У сучасних умовах ведення бізнесу в Україні кримінальне провадження часто перетворюється на інструмент тиску на бізнес. Арешт майна, його передача в управління Національному агентству з питань виявлення, розшуку та управління активами, отриманими від корупційних та інших злочинів (АРМА), внесення підприємства до переліку ризикових платників податків та блокування реєстрації податкових накладних — це лише частина обмежень, які можуть очікувати бізнес унаслідок відкриття кримінального провадження.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Форми кримінально-правового тиску на бізнес
Правоохоронці можуть ініціювати кримінальне розслідування на підставі будь-якої заяви — від державних установ, громадських об'єднань чи фізичних осіб. Навіть якщо вона позбавлена конкретних доказів, цього може виявитися цілком достатньо для відкриття кримінального провадження. Підставою для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань може бути також рапорт працівника правоохоронного органу про самостійне виявлення ним кримінального правопорушення.
Найчастіше для кваліфікації застосовуються такі склади кримінальних правопорушень, як шахрайство (ст. 190 КК); розтрата чи привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК); самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197-1 КК); умисне ухилення від сплати податків (ст. 212 КК); підроблення документів (ст. 358 КК) тощо.
Після відкриття кримінального провадження слідчий/детектив може надсилати листи-запити до підприємства про надання інформації та документів, а також звертатися до слідчого судді з клопотаннями про надання дозволу на проведення слідчих дій та вжиття заходів забезпечення кримінального провадження — від тимчасового доступу до речей і документів до арешту активів компанії. Такі забезпечувальні заходи формально потрібні для збереження доказів у кримінальному провадженні, але зазвичай використовується слідством як інструмент кримінально-правового тиску на бізнес.
Запити про надання інформації та документів
Запити правоохоронних органів пов’язані з необхідністю отримати певну інформацію або документи в межах кримінального провадження. Повноваження правоохоронців здійснювати збирання доказів, зокрема, шляхом витребування відповідної інформації або документів у фізичних та юридичних осіб, закріплені у Кримінальному процесуальному кодексі (далі — КПК).
Так, предметом інтересу слідства можуть бути, наприклад, первинні документи до зовнішньоекономічних контрактів, виписки про рух коштів на банківському рахунку тощо.
При цьому, отримавши запит від слідства, бізнес, як правило, не володіє інформацією ані щодо предмета розслідування та підстав порушення провадження, ані щодо процесуального статусу його учасників. Своєю чергою, відсутність процесуального статусу позбавляє підприємців можливості ознайомитись із матеріалами кримінального провадження.
Для бізнесу наслідком отримання подібного запиту є необхідність залучати персонал та витрачати час на сканування, копіювання запитуваних документів, що, зважаючи на їх обсяг, може бути доволі ресурсовитратним процесом. Крім того, аналогічні запити слідства, скажімо, до банківських установ можуть стати підставою для відмови у наданні кредитних коштів.
Факт ненадання відповіді на запит посадових осіб НАБУ, БЕБ, ДБР, СБУ в теорії може призвести до притягнення до адміністративної відповідальності (ст. 185-13 КУпАП) у вигляді штрафу, який наразі становить від 4250 до 6800 гривень. Водночас судова практика свідчить, що найбільш активно своїм правом на складання протоколів та передачу матеріалів про адміністративне правопорушення до суду користуються саме НАБУ та БЕБ. Це зумовлено тим, що Закон «Про Національне антикорупційне бюро України» (ст. 17) та Закон «Про Бюро економічної безпеки України» (ст.ст. 7, 8) чітко закріплюють право цих органів витребувати від інших правоохоронних і державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій інформацію, необхідну їм для виконання повноважень. Ба більше, у випадку з НАБУ закон прямо передбачає обов’язок адресатів протягом трьох робочих днів надати запитувану інформацію (зокрема про майно, доходи, видатки, фінансові зобов’язання осіб, які ними декларуються, відомості про використання коштів Державного бюджету України, розпорядження державним або комунальним майном) або ж письмово обґрунтувати неможливість надання такої інформації. Ненадання Національному бюро на його запит інформації, надання завідомо недостовірної інформації чи не в повному обсязі, порушення встановлених законом строків її надання, повідомлення третіх осіб стосовно того, що про них збирається така інформація, забороняються і тягнуть за собою відповідальність, передбачену законом.
Водночас законодавство не дає чіткої відповіді, чи повинні такі запити здійснюватися в межах чи поза межами кримінального провадження, а судова практика щодо цього є неоднозначною, оскільки справи про адміністративні правопорушення зазвичай не підлягають касаційному перегляду у Верховному Суді, який формує правові висновки.
Так, окремі судді дотримуються позиції, що за наявності кримінального провадження детективи не мають повноважень збирати докази на підставі статті 17 Закону про НАБУ, а зобов’язані використовувати виключно механізми, передбачені КПК, тобто отримувати інформацію за ухвалою суду/слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів. Така позиція фактично ґрунтується на висновках постанови Київського апеляційного суду від 19.02.2020 року у справі №761/17100/19 та на сьогодні не дуже поширена.
Інша позиція, втілена, приміром, у постанові Шевченківського районного суду м. Києва від 21.08.2025 р. у справі № 761/27328/25, пов’язує право детективів НАБУ запитувати необхідну інформацію із завданнями та обов`язками цього органу, а саме протидією корупційним та іншим кримінальним правопорушенням, віднесеним до його підслідності. Відповідно, такий запит є допустимою формою збирання доказів, однак повинен містити інформацію про наявність кримінального провадження та посилання на ознаки можливого злочину, які б обґрунтовували необхідність витребувати інформацію. В іншому разі невиконання вимог запиту не підлягає кваліфікації як адміністративне правопорушення.
Що стосується запитів органів Національної поліції, то надання відповіді на них формально є добровільним. Однак варто мати на увазі, що ігнорування запиту може збільшити інтерес органу досудового розслідування та спричинити подальшу активізацію роботи слідства щодо конкретного підприємства. Крім того, у разі пасивної поведінки адресата правоохоронці можуть звернутися до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів.
Тимчасовий доступ до речей і документів
У відповідному клопотанні слідчого (дізнавача) має бути обґрунтована неможливість отримання певних речей і документів шляхом застосування інших правових процедур.
Слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, якщо матиме достатні підстави вважати, що ці речі або документи:
1) перебувають або можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи;
2) мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні;
3) не становлять собою або не включають речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.
Варто пам’ятати, що тимчасовий доступ до будь-яких речей і документів здійснюється не інакше як на підставі ухвали слідчого судді чи суду. При цьому тимчасовий доступ до охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах (наприклад, вчинення нотаріальних дій, банківська таємниця, державна таємниця тощо), може надаватися виключно в разі, якщо слідство доведе (а) можливість використання як доказів відомостей, що містяться в цих речах і документах, і (б) неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів.
Тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі та документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії. Крім того, слідчий суддя, суд в ухвалі про надання тимчасового доступу до речей і документів може дозволити слідству вилучити їх, якщо існує реальна загроза їх зміни або знищення.
Слідчий суддя, суд в ухвалі про надання тимчасового доступу до речей і документів може дозволити слідству вилучити речі та документи, якщо слідчий/дізнавач доведе наявність достатніх підстав вважати, що без такого вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.
Ухвала слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів є обов'язковою для виконання особами, яких вона стосується. КПК безальтернативно покладає на особу, яка зазначена в ухвалі слідчого судді, суду як володілець речей або документів, обов’язок негайно надати особі, зазначеній у відповідній ухвалі, тимчасовий доступ до визначених у ній речей та/або документів. У разі невиконання ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд за клопотанням слідчого (дізнавача) має право постановити ухвалу про дозвіл на проведення обшуку з метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів.
Обшук
Обшук — це слідча (розшукова) дія, спрямована на примусове обстеження житла чи іншого володіння особи, її самої, членів її сім'ї або будь-якої організації. Метою обшуку, зокрема, є відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте в результаті його вчинення.
Обшук можливий виключно на підставі ухвали слідчого судді, суду. Винятком з цього правила є «невідкладний» обшук, який допускається лише у двох випадках: 1) необхідність врятування життя людей та майна; 2) безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення.
Слідчий зобов’язаний допустити адвоката до обшуку на будь-якому його етапі. Водночас він має право розпочати обшук до прибуття адвоката, а тому про укладення договору про надання професійної правничої допомоги варто подбати заздалегідь. Якщо обшук почався без адвоката, доцільно самостійно фіксувати всю процедуру обшуку, а також призначити відповідальних осіб, які будуть стежити за діями правоохоронців.
Процесуальним документом, у якому фіксуються хід обшуку та його учасники, повний опис вилученого майна та документів, є протокол обшуку. Від його змісту залежить подальша доказова сила знайдених доказів та можливість визнання їх недопустимими у суді. Саме тому після завершення обшуку слід уважно ознайомитись з протоколом і письмово зафіксувати всі допущені під час обшуку порушення (недопуск адвоката, відсутність понятих, вилучення непередбачених ухвалою речей та/або документів, перешкоджання відеофіксації тощо).
КПК також визначає певні особливості проведення обшуку в умовах воєнного стану.
По-перше, тимчасово скасовується заборона проведення слідчих (розшукових) дій, серед яких і обшук, у нічний час доби (з 22:00 до 06:00).
По-друге, можливим є проведення обшуку без участі понятих, але лише у випадках, коли їх залучення є об’єктивно неможливим чи існує потенційна небезпека для їх життя чи здоров’я. При цьому, з метою запобігання можливим зловживанням з боку правоохоронців, хід та результати обшуку обов’язково підлягають фіксуванню технічними засобами шляхом безперервного відеозапису.
Крім того, слідчий чи прокурор, який проводить обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, наділяється можливістю здійснювати відеофіксацію без складання відповідного протоколу, хоча він однаково має бути складено протягом 72 годин з моменту здійснення слідчої (розшукової) дії.
Зрештою, в умовах воєнного стану, в разі об’єктивної неможливості виконання повноважень слідчим суддею, дозвіл на проведення обшуку своєю обґрунтованою постановою може надати керівник відповідного органу прокуратури за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором.
У будь-якому разі бізнесу необхідно розуміти: обшук — це не просто короткочасна слідча дія, а серйозний фактор ризику для стабільності та репутації, що в підсумку може призвести до вилучення техніки, документів, серверів, переривання операційної діяльності та порушення зобов’язань перед контрагентами.
Арешт майна
Арешт майна — це тимчасове позбавлення за ухвалою слідчого судді, суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном. Завданням арешту є запобігання приховуванню, псуванню, знищенню чи відчуженню майна. Як правило, арешт нерухомого майна також супроводжується забороною державним реєстраторам і нотаріусам вчиняти будь-які реєстраційні та нотаріальні дії щодо арештованого майна.
Найчастіше арешт накладається на активи бізнесу, зокрема банківські рахунки в Україні, хоча в умовах активізації міжнародної співпраці непоодинокими є випадки накладення арешту компетентними органами іноземних держав на закордонні активи компаній за запитами українських правоохоронців.
У кримінальних справах українські суди нерідко накладають арешт на майно фізичних і юридичних осіб, які фактично не причетні до обставин кримінального провадження. Для бізнесу такий арешт означає істотні обмеження у розпорядженні активами й веденні господарської діяльності, а тривалий арешт може призвести до значних фінансових, операційних та репутаційних втрат.
Важливим інструментом захисту прав осіб, майнові права яких обмежуються в кримінальному провадженні, є подання клопотання про скасування арешту майна в порядку, визначеному статтею 174 КПК. Водночас на практиці бізнес постає перед труднощами реалізації цього механізму.
Детальніше про системні проблеми арешту майна бізнесу в кримінальних провадженнях та практичні поради щодо його скасування можна прочитати в аналітичній статті Владислава Жабського за посиланням.
Передача майна в управління АРМА
Клопотання сторони обвинувачення про накладення арешту на майно іноді супроводжуються клопотанням про передачу майна в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Така передача відбувається в тих випадках, коли сторона обвинувачення самостійно не може здійснювати управління арештованим майном, яке, тим не менше, потребує збереження, в тому числі економічної вартості. АРМА зобов’язане зберегти вартість активів і, за можливості, забезпечити її зростання.
КПК визначає, що речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (тобто 665 600 гривень — станом на 2026 рік) можуть передаватися АРМА за письмовою згодою власника або рішенням слідчого судді, суду для управління ними з метою збереження їхньої економічної вартості, а якщо зберігання неможливе чи недоцільне — для їх реалізації.
При цьому закон покладає на прокурора обов’язок не пізніше наступного робочого дня з моменту постановлення ухвали слідчого судді, суду надіслати копію цієї ухвали до АРМА, а також вжити невідкладних заходів щодо передачі активів в управління цьому органу.
Відтак передане АРМА майно підлягає оцінці суб’єктами оціночної діяльності, які визначаються за результатами конкурсу. Крім того, за результатами конкурсу АРМА також визначає юридичну особу чи ФОП — управителя майном, з яким укладається відповідний договір. При цьому власник зберігає право власності на активи, але фактично не може впливати на їх використання в процесі господарської діяльності управителя до скасування арешту.
Дія договору про управління активами припиняється у разі скасування арешту прийнятих в управління активів. У такому разі АРМА протягом 10 робочих днів має повернути активи законному власнику, якщо ж цього не було зроблено — бездіяльність АРМА можна оскаржити в порядку адміністративного судочинства.
У будь-якому разі необхідно розуміти, що передача майна (найчастіше — нерухомості) в управління АРМА означає його фактичне виведення з-під контролю власника на час дії арешту, натомість вивести активи з управління АРМА без скасування арешту майна в судовому порядку зазвичай неможливо.
Включення платника ПДВ до переліку ризикових
У кримінальних справах, пов’язаних з ухиленням від сплати податків, на підставі інформації, отриманої від слідчого/детектива БЕБ, а також з власної ініціативи, податковий орган може включити платника податку на додану вартість до переліку ризикових. Це призводить до автоматичного блокування усіх податкових накладних та у разі неналежного реагування може мати серйозні наслідки для подальшого здійснення господарської діяльності.
Питання відповідності/невідповідності платника податку критеріям ризиковості розглядається комісією регіонального рівня з питань зупинення реєстрації податкових накладних, яка у разі встановлення відповідності хоча б одному з критеріїв ризиковості приймає рішення про включення платника до переліку ризикових. Віднесення платника до категорії ризикових здійснюється відповідно до наступних критеріїв:
1. Реєстрація на підставі недійсних (втрачених, загублених) та підроблених документів.
2. Реєстрація на вигаданих, померлих, безвісти зниклих осіб.
3. Реєстрація особами, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність.
4. Платника податку зареєстровано (перереєстровано) та ним проваджено фінансово-господарську діяльність без відома і згоди його засновників і призначених у законному порядку керівників.
5. Платник — юридична особа не має відкритих рахунків у банківських установах.
6. Платник ПДВ не подав податкової звітності з ПДВ за два останніх звітних (податкових) періоди.
7. Платник податку на прибуток підприємств не подав фінансової звітності за останній звітний період.
8. У контролюючих органах наявна податкова інформація, яка стала відома у процесі провадження поточної діяльності під час виконання покладених на контролюючі органи завдань і функцій, та визначає ризиковість здійснення господарської операції, зазначеної в поданих для реєстрації податковій накладній/розрахунку коригування.
На практиці найбільш популярною підставою, яку використовують податкові органи при обґрунтуванні віднесення компаній до ризикових, є останній пункт. Фактично восьмий критерій дає змогу віднести платника до переліку ризикових на підставі будь-якої інформації, яку податкова вважатиме достатньою для висновку про ризиковий статус. Приміром, це може бути отримана від слідства інформація про придбання товарів (послуг) у платників податків з ознаками ризиковості, недостатня кількість матеріальних ресурсів чи працівників у штаті, придбання товарів (послуг) без їх подальшої реалізації або з реалізацією ризиковим покупцям, інформація про участь платника у схемах зі зменшення зобов’язань із ПДВ (так званих «скрутках») тощо.
Хоча така форма обмежень бізнесу безпосередньо не стосується кримінального провадження, однак має не менш серйозні наслідки, ніж арешт майна. Припинення автоматичної реєстрації податкових накладних означає неможливість контрагентів отримати податковий кредит, а отже і втрату привабливості продукції/послуг, високі ризики розірвання договорів та втрати клієнтів, зменшення обсягів обороту та складнощі з залученням нового фінансування. Натомість виключення з переліку ризикових потребує надання документального підтвердження невідповідності платника критеріям ризиковості (контракти, первинні та розрахункові документи, сертифікати якості тощо).
Висновки та рекомендації
Різноманітні форми тиску на бізнес в межах кримінальних справ, на жаль, уже стали буденністю. Водночас стратегічне планування правового захисту дозволить мінімізувати репутаційні, фінансові та операційні ризики й зберегти ефективну роботу компанії навіть в умовах кримінального провадження.
Так, юридичний аудит активів до їх придбання, порядок у первинних документах та регулярний аудит господарських операцій значно знижують імовірність кримінально-правових претензій у майбутньому.
Якщо ж кримінальне провадження вже відкрито, важливо не втрачати час і негайно залучити компетентну команду адвокатів, яка зможе сформувати та реалізувати проактивну стратегію захисту, зібрати переконливу доказову базу та ініціювати проведення слідчих дій в інтересах бізнесу.