Сучасний спорт давно вийшов за межі фізичного змагання. Разом із розвитком фармакології, спортивної медицини та комерціалізації індустрії сформувався складний нормативний простір антидопінгового регулювання. Одне з центральних місць в ньому займає принцип суворої відповідальності (strict liability) — один із найбільш дискусійних та водночас визначальних елементів сучасної антидопінгової системи.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Зміст принципу полягає в абсолютному обов’язку спортсмена контролювати все, що потрапляє до його організму. Це означає, що сам факт виявлення забороненої речовини у пробі спортсмена вже є підставою для констатації порушення, незалежно від наміру, вини чи обставин вживання.
Подібний підхід інколи сприймають як надмірно жорсткий, однак саме він забезпечує дієвість допінг-контролю в умовах високотехнологічного та глобалізованого спорту.
Правильне розуміння меж цього принципу є ключовим як для правозастосування, так і для вибудови стратегій захисту в антидопінгових справах.
Доктринальні засади: принцип суворої відповідальності як юридичний стандарт
У міжнародному спортивному праві принцип суворої відповідальності (strict liability) є фундаментальною нормою, без якої сучасна антидопінгова система не могла б функціонувати.
Він закріплений у ст. 2.1.1 Кодексу ВАДА, відповідно до якої спортсмен несе персональну відповідальність за будь-яку заборонену речовину, що опиняється у його організмі. Кодекс прямо встановлює: для визнання порушення не потрібно доводити ні умисел, ні необережність. Достатнім є сам факт виявлення речовини у пробі «А» або «B».
Аналогічний підхід імплементовано в українське законодавство. Закон України «Про антидопінгову діяльність у спорті» від 07.06.2022 № 2313-IX відтворює модель ВАДА, встановлюючи, що спортсмен зобов’язаний дотримуватися вимог антидопінгових правил, а наявність забороненої речовини в організмі є окремим видом порушення антидопінгових правил.
Принцип суворої відповідальності має дві ключові функції.
По-перше, забезпечення ефективності антидопінгової системи. Якби антидопінговим організаціям потрібно було доводити наявність умислу, система стала б практично нежиттєздатною. Більшість порушень не могла б бути доведена: реальних доказів наміру вжити заборонену речовину спортсменом немає у переважній кількості справ. Світова антидопінгова система тримається саме на можливості реагувати на сам факт наявності речовини.
По-друге, формування високого стандарту професійної обачності. Режим суворої відповідальності створює вимогу постійної обережності для спортсменів: перевіряти кожну добавку, працювати лише з сертифікованими лікарями, вивчати списки заборонених речовин, уникати сумнівних препаратів та «побутових ризиків».
У своїх документах та роз’ясненнях Всесвітнє антидопінгове агентство (далі — ВАДА) постійно наголошує: сувора відповідальність не є каральним механізмом, це, фактично, елемент превентивної системи, побудованої на ідеї абсолютної відповідальності за своє тіло.
Суворість підходу викликає наукові дискусії: чи є він справедливим у ситуаціях, коли спортсмен об’єктивно не міг передбачити порушення? Саме тому Кодекс ВАДА передбачає можливість пом’якшення санкцій, але важливо підкреслити: пом’якшення не змінює суті принципу — порушення все одно вважається встановленим.
Фактично, принцип суворої відповідальності функціонує як компроміс між ефективністю системи та правами спортсмена. Він базується на ідеї абсолютного контролю над власним тілом та є центральним елементом антидопінгової моделі, яку визнають як міжнародні федерації, так і дисциплінарні органи України.
CAS і сувора відповідальність: становлення та еволюція доктрини
Розуміння природи суворої відповідальності у допінгових спорах неможливе без аналізу юриспруденції Спортивного арбітражного суду у м. Лозанна (далі — CAS), який фактично створив її сучасний зміст.
Перші рішення CAS 1990-х років заклали доктринальний фундамент, на який спираються і нинішні органи антидопінгових організацій. Так, у справі CAS 95/142 (L. v. FINA) трибунал уперше сформулював ключовий принцип: достатньо самого факту наявності забороненої речовини у пробі, щоб визнати порушення антидопінгових правил. Намір спортсмена, його необережність або відсутність знань щодо складу препарату не мають значення для встановлення факту порушення.
Ще виразніше цей підхід проявився у справі CAS 94/129 (USA Shooting & Q. v. UIT), де арбітри прямо визнали: сувора відповідальність може сприйматися як несправедлива в окремих життєвих ситуаціях, але без неї антидопінгова система втрачає свою ефективність. CAS підкреслив, що відсутність вимоги доводити суб’єктивну сторону порушення — це не недолік, а необхідний інструмент захисту чесності спорту, оскільки допінг-контроль має залишатися оперативним та дієвим.
Доктрина набуває остаточної форми у справі CAS 2001/A/317 (A. v. FILA), яка й сьогодні цитується у більшості рішень. Спортсмен у цій справі аргументував, що вжив заборонену речовину ненавмисно, а через забруднений харчовий додаток, де заборонений компонент не був зазначений на етикетці. Проте трибунал підкреслив: у професійному спорті допінгові правила мають цивільно-правову природу, а не кримінально-правову, тому принципи на кшталт nulla poena sine culpa чи презумпції невинуватості у класичному розумінні не застосовуються. CAS наголосив, що сама присутність забороненої речовини у пробі є достатнім фактом для визнання порушення, а спортсмен не може посилатися на помилки маркування чи недостовірність інформації виробника. Трибунал сформулював практично аксіоматичну формулу: контроль над власним тілом означає відповідальність за його чистоту. Саме це рішення, фактично, закріпило обов’язок спортсмена не просто утримуватися від уживання заборонених речовин, а й забезпечувати перевірку всього, що він приймає, наносить на шкіру чи отримує як медичну рекомендацію.
Згодом антидопінгова система почала еволюціонувати у бік індивідуалізації відповідальності. Хоча сувора відповідальність і надалі визначає сам факт порушення, ст. 10 Кодексу ВАДА запроваджує багаторівневий підхід до санкцій: із врахуванням ступеня вини, наміру, необережності та конкретних обставин застосування речовини. Яскравим прикладом дії цієї моделі є рішення у справах CAS 2024/A/10800 та CAS 2024/A/10802 (World Athletics & WADA v. Erriyon Knighton). У цих провадженнях спортсмену вдалося довести високу ймовірність випадкового потрапляння речовини та відсутність значної необережності. CAS, оцінивши усі фактичні й процедурні аспекти, дійшов висновку, що повна суворість санкції у такій ситуації була б невиправданою, і значно її зменшив. Це демонструє нову тенденцію: сувора відповідальність є базою, але не означає жорсткої автоматичності покарання.
Важливою для розвитку доктрини стала також справа CAS 2013/A/3327 (Cilic v. ITF), де трибунал скоротив строк дискваліфікації не через сумніви у факті порушення, а через процедурні недоліки антидопінгової організації. CAS прямо зазначив, що право спортсмена бути належним чином повідомленим, брати участь у процедурі відкриття проби «B» та реалізувати інші елементи due process є невід’ємною частиною антидопінгового провадження. У цій справі вперше прозвучала фраза, яка згодом стала принциповою: чистота проби не може переважати чесність процесу.
Ще одна показова група рішень: справи про випадкове або неконтрольоване потрапляння речовини. У справі CAS 2017/A/5016 (FIS v. Therese Johaug) трибунал, хоч і визнав порушення, також визнав відсутність наміру та значної вини, оскільки спортсменка покладалася на лікаря команди. Санкцію було скорочено, а справа увійшла до переліку ключових у розвитку підходу до оцінки необережності. Ще радикальнішим прикладом є CAS 2018/A/6148 (Gil Roberts v. USADA), де спортсмен довів, що заборонена речовина потрапила до його організму через поцілунок. CAS визнав його пояснення правдоподібним та звільнив від санкцій, підкресливши: якщо спортсмен не міг передбачити ризик і не проявив недбалості, сувора відповідальність не повинна перетворюватися на інструмент несправедливості.
Сучасна практика CAS та зміни у Кодексі ВАДА демонструють перехід від чисто каральної моделі до правосуддя, орієнтованого на баланс. Система визнає феномен забруднених харчових добавок, існування мінімальних порогових концентрацій окремих речовин (кленбутерол, формотерол, ТГК), необхідність диференційованого підходу до спортсменів-аматорів, а також складність доказування у справах про випадкове потрапляння речовин.
Чому це важливо для захисту спортсменів
У сучасній антидопінговій системі принцип суворої відповідальності є не лише юридичним принципом, а й своєрідною рамкою, у межах якої вибудовується вся стратегія захисту. У антидопінгових справах виграє не той, хто заперечує виявлену речовину, а той, хто може запропонувати правдоподібну і доказову версію її походження та вказати на процесуальні вади, які впливають на законність санкції.
Саме тому захист будується навколо трьох базових питань.
По-перше, яким шляхом заборонена речовина потрапила до організму спортсмена. Без переконливої, документально підтвердженої версії шанси на успіх мінімальні.
По-друге, які докази підтверджують правдоподібність цієї версії. Антидопінгові організації оцінюють не лише логіку пояснень, а й їх фактичне підкріплення: результати незалежних лабораторних тестів, характеристики препаратів, історію лікування, вживання харчових добавок.
По-третє, чи була дотримана процедура антидопінговою організацією. Сьогодні due process має таку ж вагу, як і результат аналізу проби. Порушення строків повідомлення, неналежний ланцюг зберігання (chain of custody), недотримання прав спортсмена при відкритті проби «B»: кожен із цих факторів може істотно змінити підсумкову санкцію.
Сувора відповідальність вимагає такої ж суворої підготовки. Антидопінгові справи — це сфера, де знання спортивної медицини, біохімії та права переплітаються у складну систему. І хоча принцип залишився незмінним, сучасна практика CAS та ВАДА рухається до більш гнучкої, гуманізованої моделі, у якій індивідуальні обставини спортсмена мають реальне значення.
Про авторів
Гніздовська Ганна Михайлівна – к.ю.н., адвокатка, керуюча партнерка АО «Юріс Феррум», заступниця голови Апеляційної комісії НАДЦ, членкиня Палати вирішення спорів УАФ
Ковальова Яна Богданівна – юристка АО «Юріс Феррум»