У сучасній судовій практиці спори, пов’язані з виконанням кредитних зобов’язань у шлюбних правовідносинах, посідають помітне місце серед категорій, у яких перетинаються норми цивільного та сімейного права. Особливої складності набувають випадки, коли кредитний договір укладено одним із подружжя без попереднього погодження з іншим, однак у подальшому кредитор порушує питання про звернення стягнення не лише на особисте майно боржника, а й фактично ставить питання про поширення боргового тягаря на другого з подружжя. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Юридична складність цієї проблематики полягає в тому, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя не може механічно переноситися на сферу зобов’язального права. Якщо щодо майна закон встановлює презумпцію спільності, то щодо боргів такої універсальної презумпції не існує. Саме тому ключовим завданням правозастосування стає встановлення меж між особистим зобов’язанням одного з подружжя та обов’язком, який з огляду на його економічну спрямованість може набувати спільного характеру. Спочатку слід звернути увагу на статтю 60 Сімейного кодексу України, відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Зазначена норма формує одну з базових презумпцій сімейного права, а саме презумпцію спільності активів, набутих у шлюбі. Однак така презумпція не охоплює автоматично сферу боргових правовідносин. Зобов’язання за своєю природою мають інший юридичний механізм виникнення та інший суб’єктний склад. Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов’язання є правовідношенням, у якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор, своєю чергою, має право вимагати належного виконання такого обов’язку. Додатково стаття 626 ЦК України визначає договір як домовленість сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Із цього випливає принципово важливий висновок: кредитний договір як зобов’язальний правочин породжує права та обов’язки передусім для його сторін, а не для будь-яких третіх осіб, навіть якщо вони перебувають із боржником у шлюбі. Саме тому факт реєстрації шлюбу сам по собі не створює правових підстав для автоматичного включення другого з подружжя до числа боржників за договором, який він не укладав. Одним із найбільш поширених аргументів у таких спорах є посилання на те, що кредитний договір має бути поставлений під сумнів через відсутність згоди другого з подружжя. Проте такий підхід не знаходить підтримки у сучасній судовій практиці. Правова позиція Верховного Суду полягає в тому, що укладення договору позики або кредиту одним із подружжя не тотожне розпорядженню об’єктом спільної сумісної власності. Це має важливе значення для кваліфікації правочину. У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012 зазначено, що укладення договору позики не є розпорядженням спільним майном, оскільки до моменту отримання коштів у позичальника не виникає права власності на них. Цей висновок фактично означає, що механізм отримання кредиту не підпадає під правила, які регулюють спільне розпорядження вже наявним майном подружжя. Відповідно, відсутність згоди другого з подружжя не може розглядатися як самостійна та достатня підстава для визнання кредитного договору недійсним. Інакше кажучи, проблема полягає не в юридичному існуванні договору, а у визначенні того, чи поширюються його наслідки за межі особи, яка його підписала. Ключовою нормою у вирішенні питання про обсяг відповідальності другого з подружжя є частина четверта статті 65 СК України. Вона встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки і для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане саме для задоволення сімейних потреб. Зміст цієї норми свідчить, що законодавець не обирає формального критерію. Для виникнення спільного обов’язку недостатньо ані факту шлюбу, ані самого факту укладення кредитного договору в період подружнього життя. Вирішальним є призначення отриманих коштів та їх фактичне використання. У цьому аспекті правозастосування відходить від суто догматичного підходу і звертається до реального економічного змісту правовідносин. Ідеться про встановлення того, чи був кредит спрямований на потреби, які об’єктивно обслуговують існування сім’ї. Такими можуть бути, зокрема, витрати на придбання або утримання житла, ремонт, лікування, освіту, забезпечення побутових потреб, фінансування утримання дітей тощо. Натомість, якщо зібрані у справі докази свідчать про використання кредитних коштів виключно в особистих інтересах одного з подружжя, відсутні правові підстави для трансформації такого боргу у спільне зобов’язання. Після встановлення факту використання кредиту в інтересах сім’ї постає наступне питання: яким саме є характер відповідальності другого з подружжя. Загальні норми цивільного законодавства не дають підстав для автоматичного висновку про солідарність. Відповідно до статті 540 ЦК України, якщо у зобов’язанні беруть участь кілька боржників, то кожен із них зобов’язаний виконати обов’язок у певній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. У свою чергу, стаття 541 ЦК України закріплює, що солідарний обов’язок виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Саме ця законодавча конструкція тривалий час була підставою для спірної судової практики. Частина судів виходила з того, що за відсутності прямої законодавчої вказівки відповідальність другого з подружжя не може бути солідарною. Інша ж частина, навпаки, вбачала у спільності сімейного інтересу підставу для застосування саме солідарного режиму. Правова визначеність у цьому питанні була досягнута завдяки позиції Великої Палати Верховного Суду. У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц сформульовано висновок, відповідно до якого зобов’язання, що виникають із правочинів, укладених одним із подружжя в інтересах сім’ї, мають солідарний характер. Такий підхід ґрунтується не лише на буквальному тлумаченні норм, а й на системному аналізі правової природи спільної сумісної власності. Якщо кредитні кошти фактично забезпечували спільні сімейні інтереси, то логічним є висновок про можливість покладення відповідальності на обох із подружжя перед кредитором як на осіб, які отримали спільну майнову вигоду. Водночас із цього не випливає, що будь-який кредит, отриманий під час шлюбу, автоматично породжує солідарний обов’язок. Така відповідальність виникає лише за наявності встановлених судом обставин, які підтверджують реальний сімейний характер використання позикових коштів. Добросовісність і заборона зловживання правом у спорах про “сімейні” борги нерідко супроводжується спробами боржників уникнути виконання зобов’язань шляхом зміни правового режиму майна вже після виникнення боргу. Йдеться, зокрема, про поділ спільної сумісної власності, переоформлення активів на близьких осіб, укладення удаваних правочинів або інші дії, спрямовані на зменшення майнової бази для потенційного стягнення. У таких ситуаціях особливого значення набувають загальні засади цивільного законодавства, закріплені у статті 3 ЦК України, зокрема справедливість, добросовісність і розумність. Вони виконують функцію коригування формально допустимої, але недобросовісної поведінки учасників цивільного обороту. Додаткове значення має частина третя статті 13 ЦК України, відповідно до якої не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Саме у цьому контексті слід оцінювати правові висновки Верховного Суду щодо спроб використати поділ майна як засіб нейтралізації вимог кредитора. У постановах від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц та від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц підкреслено, що поділ спільного майна не може використовуватися як інструмент ухилення від відповідальності перед кредитором, а відповідні дії можуть розцінюватися як зловживання правом. Ця практика демонструє важливий підхід: у спорах щодо кредитних зобов’язань подружжя суд оцінює не лише зовнішню юридичну форму дій сторін, а й їхній фактичний зміст та спрямованість. Якщо встановлюється, що певні дії вчинені не для реального врегулювання майнових відносин між подружжям, а виключно для створення перешкод у задоволенні вимог кредитора, такі дії не повинні отримувати правового захисту. Солідарний характер відповідальності перед кредитором не означає остаточного вирішення питання про розподіл боргового тягаря у внутрішніх відносинах між самим подружжям. Для врівноваження такого розподілу закон передбачає механізм регресу. Відповідно до статті 544 ЦК України, боржник, який виконав солідарний обов’язок у повному обсязі, має право на зворотну вимогу до інших боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. У площині шлюбних правовідносин це означає, що той із подружжя, хто фактично погасив борг перед кредитором, не позбавлений можливості в подальшому поставити питання про внутрішній перерозподіл понесеного фінансового навантаження. Такий механізм має принципове значення для забезпечення балансу інтересів. З одного боку, він гарантує належний рівень захисту кредитора, який отримує можливість звернутися з вимогою до будь-кого з солідарних боржників. З іншого боку, він унеможливлює остаточне покладення всього боргового тягаря лише на одного з подружжя без можливості внутрішньої компенсації. Аналіз чинного законодавства та сформованих правових позицій Верховного Суду дає підстави для кількох важливих висновків. По-перше, кредитний договір, укладений одним із подружжя без згоди іншого, сам по собі є юридично чинним, а відсутність такого погодження не становить автоматичної підстави для визнання його недійсним. По-друге, борг, що виник із такого договору, не набуває спільного характеру лише через факт існування шлюбу. Вирішальне значення має встановлення того, чи був правочин укладений в інтересах сім’ї, а отримані кошти фактично використані для задоволення сімейних потреб. По-третє, якщо сімейний характер використання коштів доведено, відповідальність другого з подружжя може виникати у солідарній формі, що відповідає сучасному підходу Великої Палати Верховного Суду. По-четверте, у цій категорії спорів ключову роль відіграють принцип добросовісності, заборона зловживання правом та оцінка реального економічного змісту правовідносин, а не лише їхньої формальної конструкції. Отже, у сучасному українському праві концепція «спільного кредитного тягаря» не має характеру універсальної презумпції. Її застосування є результатом судової оцінки фактичних обставин, спрямованої на досягнення балансу між захистом кредитора, інтересами сім’ї та недопущенням необґрунтованого покладення боргових зобов’язань на особу, яка не була стороною правочину і не отримала від нього реальної вигоди.
30 березня 2026, 17:27