10 вересня 2013, 11:37

Визнання правочинів недійсними

Окремі питання судової практики

Опубліковано в №37 (379)

Олег Огородник
Олег Огородник Юрист, правозахисник

Невід’ємним елементом ринкових відносин є правочин – найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов’язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 гл. 16 розд. IV (статті 215–236 Цивільного кодексу України (далі – ЦК); положення Господарського кодексу України 2003 р. про недійсність господарського зобов’язання (статті 207, 208); окремі норми про недійсність правочинів також містяться у спеціальному законодавстві (наприклад, у законодавстві про приватизацію, Законі від 12 травня 1991 р. № 1023­XII «Про захист прав споживачів», Законі від 6 жовтня 1998 р. № 161­XIV «Про оренду землі» тощо).

У судовій практиці виникають труднощі щодо розрізнення поняття «правочин» і суміжних понять.

Правочин – правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов’язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Щоб читати далі, передплатіть доступ
0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати