Популярні матеріали

06 липня 2017, 15:30

Чи може судова практика обмежувати свободу договірних відносин?

Свобода договору є одним з основоположних принципів сучасного цивільного права. У ч. 1 ст. 627 ЦК України зазначено, що сторони, відповідно до ст. 6 цього Кодексу, є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін та погоджені ними, а також умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Таким чином, під час укладення договору сторони є вільними у виборі умов договору, на власний розсуд та за взаємною згодою визначають умови, порядок розрахунків і платежів.

Проте сучасна судова практика далеко не завжди дотримується такої позиції та на власний розсуд застосовує до спірних правовідносин ті чи інші умови договору. Це можна спостерігати у судових справах, предметом розгляду яких є стягнення штрафних санкцій за прострочення оплати за договорами надання послуг.

Зазвичай, усталена ділова практика йде таким шляхом, що контрагенти домовляються здійснювати розрахунки, якщо договірні відносини мають постійний (регулярний) характер, протягом певного строку після отримання рахунків. У такому випадку обов’язок щодо оплати наданих послуг виникає виключно після виставлення рахунків, що повністю узгоджується з приписом ст. 903 Цивільного кодексу України, де зазначено, що замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, встановленому договором.

Однак дедалі частіше судові органи висловлюють позицію, що виставлення такого рахунку є обов’язковим лише у випадку, якщо платнику не відомі платіжні реквізити та сума платежу.В інших випадках, на переконання судів, достатньо лише акту виконаних послуг. Прикладом такого судового рішення є постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2017 р. у справі №910/21564/16. З такою позицією можна було б погодитися, але постає питання про те, чому один контрагент може бути звільнений від свого договірного зобов’язання, а інший повинен виконувати обов’язок не за умовами договору, а відповідно до судової практики.

Річ у тім, що момент виконання зобов’язання пов’язаний зі штрафними санкціями за несвоєчасне виконання. Одна справа, якщо в договорі встановлений граничний строк оплати, і зовсім інша, коли зобов’язання виникає лише з настанням певної події (виставленням рахунку та його виконання не обмежується жодними граничними строками).

Так, ст. 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – згідно зі звичаями ділового обігу або іншими вимогами, що висуваються.

Ч. 1 ст. 530 ЦК України регламентовано, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Тобто, відповідно до умов таких договорів, в яких не встановлено граничного строку оплати, а також ст. 530 ЦК України, у контрагента виникає обов’язок оплатити надані послуги лише з настанням певної події (виставленням рахунку).

Таким чином, обставиною, яка підлягає доказуванню у справах, предмет яких – стягнення штрафних санкцій за несвоєчасну оплату наданих послуг, є саме факт прострочення контрагентом встановлених договором строків оплати наданих послуг, які повинні встановлюватися з письмових доказів, що підтверджують момент отримання рахунку. Це можуть бути або відмітки про отримання на самих рахунках, або фіскальні чеки та описи вкладення відділень поштового зв’язку, або будь-які інші документи, які свідчитимуть про момент отримання відповідних документів.

У такому випадку необхідно пам’ятати, що згідно зі п. 61 Правил надання послуг поштового зв'язку, єдиним документом, який підтверджує відправлення поштової кореспонденції, є відповідний розрахунковий документ поштового відділення (чек). Доказом того, що саме було поштовим відправленням, слугує опис вкладення в цінний лист, де чітко зазначається найменування предмета, його кількість та ціна. Відповідність вкладення опису належним чином перевіряється працівником пошти, який засвідчує цей факт своїм підписом та ставить відбиток календарного штемпеля.

Штрафні санкції визначаються ч. 1 ст. 230 ГК України як господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Ст. 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Таким чином, контрагент вважатиметься таким, що прострочив зобов’язання, лише у тому випадку, якщо не оплатить надані послуги протягом встановленого умовами договору строку з моменту отримання рахунку. Аналогічна правова позиція висвітлена Вищим господарським судом України у постанові від 07.09.2016 р. у справі №904/11221/15.

На нашу думку, посилання судів на той факт, що сторони в актах виконаних робіт узгоджують суму платежу, є не зовсім доречним, адже ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік», яка розповсюджуються, зокрема, на акти наданих послуг, не передбачено такого обов’язкового реквізиту як дата підписання. Єдиною датою, яку можна встановити з таких актів, є дата їх складання.

Сподіваємося, що у правовідносинах, які виникають у договорах, умовами яких виникнення грошового зобов’язання пов’язується з моментом виставлення рахунку, суди належним чином приділятимуть увагу дослідженню доказів виставлення рахунку контрагенту, не ігноруючи принципу свободи договірних відносин, закріпленого Цивільним кодексом України, встановлюючи, чи дійсно особа може вважатися такою, що прострочила виконання свого зобов’язання, та чи насправді був факт порушення прав позивачів.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати