Поділ майна подружжя після розлучення – одна з найскладніших тем у сімейному праві. Якщо у випадку квартири чи автомобіля більш-менш зрозуміло, як саме їх поділити, то з бізнесом ситуація значно ускладнюється. Адже це не лише майнові активи, а й доходи, вкладені інвестиції, репутація та навіть майбутні прибутки, які важко піддати точній оцінці.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Саме тому виникає низка запитань: чи вважається бізнес спільно нажитим майном? Якщо так, то що саме підлягає розподілу – дохід, частка в статутному капіталі чи майно, придбане за рахунок діяльності компанії? Чи може один із подружжя претендувати на частину того, що створював інший, і чи означає розлучення реальний ризик втрати власної справи?
При розлученні головним орієнтиром є стаття 60 Сімейного кодексу України. Вона прямо визначає, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається їхньою спільною сумісною власністю.
Ця норма поширюється на широкий спектр об’єктів: від коштів на банківських рахунках і доходів, отриманих у процесі спільного життя, до корпоративних прав та інвестицій. Тому при розірванні шлюбу важливо не лише довести факт придбання майна в період шлюбу, а й з’ясувати джерела його походження.
Особливість у тому, що після внесення коштів або майна до статутного капіталу вони перестають бути власністю подружжя й переходять у власність компанії.
Водночас цей внесок наділяє власника частки низкою прав — корпоративні права, які дозволяють брати участь в управлінні товариством, отримувати інформацію про його діяльність, ділити прибуток і, у разі ліквідації, претендувати на частину майна компанії або його грошову вартість.
Коли підприємець робить внесок у статутний капітал товариства, він фактично обмінює конкретне майно чи гроші на набір цих прав. Від моменту внесення майно перестає бути його власністю і стає власністю компанії. Тому воно вже не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя і безпосередньо не підлягає поділу при розлученні.
Проте важливо розуміти, що право на корпоративну частку — це майнове право. Воно має реальну економічну цінність, оскільки забезпечує власнику отримання дивідендів, частки активів при ліквідації товариства або інших доходів.
Тобто в поділі бізнесу після розлучення ми не «ділимо» самі активи компанії, а визначаємо грошову або майнову компенсацію, яка відображає економічну цінність корпоративних прав. Це дозволяє зберегти баланс: бізнес залишається за тим, хто його створював або формально володіє часткою, а другий із подружжя отримує свою справедливу частку від спільно нажитого майна.
Як пояснив Верховний Суд у постанові від 03.06.2015 у справі № 6-38цс15, другий із подружжя, навіть якщо формально не є учасником компанії, набуває право на половину вартості цієї частки або частину доходів від діяльності підприємства.
Сучасна практика Верховного Суду уточнює, що при розлученні враховується не лише розмір внеску при створенні компанії, а й реальна ринкова вартість корпоративної частки на момент поділу. У постанові Великої Палати від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц суд відступив від раніше усталеної практики та визнав, що другий із подружжя має право на частку, яка відповідає ринковій вартості компанії на момент розлучення, а не лише половині початкового внеску.
Тепер уже не йдеться лише про те, скільки було внесено «на старті». Визначальним стало те, скільки насправді коштує частка на момент поділу. Такий підхід відповідає сучасним економічним реаліям: якщо бізнес приніс прибутки та зріс, то й поділ має відбуватися виходячи з його реальної вартості.
Щоб суд міг задовольнити позов про визнання права на частину доходів від діяльності товариства, необхідно надати низку документальних доказів. По-перше, потрібно підтвердити факт належності відповідачу корпоративних прав, наприклад, через виписку про юридичну особу. По-друге, важливим є статут товариства, де чітко прописаний порядок розподілу прибутку між учасниками.
Не менш значущим є фінансова звітність компанії, яка демонструє розмір доходу за певний період та факт сплати податків із цього доходу. Таку інформацію можна отримати, зокрема, через адвокатський запит до директора товариства. Додатково до доказової бази входять рішення загальних зборів учасників про розподіл прибутку та виплату дивідендів, а також інформація про утримання з дивідендів обов’язкових податкових платежів.
Наявність цих документів дозволяє суду визначити реальну економічну цінність корпоративних прав і справедливо оцінити частку доходів, яка належить другому з подружжя при розлученні. Отже, справа про поділ бізнесу стає прозорішою та менш залежною від суб’єктивних оцінок сторін.
Схожа ситуація виникає і при поділі майна фізичної особи — підприємця, як і у випадку з товариством з обмеженою відповідальністю. На перший погляд, різниця очевидна: у ТОВ ми маємо справу з часткою у статутному капіталі, тоді як ФОП не є юридичною особою і не має відокремленого майна. Проте під час розлучення й поділу активів суди застосовують подібну логіку: все, що було придбано чи накопичено під час шлюбу за спільні кошти, визнається об’єктом спільної сумісної власності.
Цивільний кодекс України у ч. 2 ст. 52 прямо встановлює: фізична особа — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільному майні подружжя, що належатиме їй при поділі. Це означає, що бізнес-активи фактично «переплітаються» із сімейними інтересами й не можуть розглядатися як виключно особисте майно підприємця.
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі №175/993/21 наголошено, що використання майна ФОП для здійснення підприємницької діяльності враховується при поділі майна з урахуванням ст. 71 Сімейного кодексу України. Тобто інструменти, техніка, обладнання чи інші речі, необхідні для бізнесу, залишаються за тим із подружжя, хто ними користувався, але їхня вартість компенсується іншому шляхом присудження іншого майна.
На практиці ж ситуація виглядає ще складнішою, адже чимало підприємців реєструють на ФОП транспорт, нерухомість або інші активи, які фактично використовуються для сім’ї. І тут важливо відрізнити майно, що дійсно забезпечує бізнес-процеси, від того, яке має побутове призначення. У першому випадку — логічно залишати його підприємцю з компенсацією другому з подружжя. У другому — правильніше визнавати його спільною власністю, яка ділиться навпіл.
Отже, і при поділі частки у ТОВ, і при визначенні прав на активи ФОП ключовим лишається одне: зберегти баланс між інтересами бізнесу та правом кожного з подружжя на справедливий розподіл нажитого у шлюбі.