У процесі здійснення правосуддя виникає один момент, заради якого побудована вся система: момент, коли рішення суду, яке набрало законної сили, перестає бути текстом і стає дією. Цей момент замикається не на судді, не на адвокаті й не на стягувачеві. Він замикається на виконавцеві.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ефективність цього етапу правосуддя є визначальною для всієї системи.
Саме тому, коли ми говоримо про захищеність виконавця, ми говоримо не про комфорт окремої професії. Ми говоримо про те, чи буде наступне рішення суду в Україні виконане, чи знову залишиться декларацією. Це і є моя головна теза: захищеність виконавця — не питання професійних пільг та переваг, а питання функціональності правосуддя.
Ми розглянемо як ця захищеність побудована в Україні і ключових країнах континентальної Європи, у чому саме український виконавець відстає від європейського колеги, і які зміни в законодавстві здатні цей розрив скоротити.
Виклад основних положень
У континентальній правовій традиції — у Франції, Бельгії, Нідерландах, країнах Балтії — фігура виконавця будується на концепті public officer, або officier ministériel. Це особа, яка, з одного боку, практикує самостійно, не перебуваючи у трудових відносинах із державою, а з іншого — здійснює публічну функцію, делеговану їй державою.
Виконавець не є комерційним суб’єктом, який «збирає борги». Він є представником правосуддя у точці фізичного контакту з боржником. Це принципово важливо для розуміння всіх подальших гарантій: вони існують не тому, що професія складна, а тому, що держава делегувала виконавцю частину своєї примусової функції.
Основні види захисту виконавця
Захист виконавця має сенс розглядати у трьох вимірах: правовому, економічному та фізичному. Розділяю їх не з академічних міркувань, а тому, що в кожному з них український виконавець перебуває у відносно різних позиціях щодо європейського колеги.
Правовий вимір
Перший рівень — процесуальний. Загальне правило про те, що оскарження дій виконавця за замовчуванням не зупиняє виконавчого провадження, є базовою гарантією. Без нього виконавча система була б паралізована тактикою затягування з боку боржника. Це не «презумпція правомірності» виконавця у вузькому юридичному сенсі — це механізм, який дозволяє системі рухатися, поки паралельно розглядається спір про правомірність.
Другий рівень — кримінально-правова охорона. У Кримінальному кодексі України є комплекс норм, що передбачають відповідальність за насильство, погрозу, перешкоджання та знищення майна щодо представників влади і працівників правоохоронних органів — статті 342, 343, 345, 347. Тут потрібна чесність: судова практика щодо застосування цих статей саме до приватного виконавця залишається неоднорідною. Це і є одна з вузьких точок, до якої ми ще повернемося.
Третій рівень — дисциплінарний. Існування Дисциплінарної комісії приватних виконавців і участь у ній представників самої професії — це гарантія того, що рішення про припинення діяльності не буде ухвалене одноосібно адміністративним органом. Це принциповий запобіжник проти політичного або відомчого тиску у чутливих провадженнях.
Економічний вимір
Тут логіка проста: виконавець не повинен фінансувати чужий борг із власної кишені. Закон про виконавче провадження передбачає, що витрати на провадження авансуються стягувачем. Окремо — обов’язкове страхування професійної відповідальності приватного виконавця, яке захищає його майно у разі позовів про відшкодування шкоди. У сукупності це формує перший контур економічного захисту.
Європейські юрисдикції додають другий контур — солідарну відповідальність професійної палати. У французькій моделі, якщо особистого страхового покриття виконавця не вистачає, виплати беруться зі спільного фонду професійної організації. Це не теоретична конструкція — це реально працюючий механізм, який підвищує довіру до професії з боку клієнта і знижує економічну вразливість самого виконавця.
Український аналог цього механізму поки що відсутній.
Фізичний вимір
Тут практика говорить голосніше за норму. Будь-який виконавець, який працював у полі, знає різницю між арештом коштів на рахунку і фактичним вилученням майна за місцем проживання боржника. У першому випадку він взаємодіє з реєстром, у другому — з людиною, яка бачить у ньому загрозу.
Українське законодавство дає виконавцеві право звертатися до поліції за супроводом у випадках, коли є підстави очікувати протидії. На рівні норми це працює. На рівні практики — залежить від регіону, від завантаження підрозділу і, відверто кажучи, від особистих контактів виконавця. Інших легальних інструментів забезпечення особистої безпеки, доступних виконавцю «за замовчуванням», у нас сьогодні немає.
Окремо — цифровий контур
Перенесення максимуму процесуальних дій у дистанційний режим, через електронні кабінети і автоматизовану систему виконавчого провадження, об’єктивно знижує кількість точок прямого фізичного контакту виконавця з боржником. Це і є той напрям, у якому Україна за останні роки рухається швидко і в правильний бік.
Ключові аспекти:
• Цифрова автономія: згідно з новим законом № 4833-IX (набирає чинності 23 жовтня 2026 року), виконавці отримали право на автоматичний арешт коштів не лише на банківських рахунках, а й на електронних гаманцях та криптоактивах.
• Доступ до «невидимих» активів: виконавці мають законне право отримувати інформацію про вміст банківських сейфів та операції з цінними паперами в реальному часі.
• Право на «дистанційне виконання»: максимальне переведення комунікації в електронну форму (через «Дію» або доступ до АСВП, кабінет боржника), що юридично прирівнюється до особистого вручення документів.
Європейський досвід
Якщо коротко синхронізувати картину з Європою, то виглядає це так. У Франції і Бельгії статус виконавця — public officer — передбачає не тільки делегування публічної функції, а й систему професійної самоорганізації з внутрішніми фондами і дисциплінарними механізмами. Виконавець там сприймається як суб’єкт, який працює на стику нотаріальної та поліцейської функцій, і саме тому має посилену правову охорону.
У Балтійських країнах — особливо в Литві та Естонії — модель ближча до української за самим устроєм професії, але технологічно вони пройшли цифровізацію раніше і глибше. Естонський досвід тут — еталонний із погляду частки дій, які виконуються без фізичного візиту виконавця.
На міжнародному рівні стандарти узагальнені у двох документах, на які варто орієнтуватися: Глобальний кодекс примусового виконання Міжнародного союзу судових виконавців (UIHJ) і періодичні звіти CEPEJ Ради Європи з оцінки ефективності правосуддя, у яких є окремий розділ про виконавче провадження. Це не директиви, які «диктуються» Україні — це орієнтири, відносно яких ми можемо відверто оцінити, де ми знаходимося.
Проблеми української системи
Перша проблема — невизначений кримінально-правовий статус приватного виконавця. Доки судова практика щодо статей 342, 343, 345, 347 ККУ залишається неоднорідною, посилена кримінально-правова охорона виконавця існує радше потенційно, ніж фактично. У реальному провадженні з протидією боржника це означає, що питання кваліфікації дій нападника вирішується у кожному випадку заново.
Друга проблема — відсутність реальних інструментів забезпечення особистої безпеки. Виконавець у полі сьогодні має право викликати поліцію — і це фактично все. Жодних спеціальних засобів, жодного стандартизованого порядку дій у потенційно небезпечних провадженнях, жодної професійної підготовки з безпеки на рівні системи в нас немає.
Третя проблема — економічна. Обов’язкового солідарного фонду відповідальності, аналогічного французькому, в українській моделі немає. Це означає, що у разі великого позову до виконавця і недостатнього страхового покриття економічний удар повністю лягає на нього особисто. На рівні професії як інституції це створює системну хиткість.
І четверта, яка пов’язує всі попередні: розрив між обсягом покладеної на виконавця відповідальності та обсягом гарантій, які він отримує взамін. У нас приватний виконавець несе відповідальність, порівнянну за вагою з відповідальністю представника державної влади, але користується гарантіями, ближчими до гарантій звичайної самозайнятої особи. Цей дисбаланс і є першопричиною того, що престиж професії в Україні залишається нижчим, ніж об’єктивно мав би бути.
Що потребує змін
Виходячи з цього, я бачу три зміни, які мали б бути зроблені у найближчому законодавчому циклі — не як побажання, а як мінімально необхідний пакет.
Перше. Уточнення кримінально-правового статусу виконавця, щоб норми Кримінального кодексу про охорону представників влади однозначно поширювалися на приватного виконавця під час здійснення ним виконавчих дій. Це не створює нових складів злочину — це знімає невизначеність у кваліфікації, якою сьогодні фактично користується сторона, що чинить опір.
Друге. Розгляд можливості допуску виконавця до окремих засобів самозахисту і залучення охоронних організацій під час окремих категорій виконавчих дій — з обов’язковою спеціалізованою підготовкою і чітким порядком застосування. Підкреслю: це питання, яке потребує дискусії, а не готового рецепта. Але ігнорувати його далі не можна — щонайменше треба чесно сказати, що сьогодні виконавець у полі залишається сам на сам із ризиком.
Третє. Створення солідарного фонду професійної відповідальності у межах самоврядної організації приватних виконавців — за моделлю, яка вже працює у Франції та ряді інших юрисдикцій. Це не альтернатива страхуванню, а додатковий контур, який забезпечує стабільність професії як інституту, а не лише окремого виконавця.
Висновки
Я почав із того, що виконавець — це обличчя правосуддя у точці фізичного контакту з боржником. Якщо це обличчя погано захищене — погано захищене все правосуддя.
У цифровому вимірі Україна за останні роки наздоганяє Європу швидше, ніж від нас об’єктивно очікували.
Зокрема, цифровий вектор виконавчого провадження в 2026 році зміщується в бік концепції «цифрової фортеці». Головна ідея полягає в тому, що найкращий захист виконавця — це мінімізація його фізичного контакту з боржником та автоматизація процесів.
У правовому, фізичному та економічному вимірах ми відстаємо — і це відставання вимірюється не у наукових категоріях, а у фактичному рівні виконання судових рішень.
Закрити цей розрив можна без революцій — трьома предметними змінами в законодавстві. Без них захищеність виконавця залишатиметься компромісом між нормою і практикою. З ними — ми отримуємо професію, яка здатна виконувати ту функцію, заради якої її створено.
Про автора
Сидорчук Андрій Анатолійович, секретар Ради приватних виконавців України, голова Ради приватних виконавців Київської області, секретар Наглядової ради Благодійного фонду АПВУ, член Комітету з міжнародних зв’язків АПВУ.