Популярні матеріали

22 березня 2018, 12:02

Кодекс України з процедур банкрутства

проблемні аспекти розмежування юрисдикцій

Назар Білоцерковець
Назар Білоцерковець «Селепей, Волковецький і партнери» юрист

Зібрати повну та якісну доказову базу, знайти релевантні норми матеріального права, належно викласти в позовній заяві доводи у вигляді ланцюжка «обставина-доказ-норма права-висновок» – здавалось би, професійне вчинення цих дій є запорукою майбутнього успіху судового процесу. Утім, вітчизняна судова практика свідчить про протилежне: обґрунтоване, правильне по суті судове рішення може бути скасовано лише через помилку у виборі суду, до якого подається позов. Навіть якщо така помилка спричинена двозначно сформульованими нормами закону.

Очевидно, що ситуація є вкрай несприятливою для українського бізнесу, адже часом кількарічний судовий процес, спрямований на захист особи та її права власності, може бути зведений нанівець через те, що одне й те ж речення процесуального закону щодо питань підсудності суддями одного й того ж суду може тлумачитися по-різному.

Чинна редакція Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» («Закон про банкрутство») містить ряд суперечливих та двозначних положень про підсудність спорів з майновими вимогами до боржника, а також спорів про визнання недійсними правочинів боржника. Чи вдасться новому Кодексу України з процедур банкрутства («Кодекс») вирішити, і вирішити правильно, існуючі проблеми?

Проблема 1

Чинний Закон про банкрутство (ст. 10) передбачає, що позови з майновими вимогами до боржника, в тому числі про визнання недійсними правочинів боржника, розглядаються судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника. Ця норма недвозначно вказує, що суду, який розглядає справу про банкрутство, підсудні спори, в яких боржник є відповідачем.

Однак, судова практика як колишніх Вищого господарського суду України (справа №925/660/14), Верховного Суду України (справи №№908/4804/14, 911/4212/14), так і новоствореного Верховного Суду (№925/997/17) без чіткого нормативного обґрунтування, відносить до юрисдикції такого суду не лише спори з вимогами до боржника, а й спори з вимогами боржника до інших осіб, тобто спори, в яких боржник є позивачем. Обґрунтована така позиція тим, що спір стосується питань формування ліквідаційної маси у справі про банкрутство, а тому має розглядатися в межах справи про банкрутство.

Сформувалася й протилежна практика Вищого господарського суду України (справа №5023/5847/11), яка свідчила про наявність позиції, більш наближеної до фактичного змісту норми права: спори за позовами боржника до інших осіб, навіть якщо ці спори стосуються формування ліквідаційної маси, мають розглядатися лише судом за місцезнаходженням майна чи за іншими загальними правилами підсудності, а не в межах справи про банкрутство боржника.

Перед практикуючими юристами та бізнесом постало непросте питання: до якого суду подавати позови боржника про витребування майна, про визнання права власності на майно тощо — до суду, який розглядає справу про банкрутство боржника-позивача, чи до суду за місцезнаходженням майна? Те ж саме стосується позовів боржника про визнання недійсними правочинів, стороною яких боржник не є, але які безпосередньо впливають на справу про банкрутство: подавати їх для розгляду у справі про банкрутство боржника-позивача чи за місцезнаходженням відповідача? Подати позов за підсудністю згідно з буквою Закону про банкрутство чи орієнтуватися на численну практику окремих суддів, які в подальшому будуть перевіряти законність рішення та керуватимуться своєю суб'єктивною позицією? При тому, що цю позицію не можна спрогнозувати на етапі подання позову, як і неможливо спрогнозувати, який суддя переглядатиме справу.

Помилка у виборі суду може коштувати кількох витрачених років судового процесу, витрат на правову допомогу, ризиків втратити майно чи кошти, які можна було б отримати від використання цього активу. До прикладу, спір за позовом боржника про витребування майна у справі №922/4710/15 розглядався протягом 19 місяців в окремому позовному провадженні до того моменту, поки касаційна інстанція не скасувала всі прийняті у справі рішення і направила справу на розгляд до іншого суду – в межах справи про банкрутство боржника-позивача.

Вирішення проблеми у новому Кодексі

Проект Кодексу (ч. 4 ст. 10) дає однозначно зрозуміти, що його розробники пристали до позиції широкого тлумачення норм Закону про банкрутство. З проекту Кодексу вбачається намір узаконити розгляд в межах справи про банкрутство не лише позовів з вимогами до боржника, а й усіх спорів щодо його майна, зокрема, спорів про повернення майна боржника до ліквідаційної маси, незалежно від того, в якому статусі виступає боржник – позивача чи відповідача.

Чи здатен підхід, запропонований Кодексом, вирішити існуючу проблему та захистити бізнес від наслідків помилок у виборі підсудності?

Кодекс вирішує дилему підсудності «банкрутство/не банкрутство» й робить однозначний вибір на користь першого. Якщо ч. 4 ст. 10 Кодексу буде прийнята в існуючому вигляді, усі справи, що стосуватимуться формування ліквідаційної маси, розглядатимуться в межах справи про банкрутство, а юристи не будуть поставати перед проблемою вибору одного з двох правильних варіантів.

Ми погоджуємося з тим, що підхід, запропонований Кодексом, є позитивним з точки зору ефективності розгляду справ про банкрутство та формування ліквідаційної маси. Водночас, цей підхід відкриває можливості недобросовісним опонентам для зловживання своїми правами.

На нашу думку, необхідність розгляду усіх спорів, які стосуються формування ліквідаційної маси, у межах справи про банкрутство, створює безмежний простір для вибору боржником «потрібного суду» для вирішення майнового спору. Так, якщо підприємство не перебуває у процедурі банкрутства, то його позов про витребування майна чи визнання права власності на це майно має розглядатися лише одним судом – за місцезнаходженням майна чи основної його частини. Штучно змінити підсудність такого спору неможливо, адже перемістити будівлю з однієї області до іншої не під силу навіть найбільш вправному юристу.

Хіба що… перемістити в іншу область підприємство-позивача. Чинне законодавство дозволяє зробити цю дію за лічені години.

Наступний крок недобросовісного підприємства – порушити щодо себе провадження у справі про банкрутство. Чинний Закон про банкрутство передбачає швидкі способи порушити провадження у справі про банкрутство боржника як без участі ініціюючого кредитора (створити якого в сучасних умовах теж не є складно), так і без попереднього проведення процедури добровільної ліквідації в порядку ЦК України.

Таким чином, зареєструвавши підприємство, до прикладу, в Ужгороді (чи будь-якому іншому місці на вибір засновника), можна порушити провадження у справі про банкрутство цього підприємства в господарському суді Закарпатської області (чи в іншому суді, який потенційно буде лояльним до боржника). І в подальшому законно подати до цього суду позов про витребування майна, що знаходиться, до прикладу, в Харкові чи Запоріжжі, тобто в протилежному куточку країни.

Виходить, позов щодо майна, поданий до добросовісного володільця, який мав би розглядатися виключно в суді за місцезнаходженням майна (і місцезнаходженням бізнесу відповідно), буде розглядатися там, де заманеться боржнику. Нескладно здогадатися, що у випадку з недобросовісним боржником це буде суд, найбільш лояльно налаштований до боржника та найбільш «вороже» — до бізнесу (володільця майнового активу).

Твердження про те, що господарські суди в різних областях можуть по-різному вирішити той самий спір, не є просто припущенням, адже знайшло своє відображення в судовій практиці. Так, суди двох інстанцій (у Харківській області, у справі №922/4705/15) відмовили в позові боржника про витребування майна, яке було з численними порушеннями продано у ліквідаційній процедурі та в подальшому неодноразово відчужено. А після скасування касаційною інстанцією прийнятих у цих справах рішень та передання спорів для розгляду у справах про банкрутство (у Дніпропетровській області), ці спори за тих самих обставин та між тими самими сторонами були вирішені діаметрально протилежно – позови були задоволені. Більше того, в подальшому з позицією про задоволення позову (на нашу думку – законною) погодились апеляційна й касаційна інстанції, тоді як перед цим апеляційна інстанція в іншому окрузі в тому ж самому позові безпідставно відмовила.

Тому вважаємо, що новий Кодекс повинен відійти від описаного широкого підходу та зайняти ще більш жорстку та однозначну позицію, ніж чинний Закон про банкрутство. Новий Кодекс має чітко віднести до юрисдикції суду, що розглядає справу про банкрутство, лише позови з вимогами до боржника, що значно ускладнить процесуальні диверсії.

Проблема 2

Проблеми у розмежуванні юрисдикцій виникають не лише у майнових спорах боржника, а й у спорах за своєю природою немайнових: про визнання недійсними правочинів боржника. Чинний Закон про банкрутство (ст. 10) передбачає, що саме в межах справи про банкрутство розглядаються спори про визнання недійсними правочинів, укладених боржником, незалежно від того, виступає боржник позивачем чи відповідачем.

На перший погляд здається, що регулювання просте та однозначне в контексті «банкрутство/не банкрутство». Але за цією нормою прихована інша дилема.

Загальновідомо, що правочини можуть бути не лише односторонніми, а й дво- та багатосторонніми (ст. 202 ЦК України). Тобто, «правочин, укладений боржником» у переважній більшості випадків є правочином, укладеним ще однією, а то й кількома іншими сторонами. Саме тут і виникає згадана нами дилема: до якого суду подавати позов, якщо обидва підприємства-сторони правочину перебувають у процедурі банкрутства? Відповіді на це питання Закон про банкрутство не містить.

Вирішення проблеми у новому Кодексі

Проект Кодексу містить аналогічну норму, що й Закон про банкрутство. При цьому, на жаль, шляхи вирішення вказаної процесуальної проблеми в його статтях відсутні.

Отже, задля уникнення помилок у поданні позовних чи інших заяв слід врегулювати вказане питання в новому Кодексі. Пропонуємо два шляхи вирішення:

  1. Передбачити можливість застосування до вказаних правовідносин положень ч. 1 ст. 29 ГПК України (підсудність справ за вибором позивача) та надати позивачу свободу в обранні справи про банкрутство, в якій буде розглядатися позов про визнання недійсним правочину двох боржників.
    Наразі чинний ГПК України не дозволяє застосовувати цю опцію, адже право вибору між господарськими судами в силу ч. 1 ст. 29 ГПК України у позивача відсутнє, якщо справа має розглядатися за правилами виключної підсудності. Тоді як розгляд цих спорів про визнання недійсними правочинів боржника віднесено до виключної підсудності (ч. 9 ст. 30 ГПК України).
  2. Розглядати спір про визнання недійсним правочину двох боржників у межах справи про банкрутство, провадження в якій було відкрито раніше.

Новий Кодекс повинен чітко врегулювати можливість застосування як однієї, так і іншої альтернативи, щоб  убезпечити бізнес від подання потенційно ризикових позовів з точки зору підсудності. Адже відсутність врегулювання може знову призвести до двозначних трактувань підсудності таких спорів (зокрема, судді можуть схилитися на користь однієї з двох запропонованих нами альтернатив), що може призвести до невідворотних негативних наслідків для бізнесу.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати