Виконання судового рішення є невіддільною частиною права на справедливий суд. Однак на практиці навіть після остаточного вирішення спору на користь стягувача часто доводиться знову звертатися до суду — вже через рішення, дії чи бездіяльність виконавця.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Особливо показовою у цьому контексті є сформована Великою Палатою Верховного Суду практика щодо зведених виконавчих проваджень, у яких об’єднано виконання судових рішень, ухвалених судами різних юрисдикцій. Починаючи з 2018 року, Верховний Суд виходить із того, що оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби у таких провадженнях має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства, а не в межах судового контролю суду, який ухвалив відповідне рішення.
На перший погляд, такий підхід дозволяє вирішити юрисдикційну невизначеність, яку прямо не врегульовано процесуальним законодавством. Водночас його практичні наслідки викликають питання: стягувач, який уже пройшов судовий процес та отримав рішення на свою користь, фактично змушений ініціювати новий спір шляхом подачі нового позову, нести додаткові витрати та витрачати час лише для того, щоб домогтися виконання вже ухваленого судового рішення.
У цій статті розглянемо, як сформувався відповідний підхід Верховного Суду, на яких аргументах він ґрунтується та чи забезпечує він ефективний судовий захист на стадії виконання судових рішень.
Як Верховний Суд розмежував юрисдикцію
Проблема розмежування юрисдикції у таких спорах була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 660/612/16-ц. Великоолександрівський районний відділ ДВС оскаржив розгляд скарги на бездіяльність органу ДВС у порядку цивільного судочинства, оскільки у межах зведеного виконавчого провадження виконувалися вісім судових рішень, ухвалених за правилами цивільного судочинства, та одне — господарського.
У постанові від 14 березня 2018 року Велика Палата звернула увагу на відсутність у процесуальному законодавстві спеціального порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця у зведеному виконавчому провадженні, в якому об’єднано виконання судових рішень різних юрисдикцій. Водночас Суд запропонував вирішувати цю прогалину шляхом звернення до адміністративного суду в порядку статті 287 КАС України.
Отже, Велика Палата фактично сформувала два різні підходи залежно від складу зведеного виконавчого провадження. Якщо в ньому об’єднано виконання судових рішень, ухвалених у межах однієї юрисдикції, скарга на рішення, дії чи бездіяльність виконавця розглядається судом, який розглядав відповідну справу як суд першої інстанції, за правилами відповідного судочинства. Якщо ж у зведеному провадженні об’єднано рішення, ухвалені судами різних юрисдикцій, така скарга має розглядатися адміністративним судом.
Цей підхід не залишився поодиноким. Велика Палата підтвердила його, зокрема, у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 553/1642/15-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 5028/16/2/2012 та від 16 січня 2019 року у справі № 657/233/14-ц. В останній із них Суд окремо наголосив, що сама наявність зведеного виконавчого провадження не є достатньою підставою для адміністративної юрисдикції: визначальним критерієм є саме наявність у ньому рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій.
Станом на дату підготовки статті Велика Палата від цього підходу не відступала, а суди першої та апеляційної інстанцій продовжують його застосовувати. Саме тому ключовим стає питання, наскільки переконливими є аргументи, якими Верховний Суд обґрунтував таке розмежування.
Чому мотиви Верховного Суду можуть виглядати не переконливими
Підхід Великої Палати ґрунтується насамперед на двох аргументах: відсутності спеціального нормативного регулювання для оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця у зведеному виконавчому провадженні, що об’єднує рішення різних юрисдикцій, та необхідності зберігати єдність такого виконавчого провадження.
Щодо першого аргументу Велика Палата виходить із того, що ані Закон України «Про виконавче провадження», ані ЦПК України, ГПК України чи КАС України не визначають спеціального порядку судового контролю у випадку, коли у зведеному виконавчому провадженні одночасно виконуються рішення, ухвалені судами різних юрисдикцій. За відсутності такого регулювання Суд вважає належним застосування загального способу захисту — звернення з окремим позовом до адміністративного суду відповідно до статті 287 КАС України.
Однак саме тут виникає перше питання до послідовності такого підходу. Процесуальні кодекси не містять спеціального регулювання оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця у будь-якому зведеному виконавчому провадженні — незалежно від того, чи об’єднані в ньому рішення однієї або різних юрисдикцій.
Водночас сама Велика Палата не вважає таку прогалину перешкодою для здійснення судового контролю, якщо всі рішення у зведеному провадженні належать до однієї юрисдикції. У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 657/233/14-ц Суд прямо зазначив, що сама наявність зведеного виконавчого провадження не визначає адміністративну юрисдикцію спору. Вирішальним критерієм, за підходом Великої Палати, є саме наявність у такому провадженні рішень, ухвалених за правилами різних юрисдикцій.
Однак із наведених Верховним Судом аргументів не випливає, чому саме поєднання різних юрисдикцій повинно принципово змінювати механізм судового контролю. Якщо відсутність спеціального регулювання не перешкоджає розгляду скарги судом, який ухвалив відповідне рішення, у межах «однорідного» зведеного провадження, складно пояснити, чому та сама законодавча прогалина стає визначальною у провадженні, де об’єднано рішення різних юрисдикцій.
Не менш дискусійним є і посилання на принцип єдності виконавчого провадження, наведене Великою Палатою у постанові від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц. Суд виходив із того, що окремий розгляд скарг у межах судового контролю може вимагати вилучення виконавчих документів зі зведеного провадження, тоді як такі дії належать до компетенції виконавця та допускаються лише у передбачених законом випадках.
Проте цей аргумент також не пояснює саме юрисдикційне розмежування, сформоване Великою Палатою. Проблема єдності зведеного виконавчого провадження однаковою мірою може виникати незалежно від того, судами якої юрисдикції ухвалені рішення, що виконуються у його межах. Водночас Верховний Суд пов’язує необхідність звернення до адміністративного суду не з самим фактом зведеного провадження, а саме з наявністю в ньому рішень різних юрисдикцій.
Тому, на наш погляд, у практиці Великої Палати не повною мірою обґрунтовано, чому саме цей критерій має позбавляти стягувача можливості оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виконавця в межах судового контролю судом, який ухвалив рішення по суті спору.
Які правові проблеми створює підхід Верховного Суду
Такий наслідок особливо проблемний з огляду на те, що виконання судового рішення є невіддільною частиною права на справедливий суд. Конституція України відносить обов’язковість судового рішення до основних засад судочинства, а Європейський суд з прав людини послідовно розглядає виконання рішення як складову самого судового розгляду.
Зокрема, в рішенні у справі «Шмалько проти України» ЄСПЛ наголосив, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист за статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Аналогічний підхід неодноразово відображався і в практиці Конституційного Суду України. Зокрема, у рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 та рішенні від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 КСУ виходив із необхідності створення державою належного правового регулювання, яке забезпечувало б виконання судових рішень.
У цьому контексті практика, за якої для оскарження порушень на стадії виконання необхідно ініціювати новий судовий процес, виглядає суперечливою із самою логікою ефективного судового захисту. Формально доступ до суду зберігається, однак практично його реалізація ускладнюється додатковими процесуальними діями, часом і витратами.
Крім того, цей підхід, на жаль, є окремою проблемою для тих стягувачів, боржники яких та органи ДВС територіально знаходяться в м. Києві та Київській області, оскільки в такому випадку спори про протиправність дій/бездіяльність виконавців у зведеному виконавчому провадженні підсудні Київському окружному адміністративному суду. І як в цьому суді розглядаються та реєструються справи — це окрема тема для окремої статті (і, видається, не однієї).
Судовий збір як додатковий бар’єр для стягувача
Окремої уваги потребує проблема судового збору. Якщо стягувач оскаржує рішення, дії чи бездіяльність виконавця шляхом подання окремого адміністративного позову відповідно до статті 287 КАС України, він зобов’язаний сплатити судовий збір. Такий підхід підтверджений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 8 травня 2020 року у справі № 501/531/16-а.
Натомість при зверненні зі скаргою в межах судового контролю до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, судовий збір за подання такої скарги не сплачується. Ба більше, в рішенні від 13 травня 2024 року № 6-р(II)/2024 Конституційний Суд України визнав неконституційним обов’язок сплачувати судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг на ухвалу, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність виконавця.
КСУ виходив із того, що особа, яка вже сплатила судовий збір при зверненні до суду, отримала рішення на свою користь і надалі потребує судового контролю лише для забезпечення його виконання, не повинна повторно оплачувати доступ до суду. На думку Суду, такий додатковий фінансовий обов’язок необґрунтовано ускладнює реалізацію права стягувача на доступ до суду та свідчить про недостатню ефективність судового контролю на стадії виконання рішення.
Після цього до Закону України «Про судовий збір» були внесені зміни: подання апеляційної та касаційної скарг на ухвали, постановлені за результатами розгляду таких скарг, було прямо віднесено до випадків, коли судовий збір не справляється.
Водночас сформований Великою Палатою підхід до зведених виконавчих проваджень із рішеннями різних юрисдикцій призводить до протилежного результату. Якщо стягувач змушений звертатися не зі скаргою в межах судового контролю, а з окремим адміністративним позовом, він має сплатити судовий збір за подання позову, а надалі — також за апеляційне та касаційне оскарження.
У результаті особа, яка вже отримала остаточне судове рішення на свою користь, але не може домогтися його виконання через протиправні рішення, дії чи бездіяльність виконавця, фактично повинна повторно оплачувати доступ до суду лише для того, щоб забезпечити виконання вже присудженого.
Саме тут особливо виразно проявляється суперечність між підходом Великої Палати та логікою рішення Конституційного Суду. Якщо КСУ виходить із необхідності усунути додаткові фінансові бар’єри на стадії судового контролю за виконанням рішення, практика ВП ВС щодо зведених виконавчих проваджень із рішеннями різних юрисдикцій, навпаки, створює такий бар’єр через необхідність ініціювати окремий адміністративний процес.
Питання полягає вже не лише в тому, наскільки така модель є зручною процесуально, а й у тому, чи відповідає вона самій ідеї ефективного судового захисту та реального виконання судового рішення.
Висновки
З огляду на наведені проблеми, підхід до оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавців у зведених виконавчих провадженнях потребує перегляду.
На наш погляд, найбільш послідовним рішенням було б повернення до можливості подавати скаргу до суду, який розглядав відповідну справу як суд першої інстанції, навіть якщо у межах зведеного виконавчого провадження об’єднано виконання рішень судів різних юрисдикцій.
Такий підхід дозволив би зберегти логіку судового контролю за виконанням уже ухваленого рішення та уникнути необхідності ініціювати окремий адміністративний процес лише для оскарження дій чи бездіяльності виконавця. Водночас не можна виключати, що його практичне застосування може створити додаткові питання, зокрема щодо розподілу стягнутих коштів між кількома стягувачами у межах одного зведеного виконавчого провадження.
Альтернативним шляхом могло б стати пряме законодавче врегулювання такого механізму. Процесуальні кодекси могли б окремо передбачити порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДВС та їх посадових осіб у межах судового контролю за виконанням рішень у зведених виконавчих провадженнях, де поєднані рішення різних юрисдикцій.
У будь-якому разі чинна модель залишає стягувача у ситуації, коли для забезпечення виконання вже ухваленого на його користь рішення він змушений ініціювати новий судовий процес. Саме тому питання, сформульоване Великою Палатою ще у 2018 році як юрисдикційне, сьогодні потребує ширшої оцінки — з погляду ефективності судового контролю, доступу до суду та реального виконання судових рішень.