24 червня 2019, 16:38

Іпотечні турботи

Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору

Опубліковано в №25-26 (679-680)

Андрій Дацьків
Андрій Дацьків «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери» старший юрист, адвокат

В чинній редакції Закону України «Про іпотеку» передбачено низку способів звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення кредитних зобов'язань боржником. Умовно їх можна поділити на судові та позасудові. Судовий спосіб закріплений у ст. 39 Закону України «Про іпотеку» та передбачає реалізацію предмета іпотеки у чітко визначений судом спосіб. Наразі залишилося два варіанти реалізації, а саме через публічні торги (ст. 41 Закону України «Про іпотеку») або шляхом продажу предмета іпотеки безпосередньо заставодержателем третій особі (ст. 38 Закону України «Про іпотеку»). Позасудове звернення стягнення можливе на підставі виконавчого напису нотаріуса, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку»), а також шляхом продажу заставодержателем предмета іпотеки третій особі (ст. 38 Закону України «Про іпотеку»).

Кожен із зазначених способів звернення стягнення та реалізації має свої плюси й мінуси. На превеликий жаль, не існує ідеальної формули успіху. Кредитор, залежно від конкретних обставин спору з боржником, обирає той спосіб, який є найбільш ефективним та несе найменші ризики подальшої втрати активу та/або отриманого погашення.

Нагадаю, що популярний раніше спосіб звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку шляхом визнання/передачі/набуття права власності остаточно був припинений Великою Палатою Верховного Суду (далі — ВП ВС) постановою від 21.03.2018 р. у справі №760/14438/15‑ц. Абстрагуючись від хибності такого способу, його застосування на практиці оперативно вирішувало питання погашення боргу, знижувало ризики втрати активу та його незаконного набуття шляхом виключення можливих зловживань та спекуляцій як з боку боржників, так і з боку кредиторів щодо «дотримання процедури», «якості іпотечного застереження», «розміру заборгованості», «вартості реалізації нерухомого майна» тощо.

Як наслідок, сьогодні активно повертається позасудовий спосіб, визначений у ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку». Його популярність обумовлена простотою реалізації та оперативністю. Зокрема, для набуття права власності абсолютно не має значення наявність судового спору з приводу заборгованості та активу. Також без проблем організовується пакет документів на реєстрацію (див. п. 61 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 р. №1127). До того ж не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно, а для фінансових установ взагалі наявність будь-яких обтяжень (п. 7 ч. 4 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

На перший погляд, все легко і просто. В чому тоді полягає підступ? Насправді, відповідь дуже проста. Звернення стягнення ґрунтується виключно на волевиявленні однієї сторони, а формально визначена процедура реалізації та реєстрації не передбачає перевірки ні суті спірних правовідносин (наявність боргу тощо), ні оціночної вартості нерухомого майна, ні співвідношення вартості активу та розміру зобов'язань.

Як наслідок, виникає ситуація, за якої кредитор швидко отримав актив і думає, як його втримати; боржник вишукує креативні способи, як повернути цей актив; актив перебуває у «підвішеному» стані, що створює загрозу його подальшої реалізації третім особам.

Які ж опції залишаються у боржника? Перше, на що вказує закон — це можливість оскарження рішення про реєстрацію права власності до суду (ч. 4 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»). Очевидно, мова йде про адміністративний спір та позов до державного реєстратора (нотаріуса).

Однак у цьому випадку, на мою думку, як Верховний Суд України (далі — ВСУ), так і ВП ВС дають чітке розуміння, що такий спосіб захисту є хибним, оскільки:

  • В переважній більшості випадків такі спори зводяться до порушення договірних зобов'язань, а це спір про цивільне право (див. постанову ВСУ від 14.06.2016 р. у справі №21‑41а16, постанову ВП ВС від 11.04.2018 р. у справі №826/366/16).
  • Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою, але не достатньою ознакою, для того щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Наслідком рішень державних реєстраторів у цій категорії спорів є виникнення, зміна чи припинення цивільних та/або господарських правовідносин, такі наслідки мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див. постанову ВП ВС від 17.04.2018 р. у справі №815/6956/15).
  • Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Ця категорія спорів має приватноправовий характер, оскільки вони обумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень (див. постанови ВП ВС від 11.09.2018 р. у справі №817/2398/15 та від 28.08.2018 р. у справі №820/8219/15).
  • До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. При цьому оскаржувані рішення про державну реєстрацію стосуються реєстрації прав іншої особи, а не позивачів. Спір має приватноправовий характер, виникає між позивачем і такою третьою особою, а не з державним реєстратором. Отже, належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Залежно від суб'єктного складу сторін спору і тих осіб, на чиї інтереси впливає таке рішення, він має вирішуватися за правилами господарського або цивільного судочинства (див. постанову ВП ВС від 15.01.2019 р. у справі №820/6518/15, від 18.09.2018 р. у справі №823/235/16, від 30.01.2019 р. у справі №755/10947/17, від 23.05.2018 р. у справі №914/2006/17).

Додатково з цього приводу див. постанови ВП ВС від 22.08.2018 р. у справі №820/4673/16, від 17.10.2018 р. у справі №826/17908/14, від 05.12.2018 р. у справі №815/7008/15 та від 12.12.2018 р. у справі №810/1701/16.

Отже, постає питання, як правильно ініціювати та вирішити спір про цивільне право? Загальновідомі способи захисту цивільних прав та інтересів закріплені у ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (аналогічні за змістом містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України). Водночас суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. У процесуальному законодавстві робиться акцент на ефективності такого захисту (ч. 2 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), ч. 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України)). Таким чином, спектр для захисту порушених прав (аналогічно, як і спекуляцій) відкривається у боржника повною мірою.

До того ж проблема ускладнюється тим, що процедура набуття права власності не містить стадії, на якій формується правовий титул для речового права. Якщо системно проаналізувати положення ст. 33, 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», то напередодні реєстрації права власності іпотекодержатель приймає рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, а правовою підставою набуття права власності є договір (чи окреме застереження). Решта дій за своєю суттю є виключно процедурними аспектами, які навряд чи можуть бути оскаржені самостійно, тобто можливість забезпечення саме ефективного захисту таким чином має суперечливий характер.

У справі №910/364/18 позивач звернувся з позовом до банку, де просив визнати недійсними рішення та дії банку щодо застосування позасудового порядку звернення стягнення на іпотечне майно, переданого банку в іпотеку згідно з іпотечним договором. Правова позиція, підтримана судом першої інстанції, ґрунтувалася на системному тлумаченні норм ст. 33, 35, 36, 38 Закону України «Про іпотеку», ст. 593, 599 Цивільного кодексу України, внаслідок чого позивач зробив висновок, що реєстрації права власності передує рішення банку про застосування позасудового способу захисту, а оскільки підстави для такого рішення, на думку боржника, були відсутні, необхідно визнати таке рішення недійсним.

Верховний Суд у постанові від 11.09.2018 р. зазначив, що такий спосіб захисту є неналежним (неефективним), оскільки не гарантує особі відновлення порушеного права або можливість отримання відповідного відшкодування, а дії іпотекодержателя, спрямовані на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, не призводять до виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки.

Ще один креативний спосіб захисту намагався застосувати позивач у справі №915/297/17, де просив визнати недійсним правочин щодо переходу до іпотекодержателя права власності на іпотечне майно. За результатом розгляду справи в позові було відмовлено з тих підстав, що звернення до державного реєстратора не є правочином, тому ефективним буде саме оскарження дій щодо реєстрації прав на спірне майно за відповідачем в належному процесуальному порядку (див. постанову Верховного Суду від 21.02.2018 р.).

Окрім того, враховуючи дуалістичний характер набуття права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку (тобто поєднання в собі як правового титулу, так і реєстрації права), класичні способи судового захисту у цій сфері правовідносин є безсилими. Зокрема, мова йде про віндикацію, визнання права, визнання недійсним правочину (реституцію) тощо.

На підтвердження цієї позиції варто звернути увагу на висновки ВП ВС, викладені у постанові від 13.03.2019 р. у справі №753/1534/16‑ц, де суд підкреслив неможливість розгляду вимог щодо витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на майно окремо від позовних вимог про визнання неправомірними дій щодо державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та обтяжень.

Таким чином, наразі єдиним ефективним способом судового захисту є оскарження рішення про державну реєстрацію права власності, який є непритаманним цивільній або господарській юрисдикції (залежно від кола учасників спору та характеру спору, враховуючи положення ст. 20 ГПК України, ст. 19 ЦПК України). Такий захист права вже апробовано у низці судових справ. З відповідними правовими висновками можна ознайомитися у постановах ВП ВС від 23.01.2019 р. у справі №306/1224/16‑ц, від 28.11.2018 р. у справі №759/6976/16‑ц, від 28.03.2019 р. у справі №638/16922/16‑ц, від 03.04.2019 р. у справі №755/5072/17‑ц, від 13.03.2019 р. у справі №753/1534/16‑ц, від 17.04.2019 р. у справі №758/3396/17‑ц.

Спільною рисою таких позовів є те, що вони адресовані до осіб, які зареєстрували за собою право власності в досудовому порядку (іноді як співвідповідач залучається державний реєстратор); ґрунтуються на порушенні як процедурних вимог, так і договірних умов; спрямовані на оскарження рішень державних реєстраторів (часто доповнюються вимогами про скасування записів у державному реєстрі речових прав (у тому числі відновлення старих записів)).

В окремих випадках позивачі поєднують позовну вимогу визнання протиправними дій державного реєстратора та скасування рішення з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння (див. постанову ВП ВС від 28.03.2019 р. у справі №638/16922/16‑ц), вимогою про визнання права власності (див. постанову ВП ВС від 03.04.2019 р. у справі №755/5072/17). Водночас, на мою думку, додаткові вимоги є надлишковими, оскільки факт скасування рішення про державну реєстрацію права власності на підставі іпотечного застереження вже відновлює порушене право та має наслідком відповідні зміни в державному реєстрі (ч. 2 ст. 26 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Окремо варто зауважити, що переважна більшість викладених вище висновків Верховного Суду стосуються процесуального законодавства, яке діяло до 15.12.2017 р. Однак якщо проаналізувати норми ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 20 ГПК України, ст. 19 ЦПК України у чинній редакції, то розмежування юрисдикції судів ще більше залежить від характеру спірних правовідносин, аніж від кола учасників. Іншими словами, ті концептуальні ідеї, які були закладені раніше на рівні судової практики, наразі вже реалізовані в конкретних нормах процесуального закону, що виключає можливість будь-яких спекуляцій та непорозумінь. Таким чином, справи розглядаються, враховуючи орієнтири, прокладені Верховним Судом (див. судові рішення у справах №826/9296/18, №806/645/16, №826/15949/17, №540/2421/18, №127/23288/18, №201/10848/17, №22‑ц/793/538/19, №910/20241/17, №904/4731/18, №922/3258/18 тощо).

Загалом, суди враховують специфіку недосконалого правового регулювання відносин у сфері звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку та вживають заходи для ефективного захисту права власності, що забезпечує доступ до правосуддя, гарантований ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На мою думку, проблема юрисдикції цієї категорії спорів більшою мірою вирішена, а правозастосування поступово переходить у стабільний та прогнозований стан.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати