02 квітня 2019, 10:49

Регуляторні «таємниці» споживання газу

Опубліковано в №14 (668)

Катерина Вознюк, оглядач, спеціально для «Юридичної Газети»

За даними Єдиного реєстру судових рішень, в порядку адміністративного судочинства розглядається справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз Збут» до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними та нечинними деяких пунктів Положення про покладання спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.10.2018 р. №867 (далі — Постанова). Зокрема, заявник посилається на очевидні ознаки протиправності Постанови та порушення своїх прав і свобод, оскільки вважає, що відповідач ігнорує нормативні акти, які регулюють його діяльність.

Мова йде про положення Постанови, які стосуються покладання на суб'єктів ринку природного газу спеціальних обов'язків щодо надання Міністерству фінансів України інформації про побутових споживачів газу. При цьому подання такої інформації є підставою для видачі регулятором постачальнику газу довідки, що підтверджує наявність у Мінфіну інформації про побутових споживачів газу. Наявність цієї довідки є одним з елементів убезпечення позитивного рішення НАК «Нафтогаз України» щодо задоволення заяви постачальника на придбання природного газу. Мотиви прийняття цієї Постанови зрозумілі — упорядкування системи відносин з постачання газу побутовим споживачам і встановлення механізмів контролю за обсягами та цільовим призначенням постачання газу. Однак окремі постачальники газу, вочевидь, не погоджуються з Постановою, що призвело до порушення справи.

На сьогодні до справи було залучено чисельну кількість третіх осіб без самостійних вимог, зокрема постачальників природного газу, в тому числі перелічених у Постанові в ролі осіб, на яких покладаються оскаржувані спеціальні обов'язки, а також певні органи державної влади. Справа перебуває у процесі розгляду, однак суди (включаючи касаційну інстанцію) частково задовольнили клопотання заявника про забезпечення позову шляхом зупинення дії певних положень Постанови.

Задовольняючи клопотання про забезпечення позову, суди виходили з того, що відповідач порушив процедуру прийняття регуляторного акту, передбаченого Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», оскільки перед прийняттям оскаржуваної постанови Кабмін був зобов'язаний у встановленому законом порядку провести публічне обговорення з громадськістю проекту оскаржуваної постанови як регуляторного акту.

В цьому контексті суди наголосили, що відповідач, заперечуючи проти клопотання заявника, у наданих суду матеріалах жодним чином не спростував заяву щодо порушення ним процедури прийняття регуляторного акту, зокрема, в частині обов'язкового проведення громадських обговорень, а також не надав будь-яких доказів щодо їх проведення. Загалом, як вбачається з наявних у публічному доступі матеріалів, обґрунтовуючи свою позицію, Кабмін посилався на те, що задоволення клопотання про забезпечення позову, враховуючи обставини цієї справи, фактично означає розгляд справи по суті та є втручанням у дискреційні повноваження Кабміну.

Відверто кажучи, сумнівний аргумент, зважаючи на суть питання, адже посилання на докази щодо дотримання належної процедури під час прийняття Постанови було б набагато більш переконливим, ніж посилання на дискреційні повноваження. При цьому пошук у відкритих джерелах свідчить про те, що проект Постанови оприлюднювався і був у відкритому доступі для ознайомлення. Тому з юридичної позиції не зрозуміло, чому суду не були розкриті відповідні факти.

Далі як аргумент заявник підкреслив, що виконання оскаржуваної Постанови призведе до порушення ним положень Конституції України, зокрема ст. 32 щодо гарантій захисту персональної інформації, а саме щодо розпоряджання персональними даними громадян без їхньої згоди. Слід зазначити, що цей аргумент передбачає достатньо високий ступінь ліберальності тлумачення, адже законодавство про захист персональних даних не забороняє передавати персональні дані третім особам за умови згоди суб'єкта даних на таку передачу та визначення цілей передачі таких даних або наявності підстав згідно із законодавством.

Практика свідчить, що збираючи персональні дані, володільці таких даних зазвичай включають положення про надання згоди суб'єктом, в тому числі на передачу даних. Приміром, публічним договором про розподіл природного газу, опублікованим на веб-сторінці ПАТ «Київгаз», передбачено, що «своїм підписом споживач підтверджує згоду на автоматизовану обробку його персональних даних згідно з чинним законодавством та можливу їх передачу третім особам, які мають право на отримання цих даних відповідно до чинного законодавства, у тому числі щодо кількісних та/або вартісних обсягів, наданих за Договором послуг». Цікаво, що з наявних матеріалів не випливає, з яких підстав заявник вбачає порушення законодавства про захист персональних даних, а суд не надає правову оцінку такому аргументу. Суд лише посилається на те, що відповідач не спростував аргументи заявника.

Водночас, незважаючи не певну непереконливість даних заявника, до регулятора залишаються питання щодо обсягу персональних даних, які підлягають передачі Мінфіну. У Постанові передбачається, що дані стосовно кожного побутового споживача повинні включати: ПІБ, код ІНН, серію та номер паспорта громадянина України, вид об'єкта газовикористання, поштову адресу об'єкта газовикористання, реквізити договору та ЕІС-код споживача (код енергетичної ідентифікації суб'єкта ринку природного газу та/або точки комерційного обліку, визначений з метою уніфікації та ідентифікації суб'єктів ринку природного газу і точок комерційного обліку). Тобто обсяг деталізації даних є достатньо значним та, можливо, невиправданим. Принаймні про це може свідчити еволюція проекту Порядку обміну інформацією між Міністерством фінансів України та суб'єктами ринку природного газу (за авторством Мінфіну).

В публічних джерелах можна знайти щонайменше дві ітерації проекту Порядку. Редакція, датована 2018 р., за обсягом обов'язкових даних повторює вимоги Положення. Редакція 2019 р. значно його скоротила та передбачає подання поштової адреси об'єкта газовикористання, дати та номеру договору розподілу природного газу, укладеного з побутовим споживачем, EIC-коду споживача. Це залишає відкритим питання про те, чому від початку перелік такої інформації не був скорчений до мінімально прийнятного. Водночас аргументи заявника без відповідного фактажу також залишають відкритими низку питань.

Підсумовуючи, слід зауважити, що у справі порушуються системні правові питання (стосовно дотримання порядку прийняття регуляторних актів та інтерпретації вимог щодо захисту персональних даних), які можуть здійснити вплив на правозастосовчу практику. Окрім того, у справі зачіпається дуже важливе питання (на цьому етапі ще ніяк не оцінюване судом), яке стосується визначення оскаржуваною Постановою єдиного можливого постачальника природного газу побутовим споживачам на всій території України в особі НАК «Нафтогаз України». На думку позивача, це ставить учасників ринку природного газу в нерівне становище та встановлює дискримінаційні умови у сфері постачання природного газу.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати