Вступ України до ЄС зумовлює необхідність системного осмислення співвідношення Конституції України та права ЄС. У контексті подальшого виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та набуття членства в ЄС ключового значення набуває питання меж застосування права ЄС з урахуванням пріоритету у застосуванні Конституції України як Основного Закону нашої держави. На відміну від держав-членів ЄС, Україна станом на сьогодні не є суб’єктом наднаціонального правопорядку ЄС, що визначає специфіку застосування acquis ЄС та зумовлює певні конституційні межі такого застосування.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до статті 8 Основного Закону Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Положення цієї статті Конституції України формують жорстку конституційну межу для імплементації норм права ЄС.
Потрібно зазначити, що, на відміну від правових систем держав-членів ЄС, в Україні наразі не діє принцип примату права Європейського Союзу над конституційними нормами. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Виходячи з цього, Конституція України має вищу юридичну силу й положення Угоди про асоціацію та акти права ЄС реалізовуються через їх імплементацію до чинного законодавства України та можуть застосовуватися лише за умови їх відповідності Конституції України.
Окремо варто звернути увагу на рішення Конституційного Суду України від 19 травня 2026 року № 3-р/2026, у якому Суд наголосив, що Основний Закон України закріплює європейську ідентичність Українського народу, незворотність європейського курсу держави (абзац п’ятий преамбули), а також визначає завдання вищих органів державної влади щодо забезпечення реалізації стратегічного курсу України на набуття повноправного членства в Європейському Союзі (пункт 5 частини першої статті 85, частина третя статті 102, пункт 11 статті 116 Конституції України). А також у цьому рішенні КСУ окремо наголошено на конституційному принципі європейської інтеграції.
Право ЄС у правовій системі України: обсяг застосування
На відміну від держав-членів ЄС, в Україні норми первинного та вторинного права ЄС не мають прямої дії. Регламенти, директиви та рішення ЄС не створюють безпосередніх прав і обов’язків для суб’єктів українського права. А право ЄС не має примату над Конституцією України.
Застосування положень права ЄС в Україні здійснюється через імплементацію актів acquis ЄС у національне законодавство з метою його гармонізації з правом ЄС, а також через трактування Судом справедливості ЄС норм і принципів права ЄС. Так, Угода про асоціацію між Україною та ЄС містить конкретні зобов’язання наблизити своє законодавство в різних сферах до регламентів та директив ЄС, що зазначені в додатках до цієї Угоди. Крім цього, Національна програма адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС), що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2026 року №438, є стратегічним документом, який визначає виконання Україною євроінтеграційних зобов’язань в переговорному процесі щодо членства в ЄС.
Суди України, зокрема Верховний Суд, дедалі частіше звертаються до права ЄС як до джерела аргументації своїх правових позицій. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 9901/636/18 зазначено, що правові позиції, сформульовані в рішеннях Суду справедливості ЄС, можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація та міркування щодо гармонійного тлумачення національного законодавства України відповідно до усталених стандартів правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа чи джерело права для врегулювання спірних правовідносин. Рішення Суду справедливості ЄС діють лише в межах правової системи ЄС, членом якого Україна наразі не є.
Водночас сьогодні можна виокремити три категорії справ, у яких Верховний Суд уже посилається на практику Суду справедливості ЄС: справи, що стосуються енергетичної сфери; справи про державну допомогу; справи щодо захисту прав інтелектуальної власності.
Конституційні межі імплементації права ЄС
Конституція України закріплює принципи суверенітету (статті 1 та 2), територіальної цілісності (стаття 2), народовладдя (стаття 5) та поділу влади на її гілки (стаття 6). Виходячи з положень Конституції України, імплементація актів права ЄС не може призводити до обмеження передбачених нею повноважень органів державної влади, делегування їх владних повноважень певним наднаціональним інституціям без відповідних конституційних змін; недотримання конституційних гарантій прав і свобод людини.
Отже, Конституція України виконує функцію певного запобіжника та контролю за процесами європеїзації правової системи України. Відповідно до пункту 2.4 висновку Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року № 3-в/2001 міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, стають частиною національного законодавства України. Саме в такий спосіб здійснюється народний суверенітет щодо поширення юрисдикції міжнародних судових органів на територію України (за умови, що положення їх статутів не суперечать Конституції України).
Відповідно до пункту 2.1 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016, пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їхній зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, що не суперечить Конституції України.
Варто зазначити, що у Преамбулі Конституції України з 2019 року вже визначено незворотність європейського та євроатлантичного курсу України. Але з моменту набуття Україною членства в ЄС обов’язково постане питання визнання примату права ЄС.
Практика деяких держав-членів ЄС свідчить, що хоча їхні конституції зберігають роль останньої межі захисту національної конституційної ідентичності, проте в них визнається примат права ЄС. Відповідно до статті 141с Конституції Хорватії здійснення прав, що випливають з acquis communautaire Європейського Союзу, має бути прирівняне до здійснення прав згідно з хорватським правопорядком. Усі правові акти та рішення, прийняті Республікою Хорватія в інституціях Європейського Союзу, застосовуються в Республіці Хорватія відповідно до acquis communautaire Європейського Союзу. Хорватські суди захищають права особи на основі acquis communautaire Європейського Союзу. Державні органи, органи місцевого та регіонального самоврядування і юридичні особи, наділені публічними повноваженнями, безпосередньо застосовують право Європейського Союзу.
Стаття 7(2) Конституції Словацької Республіки передбачає, що Словацька Республіка може за міжнародним договором, який був ратифікований та проголошений у встановленому законом порядку, або на підставі такого договору передавати частину своїх прав Європейським Співтовариствам та Європейському Союзу. Юридично обов'язкові акти Європейських Співтовариств та Європейського Союзу мають перевагу над законами Словацької Республіки. Прийняття юридично зобов'язувальних дій, що вимагають імплементацію, здійснюється законом або розпорядженням уряду згідно з пунктом 2 статті 120.
Відповідно до статті 148(2) Конституції Румунії, в результаті приєднання положення установчих договорів Європейського Союзу, а також інші обов’язкові норми Співтовариства матимуть перевагу над положеннями національного законодавства відповідно до акта про приєднання.
Статті 93–94 Конституції Нідерландів передбачають, що положення міжнародних договорів та рішень міжнародних організацій мають пряму дію, а в разі колізії з національним законодавством перевага надається міжнародним нормам. Тут варто зазначити, що в контексті членства в ЄС вказані положення Конституції Нідерландів охоплюють і право ЄС.
Відповідно до статті 10 Конституції Чеської Республіки, оприлюднені міжнародні договори, ратифікація яких була схвалена Парламентом і які є обов’язковими для Чеської Республіки, є частиною правового порядку; якщо міжнародний договір містить положення, що суперечать закону, то застосовується міжнародний договір. Отже, такі положення Конституції Чеської Республіки створили конституційну основу для застосування установчих договорів ЄС та пов’язаного з ними права ЄС.
Варто зазначити, що право ЄС не підміняє собою конституції держав-членів ЄС. У випадку колізії норм права ЄС (наприклад, директиви) з конституцією держави-члена ЄС пріоритет має надаватися виконанню зобов’язань перед ЄС, тобто положенням цієї директиви, що може мати наслідком, зокрема, внесення відповідних змін до конституції. Примат права ЄС не є політичним вибором держави-члена, а є необхідною умовою функціонування ЄС, без якої неможливо забезпечити однакове застосування acquis ЄС, рівність усіх держав-членів та ефективність внутрішнього ринку ЄС.
Практика держав-членів ЄС демонструє, що, з одного боку, примат права ЄС не є безумовним з огляду на їхнє національне конституційне право, а, з другого боку, жодна держава-член ЄС не відмовилась від виконання актів права ЄС. Концепції конституційної ідентичності держав-членів ЄС не заперечують примат права ЄС, проте все-таки слугують певним запобіжником у разі саме фундаментального порушення конституційних засад.
На відміну від деяких держав-членів ЄС, у яких примат права ЄС юридично закріплений, для України питання визнання примату права ЄС залишається станом на сьогодні політико-правовою дискусією. Закріплення примату права ЄС над Конституцією України не може відбутися без відповідних змін до Конституції України щодо нього. Тому найбільш доцільним буде внесення змін до Конституції України окремим розділом «Європейська та євроатлантична інтеграція», в якому можна буде визначитися щодо можливості застосування примату права ЄС над національним законодавством.
Річ у тому, що в державах-членах ЄС уже є досвід імплементації директив навіть шляхом внесення змін до конституцій у випадку такої необхідності, і вони не можуть здійснювати «часткову» імплементацію актів права ЄС, посилаючись на певні конституційні обмеження, а підтвердженням цьому є відповідна практика Суду справедливості ЄС, про що мова піде далі.
Для підсилення цього твердження варто також зупинитися на аналізі Копенгагенських критеріїв, що були визначені Європейською Радою у 1993 році та включають політичні, економічні та правові умови членства держави. Політичний критерій вимагає стабільних державних інституцій, які гарантують демократію, верховенство права та захист прав людини. Економічний критерій передбачає наявність функціональної ринкової економіки. І спроможність виконувати зобов’язання члена ЄС включає здатність тієї чи іншої держави ефективно застосовувати право ЄС. Тому відмова визнавати примат права ЄС може поставити під сумнів виконання цих Копенгагенських критеріїв. І відповідна практика Суду справедливості ЄС також підтверджує цю тезу.
У переговорному процесі щодо вступу України до ЄС важливо заздалегідь сформувати таку нашу конституційну архітектуру, яка б дозволяла демонструвати ЄС інституційну спроможність України виконувати acquis ЄС відповідно до наших євроінтеграційних зобов’язань.
Майбутнє членство України в ЄС вимагатиме визнання примату права ЄС у сфері переданих Україною до ЄС компетенцій, готовності змінювати Конституцію України для забезпечення виконання актів права ЄС, а також дещо обмеженого використання концепції конституційної ідентичності. Вступ України до ЄС не є втратою її суверенітету, а є його спільним здійсненням у межах правопорядку ЄС.
Практика Суду справедливості ЄС щодо примату права ЄС
Доктрина примату права ЄС не закріплена безпосередньо в установчих документах ЄС, проте вона знайшла своє відображення і була сформована у нижченаведеній практиці Суду справедливості ЄС (далі — Суд ЄС). Існує ціла низка рішень Суду ЄС щодо підтвердження примату права ЄС над національним законодавством держав-членів в еволюційному розрізі.
Рішення Суду ЄС від 15 липня 1964 року у справі 6-64 Flaminio Costa v E.N.E.L. заклало підвалини щодо дії принципу примату права ЄС. Відповідно до цього рішення Суду ЄС, на відміну від звичайних міжнародних договорів, Договір про ЄЕС створив власну правову систему, яка з моменту набрання чинності Договором стала невіддільною частиною правових систем держав-членів і яку їхні суди зобов’язані застосовувати.
Маючи власні інститути, власну суб'єктність, спосіб представництва на міжнародному плані, а також реальні повноваження, що виникли з обмеження суверенітету або передачі повноважень від держав Співтовариству, держави-члени обмежили свої суверенні права, хоча лише в деяких сферах.
Інтеграція в законодавство кожної держави-члена положень, що виходять зі Співтовариства, унеможливила для держав надавати перевагу односторонньому заходу над правовою системою, прийнятою ними на основі взаємності.
Пріоритет права Співтовариства підтверджується статтею 189 Договору, згідно з якою регламент «є обов’язковим» та «безпосередньо застосовується в усіх державах-членах». Це положення, яке не підлягає жодним застереженням, було б абсолютно безглуздим, якби держава могла односторонньо скасувати його дію за допомогою свого законодавчого заходу, який міг би мати перевагу над правом Співтовариства.
Право, що виходить з Договору як незалежного джерела права, не може через його особливий та оригінальний характер бути скасованим внутрішніми правовими положеннями держав-членів, як би вони не були сформульовані. Перенесення державами з їхньої внутрішньої правової системи до правової системи Співтовариства прав та обов'язків, що виникли з Договору, має наслідком постійне обмеження їхніх суверенних прав, щодо якого односторонній акт, несумісний з концепцією співробітництва, не може переважати.
Суть рішення Суду ЄС у справі 102/79 Commission of the European Communities v Kingdom of Belgium від 6 травня 1980 року полягає в тому, що кожна окрема директива містить положення, яке вимагає від держав-членів вжити імплементаційних заходів згідно зі своїм національним законодавством. Відповідно до положень і виходячи із характеру заходів, які директиви приписують державам-членам ЄС здійснити, є очевидним, що положення директиви мають транспонуватися до положень національного законодавства.
Відповідно до пунктів 11-12 рішення Суду ЄС у справі 102/79, аргумент уряду Бельгії, заснований на «необов’язковому» характері відповідних директив, не має значення, оскільки обов’язкова сила директиви, від якої державам-членам заборонено відступати, спрямована на скасування всіх перешкод для свободи пересування, які можуть виникати стосовно товарів, що походять з інших держав-членів, в результаті застосування технічних правил, які відрізняються від правил Співтовариства. Тому в цьому відношенні важливо, щоб кожна держава-член імплементувала відповідні директиви таким чином, щоб повністю відповідати вимогам зрозумілості та правової визначеності, які директиви спрямовують на користь виробників, заснованих в інших державах-членах. Звичайна адміністративна практика, яка за своїм характером може бути змінена за бажанням органів влади і яка є недостатньо широко оприлюдненою, за цих обставин не може розглядатися як належне виконання зобов’язання, покладеного статтею 189 Договору про ЄЕС на держави-члени, яким адресовано директиви.
Обґрунтування, засноване на «прямій дії» відповідних директив, також не може бути прийнято. Наслідком третього абзацу статті 189 Договору є те, що директиви Співтовариства повинні імплементуватися шляхом відповідних імплементаційних заходів, що здійснюються державами-членами. Лише за певних обставин, зокрема, коли держава-член не вжила необхідних заходів або вжиття заходів, які не відповідають директиві, Суд ЄС визнає право осіб, які постраждали від цього, посилатися на директиву проти держави-члена, яка порушує правила. Ця мінімальна гарантія, що випливає з обов’язкового характеру зобов’язання, покладеного на держави-члени внаслідок дії директив згідно з третім абзацом статті 189 Договору, не може виправдати звільнення держави-члена від вжиття своєчасних імплементаційних заходів, достатніх для досягнення мети кожної директиви. У цьому випадку ці заходи повинні складатися з положень, еквівалентних тим, які застосовуються відповідно до національної правової системи з метою забезпечення дотримання вимог, які описані як «обов’язкові» у преамбулі директив.
Також відповідно до пункту 15 цього рішення у справі 102/79 Суд ЄС зазначив, що держава-член не може посилатися на внутрішні труднощі або положення своєї національної правової системи, навіть конституційної системи, з метою обґрунтування недотримання зобов'язань та часових обмежень, що містяться в директивах Співтовариства.
Відповідно до пунктів 81–83 рішення Суду ЄС від 19 листопада 2009 року у справі С-314/08 Krzysztof Filipiak v Dyrektor Izby Skarbowej w Poznaniu, національний суд, який покликаний у рамках здійснення своєї юрисдикції застосовувати положення права Співтовариства, зобов’язаний забезпечити повну дію цих положень, за необхідності відмовляючись за власною ініціативою застосовувати будь-яке суперечливе положення національного законодавства, навіть якщо воно прийняте пізніше, і суду не потрібно вимагати або чекати попереднього скасування такого положення законодавчими чи іншими конституційними засобами (див. з цього приводу Case 106/77 Simmenthal [1978] ECR 629, пункт 24; об’єднані справи C-13/91 та C-113/91 Debus [1992] ECR I-3617, пункт 32; Case C-119/05 Lucchini [2007] ECR I-6199, пункт 61; та Case C-115/08 ČEZ [2009] ECR I-0000, пункт 138).
Відповідно до принципу примату права Співтовариства, колізія між положенням національного законодавства та положенням Договору, що має пряму дію, має вирішуватися національним судом, який застосовує право Співтовариства, за необхідності шляхом відмови у застосуванні суперечливого національного положення, а не шляхом оголошення національного положення недійсним, причому повноваження органів влади, судів та трибуналів у цьому відношенні є питанням, яке має визначатися кожною державою-членом.
У цьому контексті потрібно нагадати, що Суд ЄС вже постановив, що несумісність із правом Співтовариства норми національного права, прийнятої пізніше, не має наслідком усунення існування цієї норми національного права. Зіткнувшись із такою ситуацією, національний суд зобов’язаний не застосовувати цю норму, за умови, що це зобов’язання не обмежує повноваження компетентних національних судів застосовувати з-поміж різних процедур, доступних згідно з національним законодавством, ті, які є доцільними для захисту прав особи, наданих правом Співтовариства (Об’єднані справи C-10/97–C-22/97 IN.CO.GE.’90 and others [1998] ECR I-6307, пункт 21).
Відповідно до пункту 2 резолютивної частини рішення Суду ЄС, примат права Співтовариства зобов’язує національний суд застосовувати право Співтовариства та відмовлятися застосовувати суперечливі положення національного законодавства, незалежно від рішення національного конституційного суду, яке визначило дату, з якої ці положення, визнані неконституційними, втрачають свою обов’язкову силу.
У рішенні Суду ЄС від 5 червня 2023 року у справі C-204/21 Commission v Poland йшлося про дотримання принципу верховенства права, а також констатувалося, що реформа польського правосуддя 2019 року порушує право ЄС. У цьому рішенні Суд ЄС постановив, що Республіка Польща не виконала своїх зобов’язань згідно з правом ЄС, порушивши принцип примату права ЄС та незалежності суддів.
Відповідно до пунктів 63 та 65 рішення Суду ЄС у справі С-204/21, хоча організація правосуддя в державах-членах, зокрема створення, склад, повноваження та функціонування національних судів, а також правила, що регулюють процес призначення суддів, або ті правила, що застосовуються до статусу суддів та виконання ними їхніх обов’язків, належать до компетенції цих держав, факт залишається фактом: під час здійснення цієї компетенції держави-члени зобов’язані дотримуватися своїх зобов’язань, що випливають з права ЄС та, зокрема, зі статей 2 та 19 Договору про ЄС. Далі Суд ЄС у цьому рішенні зазначає, що, згідно зі статтею 2 ДЄС, Європейський Союз ґрунтується на цінностях, спільних для держав-членів, і, відповідно до статті 49 ДЄС, повага до цих цінностей є передумовою для вступу до Європейського Союзу будь-якої європейської держави, яка подає заявку на членство в Європейському Союзі. Крім цього, потрібно зазначити, що для того, щоб мати змогу вступити до Європейського Союзу, Республіка Польща мала відповідати критеріям, які повинні виконувати держави-кандидати на вступ, зокрема що були встановлені Європейською Радою в Копенгагені 21 та 22 червня 1993 року. Ці критерії вимагають, серед іншого, щоб держава-кандидат забезпечувала стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини, а також повагу та захист меншин.
Відповідно до пунктів 67-68 рішення Суду ЄС від 5 червня 2023 року у справі C-204/21 стаття 2 ДЄС – це не просто заява про політичні орієнтири чи наміри, а й містить цінності, що є невіддільною частиною самої ідентичності Європейського Союзу як спільного правового порядку, цінності, що знаходять конкретне вираження в принципах, які містять юридично обов’язкові зобов’язання для держав-членів. З цього випливає, що дотримання державою-членом цінностей, що містяться у статті 2 ДЄС, є умовою для здійснення всіх прав, що випливають із застосування Договорів до цієї держави-члена. Дотримання цих цінностей не може бути зведене до зобов'язання, яке держава-кандидат повинна виконувати для вступу до Європейського Союзу, і яке вона може знехтувати після свого вступу.
Відповідно до пунктів 73 та 77 рішення Суду ЄС від 5 червня 2023 року у справі C-204/21, хоча Європейський Союз поважає національну ідентичність держав-членів, притаманну їхнім фундаментальним політичним та конституційним структурам, так що ці держави користуються певною мірою свободи дій у впровадженні принципів верховенства права, з цього жодним чином не випливає, що це зобов'язання щодо результату, якого потрібно досягти, може відрізнятися від однієї держави-члена до іншої. Хоча вони мають окрему національну ідентичність, притаманну їхнім фундаментальним політичним та конституційним структурам, яку Європейський Союз поважає, держави-члени дотримуються концепції «верховенства права», яку вони поділяють, як цінності, спільної для їхніх власних конституційних традицій, і яку вони зобов'язалися поважати завжди.
З огляду на принцип примату права ЄС, посилання держави-члена на норми національного права, навіть конституційного порядку, не може підривати єдність та ефективність права ЄС. Відповідно, наслідки принципу примату права ЄС є обов’язковими для всіх органів держави-члена, і положення внутрішнього законодавства, включаючи конституційні положення, не можуть цьому перешкодити (рішення від 17 грудня 1970 року, Internationale Handelsgesellschaft, 11/70, пункт 3, та від 22 лютого 2022 року, RS, C-430/21, пункт 51). Виконання цього зобов’язання необхідне, зокрема, для забезпечення поваги до рівності держав-членів перед Договорами та є вираженням принципу чесної співпраці, встановленого статтею 4(3) ДЄС (див. з цього приводу рішення від 22 лютого 2022 року, RS, C-430/21, пункт 55).
Відповідно до пунктів 143–146 рішення Суду ЄС від 18 грудня 2025 року у справі С-448/23 European Commission v Republic of Poland, Комісія стверджує, що Республіка Польща не виконала своїх зобов’язань згідно з принципами автономії, примату, ефективності та однакового застосування права ЄС, а також принципу обов’язкової дії рішень Суду. Це невиконання зобов’язань випливає з того факту, що Trybunał Konstytucyjny (Конституційний суд) у своїх рішеннях, що розглядаються, тлумачив Конституцію Польщі таким чином, що односторонньо відхилив принцип примату та ефективності основоположних положень Договорів, таких як стаття 2, стаття 4(3) та стаття 19(1) ДЄС, а також стаття 279 ДФЄС, і зобов’язав усі польські органи не застосовувати ці положення. Як наслідок, Trybunał Konstytucyjny (Конституційний суд) перешкоджає національним органам ефективно застосовувати другий підпункт статті 19(1) ДЄС та дотримуватися тимчасових заходів, встановлених Судом.
Комісія стверджує, що Trybunał Konstytucyjny (Конституційний суд) у своєму рішенні від 7 жовтня 2021 року постановив, що стаття 2 та другий підпункт статті 19(1) ДЄС, як їх тлумачить Суд, зокрема у рішеннях від 2 березня 2021 року, AB and others (C-824/18), та від 6 жовтня 2021 року, W.Ż. (C-487/19), є несумісними з Конституцією Польщі. Крім того, посилаючись на остаточний характер своїх рішень відповідно до статті 190(1) Конституції Польщі, Trybunał Konstytucyjny (Конституційний суд) у своєму рішенні від 7 жовтня 2021 року заборонив усім органам польської державної влади, зокрема судам, застосовувати ці правила Договору про ЄС, як їх тлумачить Суд ЄС.
Конкретним наслідком рішення від 7 жовтня 2021 року є заборона, накладена на польські суди, забезпечувати повну чинність другого підпункту статті 19(1) ДЄС, як його тлумачить Суд у рішенні від 2 березня 2021 року, AB and others (C-824/18), оскільки Trybunał Konstytucyjny (Конституційний Суд) вважав, що таке тлумачення є несумісним зі статтею 8(1) Конституції Польщі, бо відповідно до цього тлумачення, другий підпункт статті 19(1) ДЄС вимагає, щоб резолюції KRS, що пропонують призначення кандидатів на посади суддів у Sąd Najwyższy (Верховний Суд), могли бути предметом судового перегляду.
Крім цього, польські суди зобов'язані утримуватися від забезпечення ефективності прецедентної практики Суду ЄС щодо юрисдикції національних судів перевіряти дотримання судом вимоги, що випливає з права ЄС, щодо незалежного трибуналу, попередньо створеного законом, якщо такий перегляд зводиться до оцінки процедури призначення судді.
Відповідно до пункту 156 рішення Суду ЄС від 18 грудня 2025 року у справі С-448/23, Trybunał Konstytucyjny (Конституційний Суд) прямо підтвердив примат Конституції Польщі як найвищого джерела права в Польщі над цим розпорядженням і таким чином відмовився визнати, що це розпорядження має перевагу над національними положеннями, наголосивши в цьому відношенні, що воно було прийнято ultra vires і що воно суперечить Конституції Польщі. Trybunał Konstytucyjny (Конституційний Суд) також визнав неконституційними будь-які майбутні тимчасові заходи, прийняті відповідно до статті 279 ДФЄС щодо польської судової системи, позбавивши таким чином такі заходи будь-якої обов’язкової юридичної сили в Польщі, порушуючи принципи примату та ефективності права ЄС і принцип обов’язковості рішень Суду.
Відповідно до пунктів 162–171 рішення Суду ЄС від 18 грудня 2025 року у справі С-448/23, Комісія по суті стверджує, що Trybunał Konstytucyjny (Конституційний Суд) вважав, по-перше, на основі власного тлумачення права ЄС, що практика Суду ЄС щодо другого підпункту статті 19(1) ДЄС, що розглядається разом зі статтею 2 ДЄС, а також тимчасові заходи, застосовані ним відповідно до статті 279 ДФЄС, перевищують його правомочності, і, по-друге, що ця практика та ці заходи, таким чином, порушують польську конституційну ідентичність та різні положення Конституції Польщі, зокрема ті, що закріплюють примат цієї конституції. Постановляючи, що ця практика та ці тимчасові заходи не мають юридичних наслідків у польському правопорядку, Trybunał Konstytucyjny (Конституційний Суд) перешкоджає національним органам ефективно застосовувати другий підпункт статті 19(1) ДЄС та дотримуватися цих тимчасових заходів.
Порушення принципів автономії, примату, ефективності та однакового застосування права ЄС може бути предметом позову про невиконання зобов'язань згідно зі статтею 258 ДФЄС (див. рішення від 5 червня 2023 року, Commission v Poland, C-204/21, пункти 271 та 287). Ці принципи тісно пов'язані між собою і тому повинні розглядатися разом.
У зв'язку з цим потрібно пам'ятати, що відповідно до усталеної судової практики щодо Договору про ЄЕС, останній, хоча й укладений у формі міжнародної угоди, становить «конституційну хартію Співтовариства, засновану на приматі права» (див. з цього приводу Висновок 1/91 (Перший висновок щодо Угоди про ЄЕЗ) від 14 грудня 1991 року, пункт 21).
Крім цього, а також відповідно до цієї усталеної судової практики, на відміну від стандартних міжнародних договорів, Договори Співтовариства (а нині Союзу) встановили новий правовий порядок, інтегрований у правові системи держав-членів після набрання ними чинності та який є обов'язковим для їхніх судів. Держави-члени обмежили свої суверенні права у сферах, визначених Договорами, на користь цього нового правового порядку, який має власні інституції та суб'єктами якого є не лише держави-члени, а і їхні громадяни (див. з цього приводу рішення від 5 лютого 1963 року, van Gend & Loos, 26/62, та від 22 лютого 2022 року, RS, C-430/21, пункт 47).
Цей правовий порядок, створений та розвинений наступними договорами, останнім з яких є Лісабонський договір, має власну конституційну базу та основоположні принципи, особливо складну інституційну структуру та повний набір правових норм, що забезпечують його функціонування, і користується автономією від права держав-членів та від міжнародного права (див. з цього приводу Висновок 2/13 (Приєднання Європейського Союзу до ЄСПЛ) від 18 грудня 2014 року, пункти 158 та 170, а також рішення від 16 лютого 2022 року, Poland v Parliament and Council, C-157/21, пункт 143).
До цього додаються суттєві характеристики правового порядку ЄС, що випливають з його автономної природи, такі як його примат над законами держав-членів та пряма дія цілої низки положень, що застосовуються до їхніх громадян і до самих держав-членів та пряме застосування. Ці суттєві характеристики права ЄС призвели до структурованої мережі принципів, правил та взаємозалежних правовідносин, що взаємно зв'язують Європейський Союз та його держави-члени, а також зв'язують його держави-члени одна з одною (див. з цього приводу Висновок 2/13 (Приєднання Європейського Союзу до ЄКПЛ) від 18 грудня 2014 року, пункти 166 та 167, та Висновок 1/17 (Угода між ЄС та Канадою про Європейську економічну угоду) від 30 квітня 2019 року, пункт 109).
Щодо принципу примату права ЄС потрібно пам’ятати, що у рішенні від 15 липня 1964 року у справі Costa (6/64) Суд визначив цей принцип як такий, що закріплює пріоритет права Співтовариства над правом держав-членів. У зв’язку з цим він постановив, що встановлення Договором про ЄЕС власної правової системи Співтовариства, прийнятої державами-членами на основі взаємності, означає, як наслідок, що вони не можуть надавати перевагу односторонньому та наступному заходу над цією правовою системою або покладатися на норми національного права будь-якого роду проти права, що випливає з Договору про ЄЕС, не позбавляючи останнє право його характеру права Співтовариства та не ставлячи під сумнів правову основу самого Співтовариства. Крім цього, виконавча сила права Співтовариства не може змінюватися від однієї держави-члена до іншої з урахуванням наступних національних законів, не ставлячи під загрозу досягнення цілей Договору про ЄЕС або не створюючи дискримінації за ознакою громадянства, забороненої цим Договором (рішення від 21 грудня 2021 року, Euro Box Promotion and others, C-357/19, C-379/19, C-547/19, C-811/19 та C-840/19, пункт 246).
Ці суттєві характеристики правового порядку ЄС та важливість його дотримання були, крім того, підтверджені ратифікацією без застережень Договорів про внесення змін до Договору про ЄЕС та, зокрема, Лісабонського договору. Коли було прийнято останній Договір, конференція представників урядів держав-членів прагнула чітко заявити у своїй Декларації № 17 щодо примату, що, відповідно до усталеної практики Суду, Договори та право, прийняте Союзом на основі Договорів, мають примат над правом держав-членів за умов, встановлених цією практикою (див. з цього приводу рішення від 21 грудня 2021 року, Euro Box Promotion and others, C-357/19, C-379/19, C-547/19, C-811/19 та C-840/19, пункт 248, та від 5 червня 2023 року, Commission v Poland, C-204/21, пункт 76).
Після набрання чинності Лісабонським договором Суд ЄС послідовно підтверджував попередню судову практику щодо принципу примату права ЄС, принципу, який вимагає від усіх органів держав-членів повного застосування різних положень ЄС, а право держав-членів не може підривати дію, що надається цим різним положенням на території цих держав (рішення від 21 грудня 2021 року, Euro Box Promotion and others, C-357/19, C-379/19, C-547/19, C-811/19 та C-840/19, пункт 250, та від 22 лютого 2022 року, RS, C-430/21, пункт 50).
Отже, з огляду на принцип примату права ЄС, не можна дозволити, щоб держава-член покладалася на норми національного права, навіть конституційного характеру, які б суперечили праву ЄС і таким чином впливали на його ефективність. Відповідно до усталеної судової практики, наслідки принципу примату права ЄС є обов’язковими для всіх органів держави-члена, і, зокрема, положення внутрішнього законодавства, включаючи конституційні положення, не можуть цьому перешкоджати (рішення від 21 грудня 2021 року, Euro Box Promotion and others, C-357/19, C-379/19, C-547/19, C-811/19 та C-840/19, пункт 251, та від 16 січня 2024 року, Österreichische Datenschutzbehörde, C-33/22, пункт 70).
Відповідно до пунктів 172–174 рішення Суду ЄС від 18 грудня 2025 року у справі С-448/23, стаття 4(2) ДЄС передбачає, що Союз повинен поважати рівність держав-членів перед Договорами. Однак Союз може поважати таку рівність лише тоді, коли держави-члени не можуть, згідно з принципом примату права ЄС, посилатися на односторонній захід, який суперечить правовому порядку ЄС, незалежно від його характеру (рішення від 21 грудня 2021 року, Euro Box Promotion and others, C-357/19, C-379/19, C-547/19, C-811/19 та C-840/19, пункт 249).
У цьому ж ключі потрібно також зазначити, що однакове застосування права ЄС є фундаментальною вимогою правового порядку ЄС. Така вимога є невіддільною частиною самого існування спільноти, заснованої на верховенстві права, і є необхідною для забезпечення поваги до рівності держав-членів перед Договорами.
У цьому контексті необхідно зазначити, що для того, щоб мати змогу приєднатися до Європейського Союзу, Республіка Польща мала відповідати критеріям, яким повинні відповідати держави-кандидати на приєднання, таким як ті, що були встановлені Європейською Радою в Копенгагені 21 та 22 червня 1993 року. Ці критерії вимагають, серед іншого, щоб держава-кандидат забезпечувала «стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини, а також повагу та захист меншин» (рішення від 29 березня 2022 року, Getin Noble Bank, C-132/20, пункт 104, та від 5 червня 2023 року, Commission v Poland, C-204/21, пункт 65).
Отже, навіть якщо окремі акти права ЄС потенційно можуть суперечити Конституції України, їх імплементація все одно є необхідною для виконання міжнародних зобов’язань України у сфері європейської інтеграції. Колізія між актами права ЄС та Конституцією України має вирішуватися шляхом внесення відповідних цілеспрямованих змін до Конституції України. Сам факт майбутнього вступу вимагатиме від України так званого «делегування або обмеження суверенітету» на користь інституцій ЄС. Необхідним також буде конституційне визначення примату права ЄС, що передбачає пряме закріплення того, що в разі колізії між актами права ЄС та законами України пріоритет мають норми права ЄС. Також одним з найбільш важливих питань буде «легітимізація» рішень Суду ЄС, у зв’язку з цим необхідним буде узгодження розділу VIII «Правосуддя» Конституції України з обов’язковістю судових рішень та роз’яснень у формі рішень на преюдиційні запити Люксембурзького суду для української судової системи.
Такий підхід дозволятиме Україні одночасно дотримуватися й Основного Закону, й виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання перед ЄС у сфері європейської інтеграції.