Питання права власності на майно, яке знаходиться на тимчасово окупованих територіях, є складним та багатогранним як з юридичного, так і з практичного погляду. Говорити «просто про складне» в контексті збройної агресії рф, завдання майже неможливе. Проте, опускаючи морально-етичні, правові та практичні аспекти, ситуація на сьогодні виглядає так: відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», якщо майно набуте відповідно до законів України, право власності та інші речові права на нього, у тому числі на нерухоме майно (включаючи земельні ділянки), зберігаються. Крім того, указом Президента дії окупаційної влади визнано нікчемними, тобто такими, що не породжують жодних правових наслідків, а отже, не потребують оскарження.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Тож вчиняти жодних дій для збереження самого права, зокрема права власності, не потрібно: воно вже збережене за українцями. Варто лише дочекатися деокупації територій або скористатися можливістю отримати компенсацію за втрачене майно.
Але й тут усе не так просто: втрата майна в сенсі його руйнування або знищення — це одна ситуація. А що робити у випадку, коли майно неушкоджене, проте законний власник унаслідок окупації території втратив практичну можливість володіти, користуватися та розпоряджатися ним, зберігши лише правовий титул власності?
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у ч. 1 ст. 1 Першого протоколу є автономним поняттям, яке охоплює як «існуюче майно», так і активи, в тому числі позови, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні, «законне очікування». «Майно» містить права «in rem» та «in personam». Термін охоплює нерухоме і рухоме майно та інші майнові інтереси.
Оскільки Конвенція, є глобальною основою регулювання прав і свобод людини, її положення імплементовані в національне законодавство країн, що її ратифікували.
Статтею 8 Конституції України закріплено, що в державі визнається і діє принцип верховенства права, одним із проявів якого є непорушність права приватної власності та недопустимість протиправного позбавлення такого права.
Статтею 41 Конституції України гарантовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною 1 с. 317 ЦК України закріплено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (тобто визначено зміст права власності).
Необхідно розуміти, що «майно» та «право власності на майно», а відповідно і «втрата майна» та «втрата права власності на майно» є різними за змістом поняттями. При цьому поняття «втрата майна» в національному законодавстві України не визначено.
Тож не зайвим, буде спробувати проаналізувати все з правового погляду та сформувати певну позицію щодо того, що втрата правомочностей права власності (втрата фактичної можливості володіти, користуватись, розпоряджатись майном) при титульному збереженні права власності є випадком, за якого особа повинна отримати відшкодування, а винною у цьому є рф. Як зазначалося вище, держава виступає гарантом права власності. Для забезпечення таких гарантій на неї покладається низка обов’язків, які умовно поділяють на негативні та позитивні:
• негативні обов’язки — це створення умов, за яких сама держава (її органи) не має права неправомірно втручатися в права та свободи чи порушувати їх;
• позитивні обов’язки — це створення умов, за яких особа, що зазнала протиправного втручання в її права та свободи, може їх захистити, зокрема шляхом вимоги справедливого відшкодування за завдану шкоду.
Порушення будь-якого з цих обов`язків є окремою самостійною підставою для притягнення до відповідальності саме держави, але важливим в цьому аспекті є те, що притягнути державу до відповідальності за порушення конвенційних обов’язків можливо лише у випадку, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.
Відповідно до частини 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», російська федерація, як держава-окупант, несе відповідальність за порушення прав цивільного населення. Така відповідальність базується, зокрема, на нормах міжнародного гуманітарного права, зокрема:
– IV Гаазькій конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та Додатку до неї — Положеннях про закони і звичаї війни на суходолі (18 жовтня 1907 року);
– Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни (12 серпня 1949 року);
– Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (8 червня 1977 року).
При цьому Постановою Верховної Ради України №462-VIII від 21.05.2015 схвалено Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов’язань, визначених п. 3 ст. 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих російською федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Згідно з положеннями ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, Україна, скориставшись правом на відступ від конвенційних зобов’язань (передбаченим статтею 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), на законодавчому рівні закріпила неможливість виконання державою своїх зобов’язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на тимчасово окупованих територіях.
Тобто, попри збереження правового титулу власника майна відповідно до законодавства України, держава наразі не може гарантувати особі можливість вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю — правом, закріпленим у ст. 41 Конституції України.
Така неможливість фактично означає втрату майна для особи, права якої не можуть бути реалізовані на практиці. Відповідальність за це, згідно з нормами міжнародного права, покладається на російську федерацію, яка, здійснивши тимчасову окупацію частини території України, поширила на ці території свою екстратериторіальну юрисдикцію.
Вищевикладене узгоджується з положеннями Розширеної часткової угоди про Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України, встановленої Резолюцією CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи.
Реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України, слугує для документального обліку доказів та інформації, що стосуються заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, завданих 24.02.2022 року або пізніше на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, включаючи її територіальні води, всім зацікавленим фізичним і юридичним особам, а також державі Україна.
Водночас у Реєстрі, окрім категорії збитків, спричинених пошкодженням, знищенням або втратою активів, окремо визначено й категорію збитків, що виникли внаслідок втрати контролю над майном на тимчасово окупованих територіях
Тобто звуження поняття «втрата майна» лише до фізичного пошкодження або знищення майна суперечитиме міжнародній правовій позиції з приводу питання визначення та відшкодування збитків, завданих агресією російської федерації проти України, яка знайшла своє відображення у міжнародних нормативно-правових актах.