Популярні матеріали

06 листопада 2018, 15:16

Ціннісний вимір етики адвоката від Мирослава Мариновича

Мирослав Маринович
Мирослав Маринович український правозахисник, публіцист, дисидент, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, проректор з питань призначення та місії Українського католицького університету у Львові

«Спроби запровадити інституційні зміни без урахування цінностей незмінно зазнавали краху», – Мирослав Маринович, правозахисник, дисидент, проректор з питань призначення та місії Українського католицького університету, виступаючи з промовою «Адвокатська етика: знайти вихід з лабіринту» на конференції Програми «Адвокат Майбутнього», запропонував подивитися ближче на питання етики в історичному та сучасному контекстах.

GEX_9727

Чим ви готові пожертвувати заради своїх принципів? Чи доводилося вам захищати свої ідеї ціною власного добробуту, спокійного майбутнього? Ще не так давно були часи, коли інститут адвокатури існував як формальність, а на справедливий захист своїх прав у суді не варто було розраховувати. Часи змінюються… Однак питання етики для широкого загалу залишаються абстрактними та непрактичними поняттями.

Радянський адвокат і політичні справи дисидентів

Для початку розповім про власні спогади. Мене заарештували за ст. 62 КК УРСР та ст. 70 КК РРСФР. Коротко – «Антирадянська агітація та пропаганда з метою підриву радянської влади». Фактично – за співучасть у заснуванні та діяльності Української Гельсінської групи, очолюваної Миколою Руденком. Термін покарання за вироком становив 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Я відбув 7 років ув’язнення та 3 роки заслання. У 1987 р. за ініціативою Михайла Горбачова мене було помилувано, у 1991 р. – реабілітовано.

На якомусь етапі слідства мені призначили адвоката, чого вимагав «особливо небезпечний для держави» статус мого «злочину». Коротко переговоривши з цим адвокатом, я категорично відмовився від його послуг і заявив, що сам себе захищатиму. Переді мною був смертельно наляканий чоловік, який панічно боявся моєї кримінальної справи. Він був щасливий, що я звільнив його від цієї небезпечної місії. А я був щасливий, що мені вдалося звільнитися від його «захисту».

Про те, як традиційно виглядав подібний захист, прекрасно описав Володимир Буковський у своїй книзі спогадів «І повертається вітер»:

«До суду ці «захисники» обробляють свого підзахисного, умовляють його каятися, давати потрібні свідчення, навіть намагаються вивідати відомості, що цікавлять КДБ. На суді вони, передусім, заявляють, що як чесні радянські люди засуджують погляди свого підзахисного, жахаються глибини його падіння і лише насмілюються смиренно просити Високий Суд про пом’якшення покарання, враховуючи молодість (або, навпаки, похилий вік), недосвідченість, першу судимість, слабке здоров’я, важке дитинство, малолітніх дітей, розкаяння і готовність чесною працею спокутувати свою провину і шкоду, завдану суспільству. Бували такі курйозні випадки, коли адвокат настільки захоплювався роллю обуреної радянської людини, що навіть суддя змушений був його зупиняти: «Товаришу адвокат, ви захищаєте чи звинувачуєте?».

GEX_9543

Можна сказати, що такою була тодішня адвокатська норма. Якщо так жило майже все суспільство, то звідки ж повинна була взятися інша? Згадую про цю норму лише тому, що вона прекрасно відтіняла ті дивовижні винятки, які рятували честь адвокатській професії. Про них нещодавно прекрасно засвідчив голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров (з його розповідей я черпатиму ще кілька цитат):

«Твердження обвинувачення про «завідомо неправдиві вигадки» підсудного вимагало доказів наявності умислу – що він брехав і знав, що бреше. Адвокати-правозахисники, аналізуючи факти, доводили, що їхні підзахисні були щирі й казали, писали чи розповсюджували те, що вони вважали правдою, у що вони вірили. А тому обвинувачення в наклепі на радянський державний і суспільний лад безпідставні, ст. 1871 та ст. 62 не можуть бути застосовані, а підсудні мають бути виправдані. Не заперечуючи фактичні обставини справи, за винятком випадків, коли факти не були доведені, адвокати підкреслювали повну законність та навіть високі громадянські мотиви своїх підзахисних, які намагаються відстояти гарантовані Конституцією СРСР права і свободи».

У статті, яку я раджу прочитати всім, Євген Захаров називає цілу низку прізвищ тих адвокатів, які фактично самі стали дисидентами та борцями за права людини. Зокрема, це Софья Калістратова (про яку я в таборах чув легенди), Діна Камінська, Борис Золотухін, Семен Арія та ін. Відсоток євреїв серед них надзвичайно високий, що робить честь єврейському народу.

Наприклад, формулювання пані Калістратовою правової позиції у справі кримських татар, які прагнули повернутися на рідну землю, звучало таким чином:

«Рух кримськотатарського народу за повернення до Криму має масовий характер. Звернення з листами, заявами, проханнями в урядові та партійні органи, спрямування в ці органи делегацій та окремих представників здійснюються в межах конституційних прав і не можуть бути визнані злочинними. Для визнання Абібуллаєва, Ахтемова, Абдулгазієва та інших винними у скоєнні кримінального злочину потрібно встановити їхню конкретну індивідуальну провину, довести, що вони вчинили дії, прямо передбачені Кримінальним кодексом. Таких доказів немає, таких кримінально караних дій Абібуллаев, Ахтємов, Абдулгазієв та інші не вчиняли. Тому справу потрібно припинити за відсутністю складу злочину».

Також Софьї Калістратовій належить ще один аргумент, який різко контрастував з логікою КГБ: «Критика окремих заходів, дій окремих представників влади не порочить лад, а зміцнює лад (ст. 125 Конституції СРСР)».

GEX_9613

Зрозуміло, що такі героїчні адвокати були неоціненною духовною опорою для своїх підзахисних, єдина «вина» яких полягала у небажанні підтримувати офіційну брехню, яка щоразу ставала нестерпнішою. Їм навіть присвячували пісні. Приміром, російський дисидент Юлій Кім написав пісню «Адвокатський вальс». Євген Захаров цитує його слова:

«У мене є пісня, вона присвячена всім адвокатам, які насмілювалися захищати дисидентів, тим самим часто позбавляючи себе кар’єри. Офіційно вона присвячується Софії Василівні Калістратовій і Діні Ісааківні Камінській, адже я з ними був більше знайомий. Вони захищали близьких мені людей, з якими я теж подружився. Часто адвокати самі ставали учасниками дисидентського руху».

Отже, нехай будуть благословенні душі всіх тих героїчних адвокатів, більшість з яких сьогодні вже на небі! Нехай вдячність усіх дисидентів буде їм виправданням в очах у Бога!

День нинішній

Тепер перейдемо до нинішнього часу. Ще зовсім нещодавно добрим тоном у світі було не говорити про цінності. Постмодерна людина побоювалася вдаватися до етичних оцінок, а моральний релятивізм став світоглядною нормою. Однак десь під кінець ХХ століття на Заході набув популярності вислів «Values matter», тобто успіх вашої справи залежить від того, якою є ваша мотивація, яке ваше ставлення до життєвих принципів та моральних норм. Таким чином, цінності стали тією «прихованою масою» Всесвіту, яка загалом невидима, але суттєво впливає на гравітаційні процеси. Утворилося понятійне поле, на якому могли зустрітися секулярний та релігійний суспільні сегменти. В Україні це також знайшло своє підтвердження. У 2010 р. Ініціативна група «Першого грудня», відгукнувшись на заклик Церков, заявила:

«Ми переконані, що всі виразки нашого суспільства є лише проекціями головної проблеми – замулення нашого духу. Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю».

З цими словами перегукується висновок цілком світської Несторівської групи, який був зроблений у 2015 р. в головному її документі «Договір гідності задля сталого розвитку»: «Спроби запровадити інституційні зміни без врахування цінностей незмінно зазнавали краху (Росія, Україна, Ірак, Афганістан)».

Я думаю, що багато з вас також переконані в цьому, оскільки всі бачать, до яких суспільних деформацій призводить цинічне нехтування етичними принципами. Я думаю, що ви також страждаєте від того, що правова система в Україні стала притчею во язицех. Ви краще за мене знаєте, що є здорові сили серед правників, а тому головна проблема – не стільки нестача чесних людей, скільки відсутність солідарності поміж ними.

Уточню, інколи солідарність між правниками буває дуже потужною, але це солідарність корупційної змови. Натомість бракує ланцюжків солідарності між правниками в обстоюванні професійної етики, а також в оздоровленні правової системи. Я закликаю вас творити ці ланцюжки. Ви ж бачите, як важко навести лад у правничій сфері, якщо діяти поза нею. Що блокує солідарність в її оздоровленні зсередини?

Нещодавно я запитав у знайомого народного депутата: «Якщо так багато народних депутатів розуміють, що справи зайшли у глухий кут, то чому не з’явиться когорта сміливих політиків, які сформували б кістяк нової та чесної політичної сили?». Відповідь була феноменальною: «Нестача взаємної довіри». Зверніть увагу: не відсутність політичної платформи, не недостатність коштів, не наявність ворога, а нестача взаємної довіри – категорія духовна.

GEX_9661

Якщо так, то досвід Церкви тут може бути дуже доречним. Достатньо прислухатися, наприклад, до висновку Блаженнішого Любомира Гузара:

«Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою».

«Люби ближнього свого як самого себе» – ця заповідь насправді лежить в основі суспільної довіри. Якщо відібрати у людини здатність до емпатії, до співчуття, вона перетвориться з істоти суспільної на самотню бджолу, яка згубила шлях до свого вулика і вже не тямить про існування рою.

З Божих заповідей розпочинається «ланцюгова реакція» суспільного діяння: любов до ближнього породжує міжлюдську довіру, яка уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Цей ланцюжок взаємозалежностей творить один з вимірів того, що ми називаємо Божим ладом.

Духовна сила народу визначається ціннісною матрицею, яка лежить в основі нашого єства, а отже, в основі нашої приватної та суспільної поведінки. Тобто саме цінності, якими постійно нехтують, які постійно не помічають, від яких постійно відмахуються, є тим біблійним «наріжним каменем», який стає ключем до нашої долі.

На думку Несторівської групи, якщо доступ до економічних ресурсів та політичної влади мають не ті, хто чесно перемагає у конкуренції, а ті, хто має необхідні привілеї та особисті зв’язки, якщо особисті стосунки та привілеї переважають над правами та правилами, якщо все це забезпечується сумнозвісною вибірковістю застосування законів, внаслідок якої держава стає «шантажистом» і погрожує розправою кожному, хто намагається вибитися за рамки системи, то це призводить до того, що «умовою виживання стає корупція і протекція», а хижацтво та обман сприймаються як «єдині способи збагачення».

Чи може за таких обставин сформуватися довіра? Питання риторичне. Саме тому Несторівська група робить висновок, що «такі відносини в суспільстві руйнують мораль, нищать довіру та безпеку». Бажана трансформація суспільства у бік цінностей самовираження, засадничою серед яких є людська гідність, настане тоді, коли люди навчаться не лише боронити згадані цінності, але й жити відповідно до них:

«Йдеться про появу значущої групи українців, які живучи у корумпованому суспільстві й відважуючись на моральне дисидентство, врешті-решт створять нову ціннісну норму. Таким чином вони сформують становий хребет нового суспільного організму, в якому моральна поведінка вестиме не до програшу, а до життєвого успіху».

Отже, проблема суспільної довіри та суспільної трансформації насправді проста. Потрібно скоригувати ціннісну матрицю, яка визначає наші дії. Тоді ми зможемо довіритися іншим людям і не зрадити тих, хто довірився нам. Ось так двома голосами (релігійним і світським) до вас промовляє очевидний імператив – змінити ціннісну основу. Не потрібно бути Еммануїлом Кантом, щоб назвати цей імператив категоричним.

Досвід радянського періоду засвідчує, що зло саме не зупиняється, його зупиняють. Тому якщо ми не хочемо піти на якусь маленьку жертву сьогодні (скажімо, втратити працю, зазнати якихось нагінок), тим самим ми прирікаємо наших дітей на те, що вони будуть змушені йти на великі жертви, платити свободою та навіть життям. Насправді жертва Небесної Сотні стала потрібною, тому що так багато людей до того не здолали свій страх і не пішли на маленьку жертву.

Я закликаю вас стати тією точкою опори, за допомогою якої новітньому Архімеду вдасться перевернути віджилий світ ґвалтування права. Не бійтеся бути в меншості! Промовляючи до тогочасних рибалок і пастухів, майбутніх апостолів, Ісус прорік: «Ви – сіль землі» (Мт. 5:13). А солі за означенням не може бути багато. Нещодавно чеський професор Томаш Галік, звертаючись до наших сучасників, сказав: «Все нове і творче виходить з очевидної меншості». Ось чому суспільству потрібна «критична маса» пасіонаріїв, які будуть здатні піднятися понад інстинктами самозбереження і через особисту жертву привнести в суспільство нові, тобто моральні правила співжиття.

Щоб це сталося, потрібно боятися мілкоти духу. Якщо боятимемося злетіти у висоти духу, з нами буде те саме, що й з візерунками в пустелі Наско. Ми побачимо лише нагромадження каміння – хаотичне нагромадження ударів долі, які сипатимуться на нас невідомо з якої причини. Лише коли ви підніметеся на висоту, то побачите, що насправді це не груда каміння, а Божі письмена Істини. Тільки на висоті духу можна усвідомити сенс і нашого особистого, і нашого суспільного життя.

«Щоб стати такими пасіонаріями, потрібен моральний імпульс, треба зрости у гідності. Необхідно розсердитися на себе, що дозволяєш негідникам помикати тобою. Відповідаючи на запитання західних журналістів, що змусило його, успішного фізика-теоретика, стати дисидентом, Юрій Орлов вдався до такого жесту: «Надоело!». Нехай же цей жест стане характерним для всіх нас!»

 ***

Матеріал, викладений у цій статті – це особисті думки автора. Вони не є офіційною позицією програми «Адвокат Майбутнього», Асоціації правників України, Всеукраїнського об’єднання адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу, проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», Канадського бюро міжнародної освіти або Уряду Канади та Посольства США в Україні.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати