видатні мислителі різних епох і держав чітко усвідомлювали антигуманну природу гноблення людини та наполегливо шукали способи її усунення. Обґрунтування ідеї опору народу проти гноблення і тиранії правителів беруть свій початок зі стародавніх часів, вона згадується навіть у релігійних кодексах. Дослідженням цієї теми присвятили свої твори Платон, Сократ, Марк Тулій Цицерон, Лукрецій Кар, Фома Аквінський, Л. Дюги, Хуан де Маріана, Гуго Гроций, Ж.Ж. Руссо, Джон Локк, Томас Гоббс, Ш.Л. Монтеск'є, І. Бентам, Л. Дюгі та інші представники науки політико-правових вчень. Фактично всі вони були прихильниками права народу на опір гнобленню. Противником права на спротив гнобленню був І. Кант, який вважав, що спротив народу знищує весь законний устрій держави.
Перші згадки щодо припустимості загальнонародного опору наказам правителя можна також знайти у Біблії — Книзі Естери, що є частиною Старого Заповіту. Відповідно до біблейського тексту, перський правитель Артиксеркс видає наказ про знищення єврейського народу. Згодом він змінює своє рішення. Однак, не маючи правових підстав для скасування попереднього наказу, цей правитель видає новий, відповідно до якого єврейський народ має право чинити опір будь-кому, хто здійснюватиме стосовно нього агресивні дії. Внаслідок цього було вбито весь каральний загін персів. Тим самим була зафіксована легальна можливість протидії зловживанням правителів (Біблія, Книга Естери (3-9)). Отже, ідея спротиву деспотичним методам державного правління засобами повстань і заворушень виникла ще у середньовіччі. Видатні постаті Франції, Німеччини, США, Англії досліджували її десятиліттями. Дослідження триває аж до наших часів. Ідея демократії, захисту прав людини у цих дослідженнях відігравала і відіграє провідну роль.
Пилип Орлик у своєму зверненні до урядів європейських держав під назвою «Вывод прав Украины» зазначав: «Козаки мають за собою право людське і природне, одним з принципів якого є те, що народ завжди має право на опір гнобленню і поновлення своїх стародавніх прав, коли для цього настане належний час» (Пилип Орлик. Вывод прав Украины. Електронний ресурс).
У ХVI столітті після Варфоломіївської ночі у памфлеті Vindiciae contra tyrannos (Единбург, 1579 р.) протестантські письменники чітко й відверто висловилися на користь права на повстання: «Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити тільки силою зброї, представники народу можуть спонукати народ взяти зброю і вжити будь-який вид сили або хитрощі проти нього».
Відомий юрист (суддя, вчений, письменник, громадський діяч) А.Ф. Коні у кандидатській роботі «Про право необхідної оборони» дійшов такого висновку: «Народ, влада якого прагне порушувати його державний устрій, має в силу правової підстави необхідної оборони право на революцію, право на повстання» (Кони А.Ф. О праве необходимой обороны: Приложение к Московским университетским известиям. — М.: 1865. — Т.1).
На жаль, зазначена проблема залишається актуальною в сучасний період. В Україні її досліджували такі відомі вчені-юристи як С.П. Погребняк, М.І. Скриголюк, В.В. Джунь, В.Ф. Сіренко, Б.В. Бабин, В.В. Головченко, Д.М. Зборошенко, О.О. Уварова та ін. Лейтмотивом досліджень є справедливий висновок, що деспотична форма правління, узурпація влади є протиправним явищем, що суперечить фундаментальним принципам міжнародного права та Конституції України.
Правові підстави повстання
Перевіреним історією та дієвим механізмом захисту народного суверенітету є відкликання влади народом — джерелом і носієм цієї влади. Якщо зміна узурпованої влади таким шляхом не відбувається, а влада ігнорує законні мирні акції протидії, то народ набуває право на спротив такій владі шляхом повстання та навіть розв'язання проблеми збройним шляхом. ООН визнала правомірним повстання за таких умов: наявність у державі, в якій відбувається повстання, тиранії та гноблення; наявність у повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії та гноблення; відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу правових засобів усунення гноблення шляхом судового захисту. Право на повстання як насильницька форма спротиву гнобленню народу в літературі розглядається як еквівалент конституційного права на необхідну оборону, крайній захід (ultimaratio), до якого звертаються у разі неможливості захистити свої права за допомогою інших механізмів, що реалізуються в нормальних умовах за наявності демократичного режиму.
Там, де закінчується закон, починаються зловживання, гноблення людини, корупція, порушення людських прав. Якщо хтось з можновладців зловживає наданою йому народом владою, використовує її у власних інтересах та застосовує силу проти повсталих громадян, то після цього така особа перестає бути посадовцем, йому можна чинити спротив, як і будь якій іншій людині, яка посягає на права іншого (Локк Джон. Соч. в 3-х томах. — М.: Мысль, 1988. — Т.2. — С. 378-379, 383).
В Декларації незалежності США 1776 р. зазначено: «Якщо довга низка зловживань і узурпацій, що незмінно переслідують одну й ту саму мету, виявляє намір зрадити цей народ до влади необмеженого деспотизму, то право та обов'язок народу — повалити такий уряд і створити нові гарантії забезпечення своєї майбутньої безпеки». Право на повстання закріплено у Декларації прав людини і громадянина 1789 р., що є складовою частиною Конституції Франції.
Ст. 20 Основного закону ФРН передбачена така форма народного спротиву: «Всі німці мають право на спротив кожному, хто спробує усунути цей (конституційний) устрій, якщо інші засоби неможливі. Право народу на опір гнобленню закріплено конституціями Греції, Португалії, Словаччини, Чехії, Перу, Литви, Естонії та ін.
Конституція України не мовчить, народ — також. А що ж далі?
В Конституції України є достатньо норм, за допомогою яких можна забезпечити реалізацію права народу на опір гнобленню, яке за багатьма критеріями відбувається в нашій державі (зокрема, ст. 27, 34,39, 48, 55). Соціально-економічна, правова та політична ситуації в Україні впродовж кількох років перед лютим 2014 р., а потім надалі, вже за нової влади, на превеликий жаль, за деякими ознаками підпадає під визначення поняття «узурпація влади» та «гноблення народу». У зв'язку з цим відбулося чимало протестних акцій, ефективність яких виявилася майже нульовою. Постає питання про те, скільки ще потрібно Майданів, щоб принижений і пограбований український народ відчув себе реальним господарем у своїй державі? Чи потрібні повторні Революції гідності, наслідком яких знову будуть тисячі загиблих, покалічених, обкрадених державою громадян? Відповідь на ці запитання має дати народ.
Оскільки масові заворушення і повстання як крайні заходи захисту демократії та фундаментальних прав людини визнаються світовим співтовариством допустимими способами вирішення проблем у конкретних обставинах місця та часу їх вчинення, то дії учасників у таких акціях не можуть бути інкриміновані ст. 109 Кримінального кодексу України. Адже право на повстання є природним правом людини, яке реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а задля його збереження. Конституція як акт установчої влади народу не лише може, але й повинна містити припис, який легалізує право народу на опір деспотичній владі або опір будь-яким спробам узурпації державної влади. Такий припис буде ефективною правовою гарантією народного суверенітету та матиме превентивне значення щодо можливої узурпації влади.
Зрозуміло, що заради обережності не можна влаштовувати необґрунтовані масові заворушення через маловажливі та тимчасові причини. Однак якщо довга низка зловживань та узурпацій реально загрожує щастю і безпеці народу, то він не просто має право, а зобов'язаний повалити такий уряд. При цьому варто мати на увазі, що під виглядом боротьби за права людини можлива політична мімікрія, за допомогою якої досягаються особисті або корпоративні інтереси. Прикладами є так звані ДНР і ЛНР, діяльність яких засуджена достатньо впливовими міжнародними інституціями та державами. Аналогічним чином можна викрити псевдонародні повстання, тобто революції фальші.
Як носій суверенітету та єдине джерело влади народ може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на Всеукраїнському референдумі. Таку правову позицію висловив Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 103 Конституції України (справа №6-рп від 05.10.2005 р.). У п. 4.4 мотивувальної частини Рішення мова йде про заборону узурпації належного виключно народу права визначати та змінювати конституційний лад в Україні. В результативній частині Рішення є імперативний припис: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України».
Висновки
Результати історико-правових, політико-правових, соціологічних та плебсологічних підходів до пізнання права народу на повстання як феномену конституційно-правової реальності є підставою для доповнення Конституції України (акту установчої влади) нормою, яка легалізує право народу на повстання, тобто на опір деспотичній владі та будь-яким спробам узурпації влади з метою захисту або поновлення конституційного ладу. Реалізація громадянами України неодмінного права на повстання не може бути інкримінована ст. 109 Кримінального кодексу України («Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади»), оскільки право на повстання є природним правом людини, яке реалізується не з метою повалення чи насильницької зміни конституційного ладу, а задля його збереження.
Оскільки протестні настрої в суспільстві досягають свого апогею, а градус незадоволення громадян дискримінаційними актами зашкалює, то внесення наведених доповнень до чинного законодавства бажано визнати першочерговими та невідкладними. За тих же обставин вкрай необхідним є перегляд та експертна оцінка законів, які останнім часом додали напруги в суспільстві (зміни до КПК, проблеми з похованням померлих, тарифи тощо). Перезріла потреба суспільства у прийнятті нового демократичного закону України про вибори народних депутатів та інших установчих правових актів.