20 грудня 2018, 17:12

Результати судової реформи: диявол завжди ховається в деталях

Олександр Вовк
Олександр Вовк «Colares, АО» партнер, адвокат

Чотири роки тому, після Революції Гідності, судді стали чи не головними мішенями для звинувачень у корупції. Звісно, ніде правди діти, всім адвокатам відомі приклади, коли конкретні судді давали привід для підозр у тотальній корумпованості, недоброчесності та зловживанні владою. У 2015 р. під тиском зовнішніх та внутрішніх чинників Україна врешті-решт розпочала Велику судову реформу (у порівнянні з так званою Малою судовою реформою 2001-2002 рр.). Тези реформаторів були надзвичайно привабливими: «Новий, якісний, сучасний та професійний суд без жодного натяку на корупцію». Однак чи справдилися сподівання суспільства на цю реформу? Проаналізуємо декілька ключових особливостей реформи.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Хибний підхід від самого початку

Судова реформа, на яку всі без винятку правники покладали такі високі надії, мала відбуватися та досягла б результату виключно за умови її комплексності. Простіше кажучи, якщо суспільство вже накладає на суддів додаткові обов'язки у вигляді високого навантаження, проходження додаткових перевірок, оцінювання, посилює заходи дисциплінарної відповідальності, то водночас потрібно реально забезпечувати гарантії суддівської незалежності. Тільки тоді можна розраховувати, що найкращі суддівські кадри залишаться в системі, а не шукатимуть іншу більш високооплачувану роботу чи братимуть хабарі.

Серед основних досягнень судової реформи в загальних рисах сьогодні можна відзначити те, що запрацювала Вища рада правосуддя та новий Верховний Суд, а також що для всіх без винятку суддів запровадили кваліфікаційне оцінювання. Вже зовсім скоро відбудеться другий добір до Верховного Суду, створення Вищого антикорупційного суду та Вищого суду з питань інтелектуальної власності, завершення кваліфікаційного оцінювання та переведення суддів до новоутворених судів.

З огляду на зазначене, все начебто добре, але водночас ми маємо всі підстави вважати, що судова реформа від самого початку пішла трохи не в тому напрямку.

По-перше, у фундаменті реформи одразу були закладені глибокі вади, які зводять нанівець величезний позитив цієї реформи. Наприклад, основний закон судової реформи «Про судоустрій і статус суддів» не пройшов аналіз та узгодження з Венеціанською комісією. Потім це вилилося в те, що основні новели «реформи» були виписані під куратора реформи – координатора Ради з питань судової реформи, заступника голови АП Олексія Філатова. В результаті відбулося те, що через непомічені спочатку вади закону судова система потрапила під повний контроль влади, хоча у планах такого не було й близько. Про це сьогодні говорять і громадські організації (зокрема, РПР), і Громадська рада доброчесності, і судді, які потрапили під пресинг влади.

«Ніхто не ставив собі за мету здійснювати якісні та кардинальні зміни. Просто хотіли «підлаштувати» суд під ситуативні інтереси тієї політичної еліти, яка сьогодні при владі. В результаті отримали, без перебільшення, розвалену судову систему», – стверджує Володимир Пилипенко, колишній представник України в Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія).

По-друге, у процесі ініційованої громадськістю реформи громадськість усунули від контролю над судами. Те, що не регулюється законодавчо, регулюється анархічно, що доводить «трощення судів» під час розгляду таких собі «справ Коханівського» та інших. До того ж минулого тижня судді України в Раді заявили про те, що з 2 тис. кримінальних проваджень, які були відкриті за фактами перешкоджання здійсненню правосуддя, до суду було доведено лише 8 справ. Тобто постає питання про те, в чому був сенс запроваджувати реформу, якщо для реципієнтів реформи нічого не змінюється?

Окрім того, під час реформи проблема «тиску» на суддів також виявилася невирішеною, просто тепер тиск відбувається у більш реформований спосіб. Наразі у профільній групі Фейсбук «Судді України» можна прочитати пост про те, що тепер суддям вже майже офіційно забороняють мати власну позицію, якщо вона не збігається з думкою «начальника». Наприклад, невеличкий фрагмент з дискусії, який показує, що суддів примушуватимуть не лише виносити потрібні рішення, але й мовчати: «В усьому світі судді обмежуються у праві на свободу висловлення на користь авторитету судової влади та політики «єдиного голосу» судової влади. Судді, які не бажають дотримуватися таких добровільних обмежень своїх прав, мають піти з професії…».

Немає зброї проти корупції?

Одним з досягнень судової реформи мало б бути належне фінансове забезпечення суддів, яке полягає в адекватній заробітній платі, що стало б запобіжником корупційних проявів. Судді Верховного Суду, ВККС та ВРП дійсно отримали зарплату в сотні тисяч гривень на місяць. Тільки реально правосуддя відправляється на місцевому рівні – в судах першої інстанції, а там ситуація зовсім протилежна. З усіма надбавками на руки судді отримують 16300 грн, без надбавок – 14800 грн. Однак деякі депутати вірять в якісь міфічні 300-400 тис. грн зарплати для суддів, вже не кажучи про простих громадян. Дехто прямим текстом заявляє, що суддям постійно пропонують хабарі по 10 тис. доларів, тому немає сенсу підвищувати винагороду. Як це розцінювати? Переходьте судді на самозабезпечення, тому що зарплату все одно не дамо. Нічого собі реформа... Звичайно, серед суддів трапляються випадкові люди, але їх одиниці. Якщо основній масі не платити нормальну суддівську винагороду, то ми ніколи не отримаємо незалежну судову гілку влади.

Зрозуміло, що окрім адекватного підвищення зарплати, комплексно має існувати система відбору суддів та контролю за суддями. Однак з цим реформа також не дуже впоралася. Адже процедура відбору виявилася такою складною, що в судах зараз найбільший кадровий голод за всі часи незалежності України. З системою контролю за суддями також не дуже склалося. Наприклад, у нещодавньому інтерв’ю член ВРП А. Бойко зазначив: «Перша дисциплінарна палата у 2018 р. притягнула до відповідальності 25 суддів, друга –26, а третя – 61». Тобто 112 суддів за 10 місяців. Мова не йде про звільнення судді, а лише про притягнення до «дисциплінарки»…

Хто працюватиме?

Наразі в судах зараз склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, держава так і не спромоглася на повне «перезавантаження» судової системи, тобто поруч з чесними суддями продовжують працювати так звані «скандальні» представники Феміди. З іншого боку, відправляти правосуддя банально стає нікому, адже на теренах України вже є кілька десятків судів, в яких немає взагалі жодного судді, тобто Храм Феміди пустий.

Звичайно, держава щось робить, щоб виправити цю ситуацію, але виглядають ці прояви реформи якось дивно і нелогічно. Наприклад, з кінця минулого року в Україні триває процес оптимізації судової системи. Указом Президента зі 142 місцевих та апеляційних судів було утворено 74 окружних. Зокрема, замість Господарського суду м. Києва створено Київський окружний господарський суд. Замість Київського апеляційного адміністративного суду – Шостий апеляційний адмінсуд. Перший – у Краматорську, Сьомий – у Вінниці. В апеляційні суди господарської юрисдикції переведено 119 суддів, адміністративної – 150, в апеляційні загальні суди – 462. Тобто загалом 731 суддя. Однак в новостворених судах мають працювати 1439 суддів. Отже, близько 50% суддів ще не переведені.

Проте проблема навіть не у формальному підході, просто скоро не буде кого переводити. На сьогодні так зване «кваліфоцінювання» пройшли 1245 суддів, 259 з яких (16%) підлягають звільненню або вже звільнені з різних причин (за власним бажанням чи у зв’язку з тим, що не пройшли один з етапів відбору). Цей відсоток з кожним днем лише збільшується.

Наразі грантові організації готують випуск молодих суддів, але це будуть максимум колишні адвокати та помічники суддів, які не мають досвіду розгляду складних справ. До того ж їх буде дуже мало. Як наслідок, доступ суспільства до правосуддя дуже ускладнений, адже навіть якщо в суді є суддя, то він просто перевантажений справами. Сьогодні не виглядає дивною ситуація, коли наступний розгляд будь-якої справи (навіть нескладної цивільної чи господарської) переноситься на кінець липня-серпня 2019 р. Навряд чи всі очікували саме на такі результати судової реформи.

До речі, в Державній судовій адміністрації нещодавно зазначили, що для ліквідації вакантних посад суддів необхідно призначити щонайменше 900 суддів. Однак у проекті Державного бюджету України на 2019 р. кошти на ці потреби не передбачені. Саме в таких дрібницях ховається диявол «реформи».

Реформувати потрібно суть, а не форму

В окремих питаннях судова реформа дуже захопилася своїм зовнішнім аспектом, але не сутністю процесу. Наведемо приклад з кримінального процесу. Сьогодні колегіально судом у складі 3-х професійних суддів здійснюється кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше ніж 10 років (ч. 2 ст. 31 КПК України). Колегіальний склад (3 професійних судді) призначений також для здійснення кримінального провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі (ч. 3 ст. 31 КПК України).

Ми поки виносимо за дужки, а чи в кожному суді сьогодні є 3 професійних судді. Припустимо, що за кілька років таке питання навіть не виникатиме. Однак якщо проаналізувати КК України, то складів злочинів, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше ніж 10 років, існує близько сотні. Це дуже багато і невиправдано. В будь-якому суді першої інстанції існує шалена кількість колегій з 3-х професійних суддів з розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років. Фактично справу до розгляду та процесуальні документи готує лише суддя-головуючий. Двоє інших суддів на судовому жаргоні називаються «боковими». Через ці норми вони змушені витрачати купу часу на розгляд справ у колегіях.

Такі кримінальні провадження запросто міг би розглядати суд у складі 1-го професійного судді, який здійснює кримінальне провадження одноосібно, та лише за клопотанням підсудного — колегією суддів. При цьому обвинувачені в більшості випадків були б зацікавлені в одноосібному розгляді справ. Адже більшість обвинувачених за цими категоріями справ перебувають під вартою, розгляд справ 3-ма суддями завжди більш тривалий, оскільки судді зайняті в інших справах, виходять щодо інших справ у нарадчі кімнати, у суддів закінчуються повноваження, вони хворіють тощо. Це призводить або до відкладення розгляду справи, або до зміни складу колегії, або навіть до слухання справи спочатку.

Дуже часто неможливо сформувати склад суду для розгляду зазначених кримінальних проваджень. Внаслідок цього справа передається з одного суду до іншого. Все це спричинює порушення вимог ст. 6 Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод щодо розгляду справи впродовж розумного строку.

Що стосується авторитету суду, то інколи не розумієш, де авторитет суду, коли колегія у складі 3-х суддів слухає кримінальну справу про обвинувачення одного алкоголіка за ч. 3 ст. 187 КК України, який вибив двері у квартиру іншого алкоголіка та заволодів майном останнього у вигляді пляшки горілки й блоку цигарок, погрожуючи ножем. Повинно бути так: якщо кримінальне провадження слухає колегія суддів, то і судді, і обвинувачені, і всі інші учасники процесу повинні розуміти, наскільки ця справа важлива, яке покарання (навіть до виключної міри покарання) загрожує обвинуваченій особі, яка відповідальність лежить на всіх без винятку учасниках справи. Лише тоді буде повертатися авторитет суду. Однак про такий аспект реформи ніхто з її авторів чомусь навіть не думав.

Електронний суд… Ви серйозно?

Згідно з реформою, у 2019 р. має запрацювати Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система. Один з її елементів – Електронний суд – сьогодні тестується в окремих судах. На перший погляд, начебто все добре. Це може бути одним з позитивних результатів реформи. Проте якими є її результати насправді?

Електронний суд запроваджений в тестовому режимі в усіх судах м. Києва. Наразі відбувається його тестування, проводяться консультації, щоб у разі потреби доопрацювати програмне забезпечення. В теорії це надасть можливість будь-кому подавати позов в електронній формі. Якщо особа все-таки подаватиме паперову версію в суд, її скануватимуть і долучатимуть до електронної справи. Очевидно, що розширення можливостей здійснення судочинства із застосуванням інформаційних технологій (зокрема, вчинення всіх процесуальних дій через засоби електронного зв’язку з відповідними механізмами ідентифікації та безпеки) можна визнати виправданим рішенням. Це створить умови для наближення українського судочинства до загальносвітових тенденцій удосконалення процесуальної форми відправлення правосуддя.

Однак насправді з електронним судом не все гаразд. Фахівці очікують на певні ускладнення, характерні для українських реалій. По-перше, суттєве економічне, соціальне, культурне розшарування суспільства, що має нерівний доступ до сучасних інформаційно-телекомунікаційних технологій. Окрім того, неможливість скористатися електронною формою провадження через матеріальний стан потягне за собою підвищений відсоток сплати судового збору. Адже для громадян, які подаватимуть до суду аналогічні документи в електронній формі, буде застосовуватися коефіцієнт 0,8 для зниження розміру ставки судового збору. Таке положення порушує один з основних конституційних принципів — принцип рівності всіх громадян перед законом, гарантований ст. 24 Конституції України.

По-друге, недостатнє матеріально-технічне та кадрове забезпечення. Запровадження електронного судочинства (розгляду судових справ за матеріалами в електронній формі) передбачає обов’язкове сканування всіх судових справ (матеріалів), що надходять до суду (нових матеріалів), а також всіх матеріалів судових справ, що перебувають на розгляді в суді (поточних судових справ), включаючи справи, провадження щодо яких зупинено, для подальшого їх експортування в автоматизовану систему документообігу суду.

Водночас зазначені методи запровадження електронного суду не повинні стати додатковою перешкодою для здійснення ефективного судочинства, насамперед, у зв’язку з неукомплектованістю судів суддями, відсутністю достатнього методичного забезпечення, необхідністю залучення додаткового кадрового потенціалу з обов’язковим навчанням відповідальних працівників, матеріальних ресурсів (сучасних сканувальних електронних пристроїв). Отже, зазначене питання потребує додаткового вирішення, оскільки адвокати на власні очі бачать в деяких судах такі принтери, які можна виставляти в музеях розвитку комп’ютерної техніки. На маленький колектив (суддя, помічник, секретар) у кращому випадку є один принтер, який нормально працює.

Не хочеться засмучувати прихильників, а також тих, хто неухильно запроваджує в судах сканування всіх судових справ, але сьогодні сканувати судові справи немає чим і немає кому. Декілька випадків, коли в судах є фотосканери з великою швидкістю роботи, не відтворюють тієї ситуації з копіювальною та сканувальною технікою в судах загальної юрисдикції. В судах майже немає такої техніки. Вимога сканувати судові справи наразі не може бути виконана. Спочатку потрібно забезпечити суди відповідною технікою та персоналом, а потім вже ставити це питання. Інакше виходить так, що в судах інколи немає марок для поштових відправлень, але жваво обговорюється «Електронний суд». Хто цього не розуміє, нехай зайде до канцелярії будь-якого місцевого суду, подивиться на обсяг справ, спробує відсканувати хоча б одну судову справу і внести її в систему.

По-третє, значна фінансова витратність проекту. Очевидно, що повноцінне функціонування в Україні електронного суду потребує чималих фінансових ресурсів. Однак сьогодні економіка нашої країни переживає не найкращі часи. Кабінетом міністрів України подав на розгляд законодавчого органу проект закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яким пропонується скасувати підвищення суддівської винагороди суддям першої та апеляційної інстанцій, а також вищих спеціалізованих судів. Як зазначено у пояснювальній записці до цього законопроекту, його метою є ефективне та економне витрачання коштів державного бюджету, а його реалізація дозволить заощадити кошти та спрямувати їх на вирішення питань соціального захисту, розвитку регіонів та зміцнення обороноздатності країни. За таких обставин постає цілком логічне питання про те, чи доцільно на сучасному етапі розвитку економіки країни повноцінно запроваджувати електронне судочинство в Україні. Проте це питання для подальших дискусій.

Реформу взагалі скасують?

Цікаво, що навіть окремі важливі аспекти (зокрема, створення нового Верховного Суду) автори реформи до кінця не доопрацювали. В результаті маємо той факт, що зараз Верховний Суд України де-факто вже не існує, але за документами він все ще є. Це не дрібниця!

Наприклад, суддя попереднього складу Верховного Суду України Галина Канигіна не виключає, що в Україні через ліквідацію ВСУ може повторитися «польський» сценарій, коли Європейський Союз запустив санаційну процедуру у зв'язку зі спірною реформою судочинства. «Я думаю, що такий прецедент можливий. Однак реформа Верховного суду проводилася під егідою Європи та її ввели в оману, представляючи це як оновлений Верховний Суд, а не як інший», – повідомила суддя.

Загалом, для повноцінного завершення судової реформи начебто залишилося небагато: добір до Верховного Суду (78 суддів), Вищого антикорупційного суду (39 суддів), Вищого суду з питань інтелектуальної власності (21 суддя), а ВККС повинна завершити кваліфоцінювання всіх суддів, а також перевести суддів у новостворені суди. Однак чи будуть при цьому усунуть «всі» побічні наслідки реформи, а якщо будуть, то коли – наразі не знає ніхто.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати