З розвитком електронної комерції та дистанційного кредитування істотно збільшилася кількість спорів щодо визнання електронних кредитних договорів недійсними. Аналіз позовних заяв у справах цієї категорії свідчить, що позивачі здебільшого обґрунтовують свої вимоги посиланням на відсутність волевиявлення при укладенні договору, мотивуючи це можливими шахрайськими діями третіх осіб, викраденням номера мобільного телефону, незаконним використанням персональних даних чи відкриттям кримінального провадження за відповідними фактами.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Водночас аналіз судової практики свідчить, що Верховний Суд уже сформував низку правових висновків щодо застосування законодавства у спорах цієї категорії. Проте під час розгляду окремих справ судами першої інстанції такі правові позиції не завжди враховуються, що може призводити до застосування загальних положень цивільного законодавства без урахування особливостей укладення електронних кредитних договорів та специфіки доказування у відповідних правовідносинах.
Метою цієї статті є аналіз окремих правових позицій Верховного Суду щодо вирішення спорів про визнання електронних кредитних договорів недійсними, а також узагальнення підходів до оцінки доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справ цієї категорії.
Перебування позичальника не за місцем його проживання чи реєстрації, у тому числі за межами України, не свідчить про відсутність волевиявлення на укладення електронного кредитного договору.
Одним із поширених аргументів позивачів у цій категорії справ є посилання на те, що на момент укладення кредитного договору вони перебували в іншому населеному пункті, іншій області або за межами України, тобто не за місцем свого проживання чи реєстрації, а тому, на їхню думку, не могли укласти відповідний договір.
Проте такий підхід не враховує особливостей укладення електронних правочинів, які, на відміну від традиційної письмової форми, укладаються дистанційно із використанням інформаційно-комунікаційних систем кредитодавців та не потребують фізичної присутності особи в певному місці.
Показовою у цьому контексті є справа № 212/10457/21, у якій позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсними низки електронних кредитних договорів. Одним із доводів позову було те, що на момент їх укладення він перебував за межами України, а тому, на його думку, не міг укласти відповідні договори.
Розглядаючи зазначену справу, Дніпровський апеляційний суд, з висновками якого в подальшому погодився Верховний Суд, у постанові від 29 березня 2023 року зазначив: «…Апеляційний суд вважає безпідставними посилання позивача, як на підставу для визнання недійсними договорів, того, що в період оформлення на його ім`я кредитів він знаходився за межами України. З огляду на те, що спірні договори були укладені в онлайн-форматі, позивач міг їх укласти й перебуваючи за кордоном».
Переглядаючи зазначену справу в касаційному порядку, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21 підтримав наведений висновок та зазначив: «…З урахуванням форми укладення оспорюваних правочинів, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги про перебування за кордоном станом на день укладення договорів».
Наведена правова позиція свідчить, що саме по собі перебування особи не за місцем її проживання чи реєстрації, у тому числі за межами України, не є належним доказом відсутності її волевиявлення на укладення електронного кредитного договору. Такий висновок узгоджується з правовою природою електронних правочинів, які можуть укладатися дистанційно незалежно від місця фактичного перебування особи. Відтак сама лише обставина перебування позичальника в іншому населеному пункті, області або за кордоном не може бути самостійною підставою для висновку про недійсність електронного кредитного договору та повинна оцінюватися судом лише у сукупності з іншими доказами у справі.
Самі лише твердження про неналежність номера телефону позичальнику не доводять укладення електронного кредитного договору іншою особою.
Значна кількість спорів про визнання електронних кредитних договорів недійсними ґрунтується на доводах позивачів про те, що номер мобільного телефону, за допомогою якого було підписано кредитний договір, їм не належав або був викрадений (перевипущений) та використаний третіми особами для укладення договору без їхнього волевиявлення
Водночас аналіз судової практики свідчить, що самі по собі такі твердження не є достатніми для висновку про укладення електронного кредитного договору іншою особою та мають бути підтверджені належними доказами.
Це пояснюється тим, що процедура укладення електронного кредитного договору не обмежується використанням номера мобільного телефону. Для отримання кредиту позичальник проходить процедуру ідентифікації та вносить свої персональні дані, зокрема прізвище, ім'я та по батькові, РНОКПП, паспортні дані, дату народження, адресу проживання, адресу електронної пошти, реквізити банківської картки та інші відомості, необхідні для укладення договору.
Вищенаведене узгоджується з постановою Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 686/32982/23, де позивач звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, посилаючись на те, що договір був укладений без його волевиявлення та за допомогою номера телефону, який нібито йому не належав.
Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, погодився з висновком про відмову у задоволенні зустрічного позову та зазначив таке: «…Суд апеляційної інстанції також вказав, що ідентифікація ОСОБА_1 на вебсайті https://cashberry.com.ua здійснена відповідно до вимог чинного законодавства, з використанням особистих даних позивача, а саме: паспорта, ідентифікаційного коду, номера телефону, електронної пошти, номера банківської картки, на яку слід перерахувати кошти».
У цій же постанові Верховний Суд зазначив: «…У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не доведено порушення його прав при укладенні відповідного договору, що є його процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України), як і не надано належних доказів укладення договору від його імені іншою особою за відсутності його волевиявлення, перерахування кредитних коштів не на його рахунок.
Крім того, суд апеляційної інстанції вірно вказав, що ОСОБА_1 не доведено, що телефонний номер, із використанням якого здійснювалося підписання електронним підписом з одноразовим ідентифікатором кредитного договору, в момент укладення договору йому не належав та використовувався іншою особою без його відома чи доручення.
Оцінивши докази, надані сторонами на підтвердження своїх вимог та заперечень, суд апеляційної інстанції зазначив, що без входу ОСОБА_1 на вебсайт ТОВ «ФК «Інвест Фінанс» та здійснення ним всього алгоритму дій, необхідних для отримання кредиту, кредитний договір між ним та товариством не був би укладений».
Окремої уваги заслуговує й практика подання позивачами листів мобільних операторів, які містять інформацію про користування певним номером телефону знеособлено (анонімно), що не ідентифікує конкретну особу за паспортними даними чи договором про надання електронних комунікаційних послуг, а відповідно, не підтверджує факт укладання електронного правочину не позивачем, а третьою особою.
Саме на це звернув увагу Верховний Суд у постанові від 01 липня 2024 року у справі № 638/161/22, зазначивши: «…Позивачем не доведено, що телефонний номер, із використанням якого здійснювалося підписання електронним підписом з одноразовим ідентифікатором кредитного договору, їй не належить. У касаційній скарзі містяться доводи лише про те, що номером мобільного телефону, за допомогою якого заповнено анкету та отримано кредитні кошти, станом на 05 червня 2021 року позивач не користувалася й він не був прив'язаний до її паспортних даних, що не доводить факт того, що цей телефонний номер їй не належить чи не належав станом на червень 2021 року».
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові у справі № 212/10457/21 від 04 грудня 2023 року, зазначивши таке: «…Судом апеляційної інстанції встановлено, що абонентський номер НОМЕР_2 у період із 04 вересня 2015 року по 02 листопада 2020 року обслуговувався відповідно до умов письмового договору з контрактним абонентом, а саме ОСОБА_1 . Із 05 березня 2021 року у магазині «Київстар» у місті Кривий Ріг номер був підключений та обслуговується відповідно до публічного договору, телекомунікаційні послуги за яким надаються знеособлено (анонімно). Разом із цим апеляційний суд указав, що вказане не спростовує можливості продовження використання цього абонентського номеру ОСОБА_1 після 05 березня 2021 року в своїх інтересах.
Тобто позивач не довів, що телефонний номер, з використанням якого здійснювалося підписання електронним підписом з одноразовим ідентифікатором кредитних договорів, йому не належить».
Отже, аналіз наведених правових позицій Верховного Суду свідчить, що самі лише посилання позивача на не володіння номером телефону, його викрадення чи перевипуск SIM-картки, а також подання листів мобільних операторів без інших належних доказів не підтверджують факту укладення електронного кредитного договору іншою особою.
Для задоволення таких позовних вимог позивач повинен довести сукупність обставин, які свідчать про відсутність його волевиявлення на укладення договору та використання третіми особами його персональних даних та номера телефону під час проходження всієї процедури оформлення кредиту.
Саме такого підходу дотримується Верховний Суд у постанові від 01 липня 2024 року у справі № 638/161/22, де задекларована така правова позиція:
«…Доводи ОСОБА_1 про те, що кредитний договір підписано без її волі іншими особами, які незаконним шляхом заволоділи її персональними даними, відхиляються Верховним Судом, оскільки вони зводяться до припущень, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України)».
Відкриття кримінального провадження саме по собі не підтверджує недійсність кредитного договору.
Ще одним поширеним аргументом позивачів є посилання на факт відкриття кримінального провадження за їхньою заявою про можливе шахрайство, вважаючи, що сама лише наявність такого провадження підтверджує укладення кредитного договору іншою особою без їхнього волевиявлення.
Водночас внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань лише підтверджує початок досудового розслідування та не встановлює обставин, які б свідчили про укладення кредитного договору іншою особою чи мали преюдиційне значення для суду під час розгляду цивільної справи.
Зазначений підхід знайшов своє відображення у практиці Верховного Суду, зокрема у постанові від 01 липня 2024 року у справі № 638/161/22, де зазначено таке: «…Не спростовує вказаного факту й наявність відкритого кримінального провадження за заявою позивача за частиною першою статті 190 КК України (шахрайство), оскільки відкрите кримінальне провадження за фактом незаконного заволодіння невстановленою особою грошовими коштами позивача не доводить того, що саме ця невстановлена особа (особи) заволоділа персональними даними позивача з метою укладення оспорюваного кредитного договору й уклала його від імені ОСОБА_4 без її волі».
Аналогічний підхід викладено й у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 724/86/20, в якій суд зазначив, що витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не встановлює юридичних фактів та не породжує юридичних наслідків, а лише підтверджує факт внесення відповідних відомостей до Реєстру.
Отже, відкриття кримінального провадження та наявність витягу з ЄРДР не є самостійним доказом того, що електронний кредитний договір був укладений іншою особою без волевиявлення позивача. Сам по собі витяг з ЄРДР, без інших матеріалів кримінального провадження, зокрема повідомлення про підозру, обвинувального акта, висновків експертиз, протоколів слідчих (розшукових) дій чи будь яких інших матеріалів, не може бути належним та беззаперечним доказом вчинення шахрайства або укладення кредитного договору іншою особою.
Перерахування кредитних коштів на банківську картку позичальника.
Однією з обставин, яка підлягає оцінці судом у спорах про визнання електронних кредитних договорів недійсними, є факт перерахування кредитних коштів. При цьому значення має не лише дотримання процедури укладення договору, а й встановлення того, на чий банківський рахунок (платіжну картку) були зараховані кредитні кошти.
Так, у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, Верховний Суд зазначив: «…Апеляційний суд правильно врахував, що грошові кошти за спірними договорами, укладеними позивачем із ТОВ «Лінеура Україна», ТОВ «Укр Кредит Фінанс», ТОВ «Фінфорс», ТОВ єМанівео швидка фінансова допомога» перераховувалися на платіжну картку ОСОБА_1, відкриту в АТ «Альфа-Банк».
Наведена правова позиція свідчить, що факт зарахування кредитних коштів саме на банківську картку позичальника є істотною обставиною, яка підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами. За відсутності належних доказів того, що кредитні кошти були перераховані на рахунок іншої особи або отримані третіми особами внаслідок протиправних дій, їх зарахування на банківську картку позичальника не узгоджується з доводами про відсутність його волевиявлення на укладення електронного кредитного договору.
Висновки
Аналіз наведених правових позицій Верховного Суду свідчить про формування сталої практики щодо розгляду спорів про визнання електронних кредитних договорів недійсними. Зокрема, Верховний Суд виходить із того, що саме по собі перебування позичальника не за місцем проживання чи реєстрації, посилання на неналежність номера мобільного телефону, відкриття кримінального провадження або інші подібні обставини не є безумовними підставами для висновку про укладення кредитного договору іншою особою.
Вирішальне значення у справах цієї категорії має всебічна оцінка всіх доказів у їх сукупності та дотримання загальних правил доказування, передбачених цивільним процесуальним законодавством. Особа, яка заперечує факт укладення електронного кредитного договору, повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, належними, допустимими та достатніми доказами.
Урахування сформованих правових позицій Верховного Суду сприятиме забезпеченню єдності судової практики, правильному застосуванню норм матеріального і процесуального права та підвищенню рівня правової визначеності під час вирішення спорів, пов'язаних з укладенням електронних кредитних договорів.