29 вересня 2026, 12:55

Воєнні злочини проти культурних цінностей: гармонізація кримінального законодавства України з міжнародним кримінальним правом і міжнародним гуманітарним правом

Тимур Короткий
Тимур Короткий к.ю.н., доцент, голова ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень»
Микола Пашковський
Микола Пашковський к.ю.н., доцент, експерт ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень»
Наталія Хендель
Наталія Хендель к.ю.н., доцентка, експертка з міжнародного гуманітарного права та перехідного правосуддя

7 вересня 2026 року у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою удосконалення законодавства щодо відповідальності за міжнародні злочини шляхом гармонізації з Римським статутом Міжнародного кримінального суду» (реєстраційний №16050), в основу якого покладено напрацювання Міжвідомчої робочої групи з питань гармонізації законодавства у контексті правозастосовної практики, пов’язаної з ратифікацією Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду, утвореної 14 січня 2025 року.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Упродовж 2025-2026 років Міжвідомча робоча група здійснювала активну діяльність, об’єднавши представників органів досудового розслідування, прокуратури, судової влади, інститутів громадянського суспільства та наукової спільноти, провідних національних і міжнародних експертів.

Автори цієї статті входили до складу цієї Міжвідомчої робочої групи та брали безпосередню участь у підготовці змін до Кримінального кодексу України, зокрема до формулювання редакції нової статті 438⁴ щодо воєнних злочинів проти культурних цінностей.

Основною метою законопроєкту є узгодження положень Кримінального кодексу України щодо відповідальності за найбільш тяжкі міжнародні злочини, передусім за злочин агресії та воєнні злочини, з нормами міжнародного кримінального права, зокрема з нормами Римського статуту Міжнародного кримінального суду, на виконання ст. 8 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами від 2014 року.

У зв’язку з цим у центрі уваги Міжвідомчої робочої групи перебували насамперед статті 437 та 438 Кримінального кодексу України, які після ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду потребують подальшої гармонізації з нормами міжнародного права для забезпечення ефективного та послідовного кримінального переслідування за міжнародні злочини.

Зокрема, чинна редакція статті 437 КК України не повною мірою відповідає визначенню злочину агресії, закріпленому у статті 8bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а також положенням статті 2 Статуту Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України.

Не менш актуальним є питання вдосконалення статті 438 КК України. Її чинна редакція включає бланкетну норму, наразі значна частина воєнних злочинів кваліфікуються як «порушення законів та звичаїв війни, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Такий підхід, хоча й забезпечує можливість безпосереднього звернення до норм міжнародного гуманітарного права, не створює достатнього рівня правової визначеності та передбачуваності кримінального закону, ускладнює роботу слідчих, прокурорів, адвокатів та суддів з ідентифікації відповідних порушень як воєнних злочинів, виявлення їх елементів (ознак складу злочину) тощо, а відтак негативно впливає на ефективність кримінального переслідування осіб, відповідальних за вчинення таких діянь.

Крім того, відсутність у Кримінальному кодексі чіткого та систематизованого переліку діянь, що визнаються воєнними злочинами, не забезпечує повної криміналізації всіх порушень, які відповідно до міжнародного права належать до категорії воєнних злочинів, зокрема щодо серйозних порушень звичаєвих норм МГП.

Проєктом Закону запропоновано розгорнутий та структурований перелік діянь, що становлять воєнні злочини відповідно до міжнародного кримінального права. З метою забезпечення системності та правової визначеності такі діяння згруповано у пʼятьох окремих статтях Кримінального кодексу України: статті 438 «Воєнні злочини стосовно особи», 438¹ «Воєнні злочини проти власності», 438² «Воєнні злочини, що полягають у застосуванні заборонених методів ведення війни», 438³ «Воєнні злочини, що полягають у застосуванні заборонених засобів ведення війни» та 438⁴ «Воєнні злочини проти культурних цінностей».

У межах цієї статті ми зосередимо увагу на аналізі запропонованої редакції статті 438⁴ КК України «Воєнні злочини проти культурних цінностей».

Фактично воєнні злочини проти культурних цінностей є єдиною категорією воєнних злочинів, для якої в проєкті Закону передбачено окрему статтю, виокремлену за специфічним об’єктом кримінально-правової охорони. Такий підхід не є випадковим і зумовлений низкою правових, історичних та практичних чинників.

По-перше, культурні цінності перебувають під спеціальним захистом міжнародного гуманітарного права, що знайшло відображення як у договірних нормах, насамперед у Гаазькій конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту та її протоколах, так і в нормах міжнародного кримінального права. По-друге, посягання на культурні цінності завдають шкоди не лише конкретній державі чи власнику відповідного об’єкта, а й культурній спадщині людства загалом. По-третє, з початку широкомасштабної агресії Російської Федерації проти України зафіксовано значну кількість випадків пошкодження, руйнування та розграбування об’єктів культурної спадщини, що зумовлює необхідність створення чітких та ефективних механізмів кримінально-правового реагування на такі діяння.

Саме тому розробники проєкту Закону дійшли висновку про доцільність виокремлення воєнних злочинів проти культурних цінностей в окрему статтю, яка б комплексно охоплювала відповідні склади злочинів та забезпечувала їх належну гармонізацію з нормами міжнародного гуманітарного і міжнародного кримінального права.

По-перше, у міжнародному гуманітарному праві сформувався самостійний та розвинений інститут захисту культурних цінностей, який охоплює значний масив спеціальних норм і міжнародно-правових актів. Центральне місце серед них посідають норми Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року та два Протоколи до неї 1954 та 1999 років, які заклали основу сучасної системи міжнародно-правового захисту культурної спадщини під час міжнародного збройного конфлікту (хоча ще Гаазьке положення — додаток до IV Гаазької конвенції про закони та звичаї суходільної війни 1907 року встановлювало у статті 27 при облогах і бомбардуваннях обов’язок вжити «всі необхідні заходи для того, щоб уберегти, наскільки це можливо, будівлі, призначені для цілей релігії, мистецтва, науки чи благодійності, історичні пам’ятки, госпіталі та місця, де зібрані хворі й поранені, за умови, що вони не використовуються в цей час для військових цілей», а також у статті 56 надавало під час окупації захист власності, зокрема релігійних, благодійних, освітніх, мистецьких і наукових установ, навіть якщо вони належали державі, як приватній власності, та встановлювало заборону та обов’язок судового переслідування будь-якого захоплення, знищення чи навмисного пошкодження установ такого типу, історичних пам'яток, творів мистецтва та науки. У рішенні Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі було розглянуто обвинувачення Альфреда Розенберга — ідеолога політики експропріації культурних цінностей на окупованих територіях та Германа Герінга, який також особисто привласнював шедеври мистецтва.

По-друге, протягом останніх десятиліть міжнародне гуманітарне право зазнало суттєвого розвитку саме у сфері захисту культурних цінностей. Цей процес супроводжувався як розширенням договірно-правового регулювання насамперед завдяки ухваленню Другого протоколу 1999 року до Гаазької конвенціі про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року, розвитком звичаєвого міжнародного гуманітарного права, так і формуванням практики міжнародних судових інституцій, які підтвердили особливу цінність культурної спадщини та необхідність її посиленого захисту в умовах збройних конфліктів.

По-третє, і саме цей чинник має особливе значення для України, виокремлення воєнних злочинів проти культурних цінностей зумовлене масштабністю та систематичністю посягань Російської Федерації на культурну спадщину України. Руйнування, пошкодження, розграбування та незаконне переміщення культурних цінностей не лише спричиняють втрату матеріальних об’єктів культури, а й створюють загрозу культурній ідентичності українського народу, його історичній пам’яті та праву на збереження власної культурної спадщини.

За таких умов удосконалення кримінально-правових механізмів захисту культурних цінностей, а також конкретизація складів воєнних злочинів проти культурних цінностей є важливими передумовами забезпечення ефективного кримінального переслідування осіб, відповідальних за вчинення таких діянь, та гармонізації національного законодавства із сучасним станом міжнародного гуманітарного і міжнародного кримінального права.

Варто також звернути увагу на те, що Римський статут Міжнародного кримінального суду передбачає загальні склади воєнних злочинів, які можуть охоплювати і посягання на культурні цінності. Йдеться, зокрема, про незаконне привласнення майна, розграбування, знищення об’єктів та інші діяння, що за певних обставин можуть бути спрямовані проти культурних цінностей. Водночас лише один склад воєнного злочину безпосередньо стосується культурних цінностей. Так, стаття 8(2)(b)(ix) Римського статуту передбачає відповідальність за умисне спрямування нападів на будівлі, призначені для релігійних, освітніх, мистецьких, наукових або благодійних цілей, історичні пам’ятки, госпіталі та місця зосередження хворих і поранених за умови, що вони не є військовими об’єктами (імплементація порушення згаданого вище обов'язку, передбаченого статтею 27 Гаазького положення 1907 року).

У проєкті Закону зазначений склад злочину відтворено у статті 438² КК України «Воєнні злочини, що полягають у застосуванні заборонених методів ведення війни», оскільки за своєю правовою природою він належить саме до заборонених методів ведення воєнних дій.

Водночас міжнародно-правовий захист культурних цінностей не обмежується положеннями Римського статуту. Спеціальні норми у цій сфері містяться насамперед у Гаазькій конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, а також у Першому протоколі 1954 року та Другому протоколі 1999 року до неї. Саме ці міжнародно-правові акти формують спеціальний режим захисту культурних цінностей під час збройних конфліктів.

Особливе значення має Другий протокол 1999 року, який запровадив розвинений механізм кримінально-правового захисту культурної спадщини. Зокрема, стаття 15 Протоколу визначає перелік так званих «істотних порушень» (serious violations), які держави-учасниці зобов’язані криміналізувати у своєму національному законодавстві. Йдеться про обов’язок криміналізації найбільш небезпечних посягань на культурні цінності, зокрема використання об’єктів культурної спадщини, що перебувають під посиленим захистом, для підтримки воєнних дій, здійснення нападів на такі об’єкти, масштабне знищення або привласнення культурних цінностей, а також акти розкрадання, розграбування чи вандалізму щодо них.

Стаття 15. Істотні порушення цього Протоколу

1. Будь-яка особа скоює злочин у розумінні цього Протоколу, якщо ця особа навмисно та всупереч Конвенції або цьому Протоколу вчиняє будь-яке з таких дій:

а) робить культурні цінності, які перебувають під посиленим захистом, об’єктом нападу;

b) використовує культурні цінності, які перебувають під посиленим захистом, чи безпосередньо прилеглі до них місця для підтримки військових дій;

c) знищує або присвоює у великих масштабах культурну власність, яка перебуває під захистом відповідно до положень Конвенції й цього Протоколу;

d) робить культурні цінності, які перебувають під захистом відповідно до положень Конвенції й цього Протоколу, об’єктами нападу;

e) вчиняє акти крадежу, грабежу або незаконного присвоєння чи акти вандалізму, спрямовані проти культурних цінностей, які перебувають під захистом відповідно до положень Конвенції.

2. Кожна Сторона вживає таких заходів, які можуть виявитись необхідними, для визнання кримінальними злочинами згідно з її національним законодавством діянь, передбачених у цій статті, і для встановлення для таких злочинів відповідних покарань. При цьому Сторони дотримуються загальних принципів права й міжнародного права, зокрема норм, що поширюють індивідуальну кримінальну відповідальність на інших осіб, крім тих, які безпосередньо вчинили діяння.

Саме необхідність належної імплементації цих міжнародно-правових зобов’язань стала одним із ключових аргументів на користь виокремлення в Кримінальному кодексі України самостійної статті, присвяченої воєнним злочинам проти культурних цінностей. Такий підхід дозволяє не лише забезпечити повнішу гармонізацію національного законодавства з міжнародним гуманітарним і міжнародним кримінальним правом, а й створити більш чіткий та передбачуваний механізм кримінально-правової оцінки посягань на культурні цінності в умовах міжнародного збройного конфлікту.

Отже, істотні порушення, визначені статтею 15 Другого протоколу 1999 року до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, стали основою для формування складів воєнних злочинів, закріплених у статті 438⁴ Проєкту Закону.

Водночас з огляду на характер і масштаби загроз, що постали перед культурною спадщиною України внаслідок агресії Російської Федерації, зокрема з огляду на численні спроби знищення культурної ідентичності українського народу та незаконного привласнення його культурної спадщини, розробники проєкту також пропонують криміналізувати в частині першій статті 438⁴ низку діянь, заборонених статтею 9 Другого протоколу 1999 року. На відміну від статті 15 Другого протоколу, ця стаття містить положення щодо факультативної криміналізації.

Такий підхід зумовлений необхідністю забезпечення комплексного кримінально-правового захисту культурних цінностей та належного виконання міжнародних зобов’язань України у цій сфері як держави-учасниці всіх вказаних міжнародних договорів. При цьому усі положення статті 15 та частина положень статті 9 Другого протоколу перетинаються з нормами про загальні склади воєнних злочинів. Отже, вони є спеціальними нормами, а тому мова про абсолютно нову кримінально-правову заборону як таку не йдеться. Щодо інших діянь, передбачених статтею 9 Другого протоколу, уже сформовано належне теоретичне підґрунтя для їх самостійної криміналізації, а також наявна певна практика їх правової оцінки в межах національного судочинства.

Саме тому запропонована конструкція статті 438⁴ спрямована не лише на імплементацію положень Другого протоколу 1999 року, а й на врахування сучасних викликів, пов’язаних із системними посяганнями на культурну спадщину України в умовах міжнародного збройного конфлікту, спричиненого агресією РФ.

Отже, запропонований підхід до криміналізації воєнних злочинів проти культурних цінностей є гнучким, системним та таким, що відповідає сучасним тенденціям розвитку міжнародного гуманітарного і міжнародного кримінального права. Він враховує як накопичений міжнародний досвід у сфері захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів, так і практичні виклики, з якими Україна зіткнулася внаслідок агресії Російської Федерації.

Проєкт статті 438⁴ «Воєнні злочини проти культурних цінностей» складається з чотирьох частин та примітки.

Стаття 4384. Воєнні злочини проти культурних цінностей

1. Умисне вчинення або віддання наказу про вчинення у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом у порушення норм міжнародного гуманітарного права:

1) будь-якого незаконного експорту, іншого незаконного переміщення культурної цінності з окупованої території або незаконної передачі права власності на неї;

2) будь-яких археологічних розкопок, якщо тільки це не вимагається виключно для охорони, обліку чи збереження культурної цінності;

3) будь-якої модифікації або зміни виду використання культурної цінності на окупованій території, що мають на меті приховування або знищення доказу культурного, історичного чи наукового характеру,

– карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.

2. Умисне вчинення або віддання наказу про вчинення у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом чи збройним конфліктом неміжнародного характеру в порушення норм міжнародного гуманітарного права:

1) нападу на культурну цінність, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права;

2) знищення або істотного пошкодження культурної цінності, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права;

3) привласнення у будь-якій формі культурної цінності, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права;

4) акту вандалізму щодо культурної цінності, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права,

– карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.

3. Діяння, передбачене частинами першою та другою цієї статті, яке вчиняється широкомасштабно або щодо культурної цінності, що перебуває під спеціальним або посиленим захистом, або включеної до списку Всесвітньої спадщини, а також умисне використання у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом чи збройним конфліктом неміжнародного характеру культурної цінності, що перебуває під посиленим захистом, чи безпосередньо прилеглого до неї місця, для підтримки воєнних дій,

– карається позбавленням волі на строк від десяти до дванадцяти років.

4. Умисне вчинення або віддання наказу про вчинення у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом чи збройним конфліктом неміжнародного характеру у порушення норм міжнародного гуманітарного права нападу на культурну цінність, якщо він спричинив загибель людини,

– карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Примітка.

1. Під культурною цінністю у цій статті розуміються об’єкти, визначені у статті 1 Конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року.

2. У цій статті спеціальний і посилений захист культурної цінності означає захист, наданий відповідно до Конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року і Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року.

3. У цій статті під списком Всесвітньої спадщини розуміється список, складений на підставі Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року.

Перша частина встановлює відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права, передбачені статтею 9 Другого протоколу 1999 року. Ці діяння стосуються лише міжнародного збройного конфлікту.
Йдеться про відповідальність за умисне вчинення або віддання наказу про вчинення у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом у порушення норм міжнародного гуманітарного права:

● будь-якого незаконного експорту, іншого незаконного переміщення культурної цінності з окупованої території або незаконної передачі права власності на неї;

● будь-яких археологічних розкопок, якщо тільки це не вимагається виключно для охорони, обліку чи збереження культурної цінності;

● будь-якої модифікації або зміни виду використання культурної цінності на окупованій території, що мають на меті приховування або знищення доказу культурного, історичного чи наукового характеру.

Друга частина криміналізує істотні порушення, визначені у статті 15 Другого протоколу 1999 року. Вона охоплює умисне вчинення або віддання наказу про вчинення у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом чи збройним конфліктом неміжнародного характеру в порушення норм міжнародного гуманітарного права у вигляді:

● нападу на культурну цінність, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права;

● знищення або істотного пошкодження культурної цінності, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права;

● привласнення у будь-якій формі культурної цінності, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права;

● акту вандалізму щодо культурної цінності, що перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права.

Третя та четверта частини містять кваліфіковані склади.

Третя частина стосується діянь, учинених широкомасштабно, або таких, що посягають на культурні цінності, які:

● мають спеціальний або посилений захист;

● включені до списку Всесвітньої спадщини;

● щодо умисного використання у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом чи збройним конфліктом неміжнародного характеру культурної цінності, що перебуває під посиленим захистом, чи безпосередньо прилеглого до неї місця, для підтримки воєнних дій.

Четверта частина традиційна для кваліфікації наслідків у всіх п’яти статтях щодо воєнних злочинів проєкту Закону: вона встановлює відповідальність за напад на культурну цінність, якщо він спричинив загибель людини.

Дуже важливою є примітка до статті 438⁴. Вона містить:

● загальне визначення культурної цінності з посиланням на статтю 1 Гаазької конвенції 1954 року;

● визначення спеціального та посиленого захисту з прив’язкою до відповідних міжнародних договорів;

● роз’яснення, що мається на увазі під «списком Всесвітньої спадщини», з відсилкою до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року.

Отже, у статті 438⁴ проєкту Закону імплементовано всі обов’язкові для України міжнародно-правові стандарти у сфері захисту культурних цінностей під час збройних конфліктів, враховано факультативні механізми криміналізації, передбачені міжнародним правом, а також гармонізовано їх із положеннями Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, з врахуванням масштабів і тяжкості порушень міжнародного гуманітарного права щодо культурних цінностей з боку Російської Федерації проти України та потребами сучасної правозастосовної практики.

На наш погляд, запропонована редакція статті 438⁴ формує сучасний, ефективний і внутрішньо узгоджений механізм кримінально-правового захисту культурних цінностей під час збройного конфлікту, який одночасно відповідає вимогам міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права й враховує масштаб і характер загроз, з якими Україна стикається в умовах міжнародного збройного конфлікту, спричиненого агресією РФ.

У цьому сенсі стаття 438⁴ є прикладом не формального перенесення міжнародних норм до національного законодавства, а їх змістовної та якісної гармонізації з українською правовою системою, спрямованою на забезпечення реальної та ефективної кримінальної відповідальності за воєнні злочини проти культурних цінностей.

Про авторів:

  • Т. Короткий, голова ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень», провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», кандидат юридичних наук, доцент.
  • М. Пашковський, експерт ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» з міжнародного кримінального права та кримінального права України, старший науковий співробітник НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, кандидат юридичних наук, доцент.
  • Н. Хендель, експертка з міжнародного гуманітарного права та перехідного правосуддя, провідна наукова співробітниця Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», кандидат юридичних наук, доцентка.

Статтю підготовлено експертами ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» у межах проєкту «Документальна спадщина під прицілом: документування воєнних злочинів проти архівів», що реалізується за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст статті є цілковитою відповідальністю ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати