Спори про батьківство залишаються однією з найбільш складних категорій сімейних справ, оскільки стосуються не лише встановлення біологічного походження дитини, а й виникнення особистих немайнових та майнових прав і обов’язків між батьками та дітьми. На практиці особливого значення набувають питання доказування батьківства, визначення належного способу судового захисту у разі смерті або зникнення ймовірного батька, а також можливості самої дитини впливати на юридичне визначення свого походження.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Остання практика Верховного Суду показує, що навіть за наявності сучасних можливостей молекулярно-генетичної експертизи такі спори не зводяться лише до результату ДНК-дослідження. Суд оцінює сукупність доказів і поведінку учасників справи, розмежовує правові наслідки смерті та зникнення особи безвісти, а в окремих випадках заповнює прогалини сімейного законодавства, визнаючи право самої дитини на оспорювання батьківства. Саме ці питання дедалі частіше постають перед Верховним Судом у спорах про батьківство.
ДНК-експертиза у спорах про батьківство: яке значення вона має для суду
У спорах про походження дитини молекулярно-генетична експертиза є одним із найбільш переконливих способів встановлення біологічного зв’язку. Водночас Верховний Суд виходить із того, що її результат не має наперед встановленої сили та повинен оцінюватися разом з іншими доказами у справі.
Показовою є постанова Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 576/2871/23. Після смерті чоловіка мати звернулася до суду в інтересах неповнолітнього сина із заявою про встановлення факту батьківства, що, зокрема, мало значення для реалізації дитиною спадкових прав. Інші спадкоємці заперечували проти заявлених вимог, посилаючись на відсутність доказів спільного проживання матері дитини з померлим та визнання ним батьківства за життя.
Верховний Суд погодився з висновком про встановлення факту батьківства та зазначив, що закон не визначає вичерпного переліку доказів, якими може підтверджуватися походження дитини. У цій справі результати молекулярно-генетичної експертизи мали визначальне доказове значення та могли підтверджувати походження дитини навіть за відсутності доказів спільного проживання її матері з померлим або визнання ним батьківства за життя.
Окреме значення має ситуація, коли проведення експертизи унеможливлюється через поведінку одного з учасників справи. Відповідно до ст. 109 ЦПК України, у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
Такий підхід застосовано у постанові Верховного Суду від 4 грудня 2024 року у справі № 583/1549/21. Чоловік, який вважав себе біологічним батьком дитини, наполягав на проведенні генетичної експертизи, однак прийомна мати протягом тривалого часу не забезпечувала явку дитини для відібрання біологічних зразків. Загалом дитина не була доставлена до експертної установи одинадцять разів, при цьому поважність причин підтверджувалася лише щодо частини неявок. Верховний Суд погодився із застосуванням ст. 109 ЦПК України, оскільки саме така поведінка унеможливила проведення експертизи, яка могла підтвердити або спростувати батьківство. Разом з іншими доказами, зокрема показаннями свідків про спільне проживання позивача з матір’ю дитини та його ставлення до дитини як до власної, це дало підстави для встановлення батьківства без висновку ДНК-експертизи.
Отже, для суду ДНК-експертиза має високу доказову силу і в окремих справах може бути основним доказом біологічного походження дитини. Водночас її відсутність не завжди унеможливлює встановлення батьківства: суд оцінює причини, через які експертиза не була проведена, поведінку учасників справи та інші докази у їх сукупності.
Батьківство в умовах війни: якщо батько загинув або зник безвісти
Повномасштабна війна суттєво збільшила кількість справ, у яких необхідно встановити походження дитини від особи, яка загинула або зникла безвісти. Особливо це стосується військовослужбовців, однак відповідні правила однаково застосовуються і до цивільних осіб. Для дитини встановлення батьківства у таких випадках може мати значення для спадкування, призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника та отримання інших передбачених законом виплат. Верховний Суд також окремо звертає увагу на актуальність справ про встановлення батьківства померлих військовослужбовців в умовах воєнного стану.
Водночас для вибору належного способу судового захисту принципове значення має юридичний статус ймовірного батька. У постанові Верховного Суду від 9 липня 2025 року у справі № 201/1017/25 розглядалася ситуація, коли мати дитини звернулася із заявою про встановлення факту батьківства чоловіка, який вважався зниклим безвісти. Верховний Суд наголосив, що самого статусу зниклої безвісти особи недостатньо для застосування ст. 130 СК України. Якщо відомостей про смерть чоловіка немає і його не оголошено померлим, батьківство має встановлюватися шляхом пред’явлення позову про його визнання відповідно до ст. 128 СК України.
Якщо смерть ймовірного батька підтверджена або його оголошено померлим, факт батьківства може встановлюватися за правилами ст. 130 СК України. При цьому має значення і наявність спору про право. Так, у постанові Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 552/4291/22 розглядалися вимоги про встановлення батьківства померлого військовослужбовця щодо дитини та факту проживання чоловіка і жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Встановлення цих фактів було необхідне для захисту сімейних і спадкових прав, а також для оформлення соціальних виплат у зв’язку із загибеллю військовослужбовця. Оскільки заявлені вимоги безпосередньо зачіпали права інших спадкоємців, Верховний Суд виходив із наявності спору про право, який має розглядатися в позовному провадженні.
Отже, війна зробила такі спори значно поширенішими, але не змінила базового підходу до визначення належної процедури.
Чи може дитина оспорити власне походження
Сімейний кодекс України визначає коло осіб, які мають право оспорювати батьківство. Відповідно до ст. 136 СК України таке право має особа, яка записана батьком дитини; у випадках, передбачених ст. 137 СК України, батьківство можуть оспорювати спадкоємці такої особи; ст. 138 СК України надає відповідне право матері дитини. Водночас прямої норми, яка б передбачала право самої дитини оспорити батьківство щодо себе, СК України не містить.
Це питання стало предметом розгляду Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 758/3512/24. Мати неповнолітньої дитини померла, а чоловік, записаний її батьком, був позбавлений батьківських прав і сам своє батьківство не оспорював. Піклувальник дитини звернувся до суду з вимогою виключити відомості про цього чоловіка з актового запису про народження, оскільки він не був біологічним батьком дитини. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову, посилаючись, зокрема, на те, що СК України прямо не передбачає права піклувальника звертатися з такою вимогою.
Верховний Суд із таким підходом не погодився та констатував наявність прогалини у правовому регулюванні. Суд зазначив, що дитина, яка досягла чотирнадцяти років, має право самостійно ініціювати позов про оспорювання батьківства щодо неї. Цей висновок сформульовано для ситуації, коли мати дитини померла, чоловік, записаний її батьком, позбавлений батьківських прав та сам не скористався правом на оспорювання батьківства. Якщо дитина за таких обставин самостійно не звертається до суду, позов в її інтересах може пред’явити піклувальник як законний представник.
Верховний Суд визнав, що відсутність у СК України прямої норми про право дитини оспорити батьківство щодо себе не може автоматично позбавляти її можливості захистити своє право на належне визначення походження.
Отже, сучасна практика Верховного Суду показує, що у спорах про батьківство дедалі більшого значення набуває не формальний підхід, а оцінка конкретних обставин справи та реальна можливість встановити походження дитини. ДНК-експертиза залишається важливим доказом, однак не є єдиним можливим способом підтвердження батьківства; зникнення особи безвісти та її смерть тягнуть різні правові наслідки та потребують різних способів судового захисту; а право на належне визначення походження може належати не лише дорослим, а й самій дитині.
Ці підходи свідчать про поступовий розвиток судової практики у напрямі більш гнучкого застосування норм сімейного права. Верховний Суд дедалі частіше виходить не лише з буквального змісту окремих положень СК України, а й із необхідності забезпечити ефективний судовий захист у ситуаціях, які закон прямо не врегульовує або регулює недостатньо чітко.