Закон України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02.06.2016 р. №1402-VIII (далі – ЗУ №1402-VIII) не отримав належної оцінки суспільства. Але його об’єктивна оцінка необхідна – з метою виправлення недоліків чи помилок, якщо, звичайно, буде політична воля.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Перш за все, зазначимо, що негативну роль стосовно якості ЗУ №1402-VIII зіграв поспіх. Згідно з ч. 4 ст. 102 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України», за рішенням Верховної Ради допускається остаточне прийняття законопроекту (крім законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів) одразу після першого чи другого читання. Однак ЗУ №1402-VIII прийнятий одразу у 3-х читаннях, хоча він містить 160 статей та ще додатково низку пунктів і підпунктів Прикінцевих та перехідних положень. Тобто ЗУ №1402-VIII прийнятий з грубим порушенням закону. Чому Верховна Рада привласнила собі право порушувати закони та чим це краще за попередню «злочинну влади» – наразі невідомо. Але зрозуміло, що з порушенням закону та з незбагненним поспіхом нічого хорошого вийти не могло. Саме так і сталося.
Міфи та реальність
Прихильники термінового прийняття ЗУ №1402-VIII обґрунтовували необхідність цього тим, що він може вирішити низку питань. Однак ці твердження виявилися міфами.
1. Міфом виявилося твердження, що ЗУ №1402-VIII нібито по-новому вирішить питання впровадження так званої єдності судової практики. Взагалі, про цю «єдність» мова йде і в чинному ЗУ від 07.07.2010 р. №2453-VI (з наступними змінами). Єдність судової практики як засада єдності системи судів загальної юрисдикції абсолютно ідентично згадується у ст. 17 обох законів. Відмінність лише у тому, що в ЗУ №1402-VIII ці засади понумеровані. Далі у ч. 1 ст. 36 ЗУ №1402-VIII зазначено, що «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом». І це все про єдність. Майже те саме передбачено у ч. 1 ст. 38 ЗУ №2453-VI: «Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом».
АЛЕ!!!!
Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 36 ЗУ №1402-VIII, Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Який орган забезпечує однакове застосування норм права судами однієї спеціалізації, в ЗУ №1402-VIII не вказано. При цьому така ж невдала, виходячи з чинної практики, норма існує і в ЗУ №2453-VI. Але чому б її не виправити? Крім того, в ЗУ №1402-VIII передбачалося, що Вищий спеціалізований суд надає методичну допомогу судам нижчого рівня, з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці (п. 4 ч. 1 ст. 32), а в ЗУ №1402-VIII згадується, що судові палати касаційного суду лише «вивчають судову практику» (п. 8 ч. 6 ст. 42; п. 2 ч. 1 ст. 44). Що це дає судам нижчого рівня для практичного правосуддя? Відповіді на це питання немає. Отже, вдосконалення принципу «єдності судової практики» зовсім не видно
2. Міфом виявилося і твердження, що ЗУ №1402-VIII врегулює гострі питання адвокатської монополії. Так, цьому питанню присвячена лише ч. 3 ст. 10 ЗУ №1402-VIII, відповідно до якої «для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом». І це все про монополію. Тобто регулювання тут ще гірше, ніж безпосередньо в Конституції України. Яким ще законом повинні бути встановлені винятки – наразі невідомо.
Щоправда, у ч. 2 ст. 10 ЗУ №1402-VIII вказано, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу». Чи дійсно слово «вільним» означає вільний вибір будь-якої особи, а не лише адвоката? Чи це є цинічним прикриттям у дусі радянського права, не демократизму обмежень адвокатською монополією права на вибір? Відповісти на ці питання поки що не можемо.
3. Міфом виявилася також відмова від 4-ланкової моделі правосуддя на користь 3-ланкової моделі. Взагалі, твердження про 4-ланкову модель в нинішніх умовах є безграмотною спекуляцією, оскільки так звана 4-та ланка – це Верховний Суд України (далі – ВСУ), який переглядає справи вищих спеціалізованих судів з приводу неоднакового застосування норм права. До цієї ланки доходить не більше як 1-2 % справ. Що ж пропонується зараз?
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 45 ЗУ №1402-VIII, Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках діє як суд касаційної інстанції, з метою забезпечення однакового застосування норм права касаційними судами. Тобто пропонується 4-та після касаційних судів ланка перегляду справ – за абсолютною аналогією нинішнього статусу ВСУ, який переглядає справи після вищих спеціалізованих судів.
При цьому міфом є твердження про те, що абсолютним європейським стандартом є 3-ланкова модель правосуддя. Наприклад, як зазначає В.І. Шишкін у навчальному посібнику «Судові системи країн світу» (К., Юрінком Інтер, 2001, с. 14), система судів звичайної юрисдикції Німеччини має 4 ієрархічних рівні судів, так само і в Австрії (с. 286, 331), у Нідерландах (с. 274-276, 330). Тобто створення монстра у вигляді вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України не є абсолютним втіленням європейських стандартів.
Новий Верховний Суд: чи дієвий цей монстр?
Взагалі, конструкція з формальною ліквідацією вищих спеціалізованих судів і створення замість них так званих касаційних судів у складі новоствореного монстра (Верховного Суду) вважаю невдалим задумом, який, до речі, не випливає з нової редакції Конституції України. При цьому конструкція так званих касаційних судів свідчить про неможливість в усталеній моделі українського судочинства відмовитися від вищих спеціалізованих судів як самостійних судів. Вуха самостійності «стирчать» майже у кожній нормі щодо касаційних судів.
Наприклад, згідно з п. 1 ч. 6 ст. 42 ЗУ №1402-VIII, Голова касаційного суду представляє касаційний суд перед органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами з питань діяльності цього суду. Тобто, якщо касаційний суд – це складова частина Верховного Суду без статусу юридичної особи, то написати так – це все одно, що написати, що начальник цеху представляє інтереси цеху перед органами державної влади. А якщо касаційний суд – це юридична особа, то чим це відрізняється від нинішнього вищого спеціалізованого суду. До того ж конструкція юридичної особи всередині іншої юридичної особи взагалі не притаманна українському праву.
У п. 4 ч. 6 ст. 42 ЗУ №1402-VIII передбачається, що Голова касаційного суду повідомляє про вакантні посади суддів у касаційному суді. Та якщо касаційний суд – це частина Верховного Суду, то чому таке повідомлення робить керівник касаційного суду як структурного підрозділу, а не Голова Верховного Суду або його уповноважені заступники, або навіть Голова касаційного суду, але не від імені касаційного суду, а від імені Верховного Суду?
До речі, перехідні положення ЗУ №1402-VIII не містять жодних вказівок на те, що повинні зробити нинішні вищі спеціалізовані суди зі справами, які будуть знаходитися у їх проваджені на момент припинення діяльності цих судів.
Чи буде дисциплінарна відповідальність суддів по-новому?
Не видно нічого принципово нового щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. По-перше, по суті практично не змінилися підстави дисциплінарної відповідальності судді, зазначені у ч. 1 ст. 106 ЗУ №1402-VIII, у порівнянні з ч. 1 ст. 92 ЗУ №2453-VI. Серед змін – додано п. 14 (не проходження курсу підвищення кваліфікації чи подальшого кваліфікаційного оцінювання за наслідками дисциплінарного провадження), а також формально додані пп. 16-19. Автор вважає додавання цих пунктів формальними, оскільки вони так чи інакше пов’язані з іншими пунктами (наприклад, п. 12 допущення суддею недоброчесної поведінки чи п. 15 визнання судді винним у вчиненні корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, у випадках, встановлених законом.
По-друге, не полегшені можливості звернення з дисциплінарною скаргою щодо судді. Так, юридичні особи здійснюють це право через адвоката, при цьому за подання адвокатом завідома безпідставної дисциплінарної скарги такий адвокат може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності згідно із законом. Оскільки поняття «завідома безпідставної дисциплінарної скарги» є оціночним і може бути віднесено до будь-якої скарги, то для адвоката подача таких скарг є великим ризиком, що практично унеможливлює звернення з дисциплінарною скаргою юридичних осіб. При цьому органам державної влади та органам місцевого самоврядування чомусь надано право подавати дисциплінарні скарги через своїх керівників або представників, останні необов’язково повинні бути адвокатами.
По-третє, згідно з ч. 2 ст. 106 ЗУ №1402-VIII, скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь в його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.
Однак, всупереч певним пропозиціям, у тому числі й автора, не впроваджені європейські стандарти щодо встановлення факту «умисного» порушення, передбачені Європейською хартією про закон «Про статус суддів». Відповідно до п. 5.3 Хартії, кожна людина повинна мати можливість звернутися без особливих формальностей до незалежного органу зі скаргою з приводу судової помилки у конкретній справі. Такий орган повинен бути уповноважений (якщо буде доведено, що суддя допустив халатність) передати справу до дисциплінарного органу або звернутися до уповноваженого Законом органу з рекомендацією про передачу такої справи за належністю.
В Україні такий алгоритм не працює. Очевидно, на підставі чинної редакції ЗУ №1402-VIII, він і не буде працювати, оскільки результати апеляційного чи касаційного перегляду справи не мають безпосереднього впливу на відкриття дисциплінарного провадження, а останнє відкривається за рішенням позасудового органу (Вища рада правосуддя), що не відповідає згаданому п. 5.3 Хартії, призводить до суб'єктивізму і створює додаткові умови для тиску на суддів.
По-четверте, згідно з ч. 1 ст. 111 ЗУ №1402-VIII, суддя може оскаржити рішення про притягнення його до дисциплінарної відповідальності з підстав та в порядку, визначеному Законом України «Про Вищу раду правосуддя». За аналогією з ч. 2-4 ст. 99 ЗУ №2453-VI, у такому контексті мова йде виключно про оскарження безпосередньо до Вищої ради правосуддя. Натомість в ЗУ №1402-VIII немає жодного слова щодо оскарження рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності в порядку адміністративного судочинства, як це зазначено у ч. 5 ст. 99 ЗУ №2453-VI. Крім того, в ЗУ №1402-VIII немає жодного слова про можливість оскарження особами-скаржниками рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності або про відмову у порушенні дисциплінарної справи.
Заради справедливості варто зазначити, що у ст. 109 ЗУ №1402-VIII деталізоване застосування того чи іншого дисциплінарного стягнення за ті чи інші проступки, що зменшить можливість свавілля стосовно «небажаних» суддів. Водночас зберігаються невизначені оціночні поняття на кшталт «інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду», що надає свавільний розсуд при тлумаченні.
Гарантії належного правосуддя та незалежності суддів
Належне правосуддя тісно пов’язане з незалежністю суддів, оскільки залежні від влади судді не можуть об’єктивно здійснювати правосуддя. У зв’язку з цим варто зазначити, що у ст. 49 ЗУ №1402-VIII, услід за новою редакцією Конституції України, обмежена недоторканність суддів (згідно з ч. 1 ст. 49 ЗУ №1402-VIII, суддя є недоторканним). Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку суду, за винятком затримання судді під час або одразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Автор вже висловлював думку, що це також є небезпечним, оскільки ніхто не застрахований, що «небажаному» судді не буде підкинуті наркотики чи зброя. При цьому у п. 2 ч. 1 ст. 49 ЗУ №1402-VIII зазначено, що затримання судді під час або одразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину допускається, якщо таке затримання є необхідним для запобігання вчиненню злочину, відвернення чи запобігання наслідкам злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину. Тобто і в такому випадку суддю можна затримувати не завжди.
У ст. 58-62 ЗУ №1402-VIII регулюються питання етики судді, моніторинг його способу життя, родинних зв’язків, доброчесності, що, можливо, має певне значення для запобігання корупції, однак навряд чи сприятимете радикальному покращенню правосуддя. Крім того, ці вимоги є загальними щодо боротьби з корупцією і необов’язково повинні міститися у спеціальному законі щодо правосуддя.
Також цікаво зазначити, що у ч. 1 ст. 48 ЗУ №1402-VIII, як і у ч. 1 ст. 48 ЗУ №2453-VI, вказано, що «суддя здійснює правосуддя на основі Конституції та законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права». Отже, автори ЗУ №1402-VIII відмовилися від фантазій авторів проекту змін до Конституції України зобов’язати суддів керуватися виключно принципом верховенства права.
Попередній ЗУ №2453-VI містив більший рівень гарантій доступу до правосуддя щодо мережі місцевих судів. Так, у ч. 1, 2 ст. 21 ЗУ №2453-VI визначено, що місцевими загальними судами є районні, міжрайонні, районні у містах, міські та міськрайонні суди; місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Тобто гарантується прив’язка судів до адміністративно-територіального устрою. Натомість у відповідних ч. 1, 2 ст. 21 ЗУ №1402-VIII такі гарантії відсутні, оскільки вказано, що місцевими загальними судами є окружні суди, які створюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або в районі (районах) і місті (містах); місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Отже, не виключено, що один суд буде створений на кілька районів чи областей, що значно ускладнить доступ до судів у територіальному розрізі.
Таким чином, прийнятий з поспіхом ЗУ №1402-VIII не тільки не покращує, але в деяких аспектах погіршує гарантії здійснення правосуддя в Україні. Однак навіть якщо не наполягати на погіршенні, то покращення точно не видно. Тоді навіщо це все затівалося? Лише щоб мати змогу достроково звільнити «небажаних»№ суддів? Отже, немає жодної гарантії, що з іншими суддями буде краще.