Ще донедавна українська оборонна сфера жила майже виключно всередині державного оборонного замовлення й не мала ані ринку, ані права вивести технологію за його межі. Протягом 2025–2026 років ця модель почала змінюватися. Держава відкрила власні технології для ліцензування приватним виробникам, а уряд запровадив режим контрольованого експорту озброєння та оборонних технологій. У результаті зʼявилися нові договірні конструкції, у яких приватне право інтелектуальної власності тісно переплітається з публічним контролем.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Держава як ліцензіар
Перша нова модель — ліцензування технологій, що розроблені для оборонних потреб. У жовтні 2025 року запрацював експериментальний проєкт з передачі у виробництво технологій Міністерства оборони, затверджений постановою Кабінету Міністрів № 1310. Він дозволяє приватним виробникам отримати право виготовляти зразки, розроблені військовими.
Механізм побудований навколо порталу Brave1: виробник подає повідомлення про заінтересованість, укладає договір про нерозголошення з розробником, отримує доступ до технічної документації й лише потім — договір із Міноборони на використання технології. Ключова особливість цієї моделі в тому, що ліцензіаром фактично виступає держава, а військовослужбовці-винахідники отримують 25% вартості ліцензій, які спрямовуються на потреби їхнього підрозділу. За перші місяці роботи проєкту виробники отримали близько тридцяти ліцензій.
Для договірної практики це принципово інша конфігурація, ніж звична передача прав між приватними сторонами, адже майнові права на технологію залишаються за державою, а виробник отримує чітко окреслений обсяг прав на її використання у виробництві. Тому обсяг дозволеного, строк, територія та умови конфіденційності мають бути виписані в договорі з відомством максимально конкретно.
Експорт і спільне виробництво
Друга модель повʼязана з виходом на зовнішні ринки. 1 липня 2026 року уряд ухвалив постанову № 875 «Деякі питання здійснення міжнародних передач товарів на період дії правового режиму воєнного стану в Україні», яка запровадила режим контрольованого експорту. Це не вільний експорт, адже держава зберігає інструменти контролю, а пріоритетом залишаються потреби оборони України.
Постанова спростила доступ до зовнішніх ринків для виконавців державних оборонних контрактів — вони можуть експортувати товари й технології без окремого отримання повноважень Кабінету Міністрів, хоча дозвіл Державної служби експортного контролю залишається обовʼязковим. Окремо зʼявився формат «Drone Deal» — міжурядові угоди та меморандуми щодо безпілотних систем і оборонних технологій, які створюють рамку для спільної розробки, локалізації та виробництва. Саме на цій логіці ґрунтуються спільні підприємства українських компаній із партнерами в Європі, коли виробничі лінії дублюються за кордоном, а R&D і ключові компетенції зберігаються в Україні.
Постанова додала й процедурні новели, вигідні бізнесу: запроваджено прискорений розгляд заявок і правило погодження за замовчуванням, коли передача вважається погодженою, якщо уповноважені органи не відповіли у встановлений строк. Перші кроки в цьому напрямі вже зроблено, зокрема у липні 2026 року Україна оголосила про Drone Deal з Естонією.
IP-архітектура договору
Передача технології за кордон значно ризикованіша за постачання готового виробу, адже технологію можна змінити, інтегрувати в інший продукт або використати для виробництва у третій країні. Тому центральним елементом експортного чи ліцензійного договору стає IP-архітектура. У ньому варто чітко визначити:
- кому належить технологія та які саме обʼєкти права інтелектуальної власності передаються;
- чи дозволені модифікації й доопрацювання і кому належатимуть створені покращення;
- умови подальшої передачі, реекспорту та виробництва за українською технологією;
- контроль кінцевого використання й кінцевого споживача;
- режим конфіденційної інформації та ноу-хау.
Приватний ліцензійний договір тут спирається на главу 75 Цивільного кодексу (зокрема ліцензійний договір та договір про передання виключних майнових прав), але накладається на публічні обмеження експортного контролю за Законом «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання».
На практиці це означає, що узгодити потрібно два шари документа. Приватний шар визначає, хто і на яких умовах володіє й розпоряджається правами інтелектуальної власності. Публічний шар встановлює, що навіть бездоганно складений ліцензійний договір не породжує права на фактичну передачу технології за кордон без відповідного дозволу держави. Ігнорування будь-якого з цих шарів робить угоду або юридично вразливою, або практично невиконанною.
Висновки
Ліцензування оборонних технологій в Україні перейшло від закритої моделі держзамовлення до кількох паралельних конструкцій: держава-ліцензіар, контрольований експорт і спільне виробництво, а також приватні ліцензійні договори та спільні підприємства з іноземними партнерами. Спільна риса всіх цих моделей — поєднання двох шарів права: приватного договірного регулювання майнових прав інтелектуальної власності та жорсткого публічного контролю за обігом оборонних товарів.
Для практики це означає, що оборонний ліцензійний договір не можна складати за звичайним комерційним шаблоном. Він має враховувати і належність прав, і винагороду розробникам, і експортні обмеження, і пріоритет потреб оборони. А оскільки все це регулювання є новим та ухваленим на період воєнного стану, перед підписанням будь-якого договору критично звіряти його з чинною на той момент редакцією відповідних актів.