Процесуальні строки в господарському судочинстві – це не лише часові межі для вчинення процесуальних дій, а й інструмент реалізації фундаментальних засад правосуддя: правової визначеності, змагальності сторін та розумності строків розгляду справи. Вони формують передбачувану процесуальну рамку, в межах якої учасники спору реалізують свої права та обов’язки. Водночас інститут процесуальних строків не є самоціллю – він покликаний забезпечити ефективний доступ до суду без надмірного формалізму.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Стаття 117 ГПК України встановлює базове правило: зупинення провадження в справі зупиняє перебіг процесуальних строків, а з дня відновлення провадження їх перебіг продовжується. Ключове тут – процесуальний зв’язок із конкретною справою. Законодавець пов’язує зупинення строків не з абстрактними зовнішніми обставинами, а з ухвалою суду про зупинення провадження. Це означає, що жодні інші фактори, якщо вони не трансформовані у відповідне процесуальне рішення суду, автоматично не зупиняють строків.
Сьогодні найчастіше постає запитання: чи є введення воєнного стану підставою для зупинення перебігу процесуальних строків звернення до суду? Судова практика дала однозначну відповідь – ні. Запровадження воєнного стану в Україні саме по собі не зупиняє перебіг строків звернення до суду. Такий висновок послідовно викладено у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 8 березня 2023 року в справі № 910/17791/17 та від 18 квітня 2023 року в справі № 922/1116/22.
У зазначених рішеннях суд прямо вказав: поновлення процесуального строку в разі його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у відповідній заяві. Для поновлення строку необхідним є наведення конкретних обставин, надання доказів на підтвердження їх існування, а також доведення їх впливу на своєчасність реалізації особою своїх прав. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок введення воєнного стану та унеможливили виконання процесуальних дій протягом установленого законом строку. Таким чином, судова практика чітко відмежувала загальну суспільну ситуацію від індивідуальної процесуальної неспроможності сторони діяти у визначений законом строк.
Стаття 118 ГПК України закріплює принцип преклюзивності: із закінченням встановленого строку право на вчинення процесуальної дії втрачається, а подані з порушенням строків заяви, скарги й документи залишаються без розгляду, якщо інше прямо не передбачено Кодексом. Ця норма підкреслює, що строки мають не рекомендаційний, а імперативний характер. Водночас механізм поновлення строку, передбачений статтею 119 ГПК України, є винятком із цього правила.
Питання поновлення процесуального строку детально проаналізоване в постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2025 року в справі № 916/3625/24. Суд наголосив на кількох принципових висновках.
По-перше, поновлення строку – це право, а не обов’язок суду. Навіть за наявності клопотання суд не зобов’язаний автоматично його задовольняти. Законодавець не передбачив механізму формального поновлення строку лише на підставі подання відповідної заяви, оскільки в кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було порушено скаржником, чи підлягає він поновленню.
По-друге, причини пропуску строку повинні мати винятковий характер. Верховний Суд наголосив, що вони мають бути такими, ігнорування яких було б несправедливим і суперечило б загальним засадам законодавства. Отже, інститут поновлення строку є процесуальною пільгою, що застосовується лише як виняток із загального правила чітко визначених строків.
По-третє, норми ГПК не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для розв'язання питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.
По-четверте, Верховний Суд у цій постанові системно застосував практику Європейського суду з прав людини. Суд звернув увагу на те, що обмеження доступу до суду у зв’язку з пропуском строку не повинні застосовуватися автоматично або з надмірним формалізмом (Bellet v. France, Ilhan v. Turkey, «Пономарьов проти України», «Щокін проти України»).
Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що поновлення процесуального строку на оскарження судового рішення допускається як виняток із принципу правової визначеності за умови наявності вагомих і належно обґрунтованих підстав. Зокрема, це можливо у випадках:
1) якщо пропуск строку зумовлений діями або бездіяльністю суду, наприклад, ненадсиланням особі повного тексту рішення в межах строку на його оскарження (справа Мушта проти України);
2) коли пропуск строку спричинений особливими та непереборними обставинами переконливого характеру (справа Устименко проти України);
3) якщо поновлення строку є необхідним для виправлення фундаментальних недоліків правосуддя або істотних судових помилок (справа Brumarescu v. Romania).
Особливе значення має також висновок щодо дискреційних повноважень суду: вони не є необмеженими. Суд повинен навести мотиви, з яких визнає або не визнає причини поважними. Розв'язання цього питання здійснюється на підставі внутрішнього переконання суду відповідно до статті 86 ГПК України, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У контексті воєнного стану судова практика виробила додаткові критерії оцінки поважності причин. Серед них: територіальне місцезнаходження суду, порядок його функціонування, хід бойових дій, існування реальної небезпеки для життя учасників процесу, тривалість процесуального строку, час після його завершення, наявність об'єктивних перешкод для реалізації права, поведінку особи щодо вжиття розумних заходів для реалізації свого права.
Окремої уваги заслуговує постанова Касаційного господарського суду від 5 липня 2023 року у справі № 910/186/21. Суд чітко сформулював: саме по собі посилання на норми права, цитування законодавчих актів або правових позицій не є належним клопотанням про поновлення строку. Наведення статей без викладення конкретних фактичних обставин не свідчить про те, що особа порушила перед судом питання про поновлення строку належним чином. Ба більше, зазначення норм права саме по собі не є обґрунтуванням поважності причин пропуску.
Суд оцінює не юридичну аргументацію у відриві від фактів, а реальні обставини, які перешкодили своєчасному зверненню. Клопотання про поновлення строку повинно містити конкретні дані, підтверджені доказами, і демонструвати причинно-наслідковий зв’язок між обставинами та пропуском строку.
Важливо також пам’ятати, що поновлення строку, встановленого законом, і продовження строку, встановленого судом, є різними процесуальними механізмами. Продовження можливе лише до спливу строку, тоді як поновлення – вже після його пропуску. У будь-якому випадку суд постановляє відповідну ухвалу, а відмова у поновленні або продовженні може бути оскаржена.
Отже, інститут процесуальних строків у господарському судочинстві є ключовим механізмом забезпечення стабільності та передбачуваності судового процесу: їх дотримання становить загальне правило, тоді як поновлення має винятковий характер і допускається лише за наявності належно підтверджених об’єктивних причин. Такий підхід, сформований з урахуванням стандартів Європейського суду з прав людини та позицій Верховного Суду, відображає прагнення забезпечити баланс між принципом правової визначеності та доступом до правосуддя. Відтак сучасна практика виходить із пріоритету процесуальної дисципліни та індивідуалізованої оцінки кожної ситуації, за якої поновлення строку за наявності належного доказового обґрунтування виступає інструментом справедливості, а не засобом довільного перегляду усталених правовідносин.