15 липня 2025 року заголовки багатьох ЗМІ майоріли повідомленнями про те, що Верховна Рада України ратифікувала Угоду щодо створення так званого "Спецтрибуналу для Путіна". Дійсно, 15.07.2025 було ухвалено Закон України № 4518-IX, яким ратифіковано Угоду між Україною та Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, вчинену 25.06.2025 у м. Страсбурзі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Що це за Угода і чи означає вона беззаперечну відповідальність керівництва рф за свої протиправні дії? Про це та інше поговоримо у нашій статті.
На шляху до пошуку нових рішень
Однією з перших подій, на якій було анонсовано проєкт створення Спецтрибуналу стала конференція Британського королівського інституту міжнародних відносин "Chatham House", що відбулася ще в березні 2022 року. Саме тоді було відкрито до підписання Заяву щодо створення трибуналу та представлено проєкт Декларації про його заснування.
Ідея створення Спецтрибуналу отримала широку підтримку серед міжнародної юридичної спільноти: понад 140 провідних фахівців із міжнародного права, колишні судді та прокурори міжнародних кримінальних судів і трибуналів, а також колишні глави держав і урядів висловилися на підтримку цього інструменту правосуддя, покликаного доповнити юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (МКС).
Одними з перших міжнародних організацій, що підтримали ідею створення спецтрибуналу, стали інституції Ради Європи. Зокрема, 27.04.2022 Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила резолюцію № 2433 (2022) "Consequences of the Russian Federation’s continued aggression against Ukraine: role and response of the Council of Europe", у якій закликала до негайного створення спеціального міжнародного трибуналу.
Поступово ідея набувала політичної конкретики та підтримки з боку європейських держав.
03.07.2023 в Гаазі було створено Міжнародний центр з переслідування за злочин агресії проти України (ICRA) – спеціальної платформи, спрямованої на підтримку національних розслідувань. Докази, зібрані ICRA, планується використати в майбутніх судових процесах, які розглядатиме Спецтрибунал після повноцінного запуску його роботи.
США у 2023 році також приєдналися до роботи ICRA, однак 17.03.2025 в американській газеті The New York Times вийшла стаття, в якій повідомлялося про те, що США вирішили припинити свою участь в ICRA. Це рішення викликало багато запитань, занепокоєння та критики. Попри таку позицію США, країни Європи продовжували роботу в напрямі створення Спецтрибуналу.
Символічно, що саме 9 травня цього року, у день, коли росія відзначає свій "день Перемоги", міністри закордонних справ країн ЄС та вище керівництво ЄС офіційно підтримали запуск Спеціального трибуналу та зробили спільну заяву зустрічі міністрів закордонних справ щодо завершення роботи Коаліції держав зі створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України ("Львівська заява").
14.05.2025 Рада Європи офіційно підтримала створення Трибуналу. Ця зустріч стала наступним кроком на шляху до формалізації створення Спецтрибуналу.
До коаліції зі створення Спеціального трибуналу, так званої Core Group, наразі входять понад 40 країн, в тому числі всі члени Європейського союзу (окрім Угорщини та Словаччини) та члени G7 (окрім США).
24.06.2025 на сайті Міністерства закордонних справ України з'явилася інформація про те, що ПАРЄ ухвалила дві важливі резолюції: "Правові та правозахисні аспекти агресії РФ проти України" та "Підтримка політичних переговорів для забезпечення обміну та звільнення військовополонених", в яких чітко підтримала створення Спецтрибуналу, засудила агресію росії та підтвердила необхідність притягнення винних до відповідальності.
25.06.2025 між Україною та Радою Європи були підписані два ключі документи:
- Угода про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, і
- Статут Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України.
15.07.2025 Верховна Рада України ратифікувала вказану Угоду. Отже, процедура створення Спецтрибуналу набула конкретного юридичного підґрунтя.
У чому ж історична унікальність Спецтрибуналу?
Як відомо, після Другої світової війни були створені два трибунали – Нюрнберзький (1945-1946) та Токійський (1946-1948). Їхня мета – притягнення до відповідальності винних у порушенні міжнародного миру.
Створення перших міжнародних трибуналів стало відповіддю на широкий суспільний запит до справедливості, запит на створення альтернативних глобальних механізмів притягнення до відповідальності за злочини, що порушують основоположні норми міжнародного права.
Юрисдикція цих двох трибуналів охоплювала не лише воєнні злочини, а й злочини проти людяності та миру. І саме тоді вперше в історії була кодифікована індивідуальна відповідальність за ведення агресивної війни.
Нюрнберзький та Токійський трибунали часто критикували за те, що вони були "судами переможців": до відповідальності притягалися лише представники держав, які зазнали поразки у Другій світовій війні. У багатьох це викликало сумніви щодо безсторонності таких інституцій. Однак саме ці трибунали створили засадничі основи, на які міжнародні судові інституції опираються і по нинішній час.
90-ті роки XX століття ознаменували собою новий розділ зі створенням Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (МКТЮ) та Міжнародного кримінального трибуналу з Руанди (МКТР), засновані резолюціями Ради Безпеки ООН 827 (1993) та 955 (1994) відповідно. Ці трибунали були першими спеціальними судами, призначеними для вирішення конкретних конфліктів.
Обидва трибунали розробили та напрацювали судову практику щодо воєнних злочинів і злочинів проти миру та людяності. МКТР, зокрема, став першим трибуналом, який притягнув до відповідальності представників ЗМІ за підбурювання до геноциду, що стало відправною точкою в розв'язанні проблеми пропаганди як інструменту масового насильства.
Одним із найвідоміших процесів в межах діяльності МКТЮ став розгляд справи колишнього президента Сербії Слободана Мілошевича, який звинувачувався у скоєнні злочинів проти людяності.
28.06.2001 Слободана Мілошевича було доставлено до Гааги та взято під варту. Це був настільки безпрецедентний випадок, що навіть міжнародний прокурор Джонатан Ратель (адвокат і міжнародний прокурор, експерт проєкту ЄС "Право-Justice"), який брав участь у МКТЮ, пізніше ділився своїм щирим здивуванням: "Я ніколи не думав, що зможу побачити його, але це сталося".
Судовий процес над Слободаном Мілошевичем розпочався 12.02.2002 і став унікальним прикладом ув'язнення нещодавно усуненого глави держави за міжнародні злочини проти людяності.
Хоча вирок у справі так і не було винесено через смерть обвинуваченого (Слободан Мілошевич помер 11.03.2006 від інфаркту в камері в'язниці Гаазького трибуналу), сам факт його затримання і постання його перед судом став знаковим моментом у практиці міжнародного правосуддя.
Серед ключових справ МКТР – справа щодо масових вбивств боснійських мусульман у Сребрениці, що стало єдиним епізодом, в якому суд визнав такі дії геноцидом. Попри відсутність прямих доказів, окрім аудіозапису з наказом на зразок "Убийте їх усіх", суд зміг встановити намір скоєння геноциду через сукупність непрямих доказів: масштаб масових убивств, системне знищення чоловічої частини громади, депортацію жінок і дітей, братські могили, свідчення солдатів із каральних загонів та документально підтверджені операції з "етнічної чистки" територій. Ця справа продемонструвала, що навіть без прямих задокументованих наказів можливо встановити злочинний намір – через дослідження загальної схеми дій, результатів операцій та системності злочинів.
Ці трибунали також мали свої недоліки: висока вартість функціонування, затяжні строки розгляду справ, політичний тиск з боку окремих держав та складнощі із затриманням обвинувачених осіб. Усе це обмежувало їхню ефективність. Не менш критично оцінювалося вибіркове переслідування: деякі високопосадовці так і не були притягнуті до відповідальності.
Але щонайважливіше, жоден зі згаданих трибуналів не стосувався розслідування злочину агресії. Відтак, жодна з історичних моделей трибуналів, які уже відбулися, не міг повною мірою задовольнити запит на створення Спецтрибуналу для притягнення керівництва російської федерації за злочин агресії проти України.
Крім цього, специфіка описаних вище трибуналів полягала в тому, що вони діяли або в умовах повної поразки агресора, або за мандатом Ради Безпеки ООН.
Ми всі б дуже хотіли, щоб росія капітулювала у російсько-українській війні, але реалії вказують на те, що це малоймовірний варіант розвитку подій. Наявність право вето у російської федерації як у постійного члена Ради Безпеки ООН виключає можливість ухвалення цим органом обов'язкової до виконання резолюції.
У таких умовах жоден із підходів міжнародних кримінальних трибуналів, які уже відбулися, не застосовний до ситуації, пов'язаної з фактом агресії російської федерації проти України. Саме тому Україна та міжнародна спільнота змушена була прийняти виклик на формування Спецтрибуналу, який є унікальним за своєю моделлю і втілює безпрецедентний підхід до розв'язання тих ключових питань, заради яких він створюється.
Роль Міжнародного кримінального суду у цій системі правосуддя
Попри беззаперечно важливу роль ad hoc трибуналів у розвитку міжнародного кримінального правосуддя, їх тимчасовий характер та залежність від політичної волі Ради Безпеки ООН стали очевидно слабкими місцями.
У 1998 році міжнародна спільнота зробила крок уперед, а саме ухвалення Римського статуту мало наслідком заснування Міжнародного кримінального суду (МКС) – першого постійно діючого органу, наділеного юрисдикцією щодо найтяжчих злочинів, що становлять загрозу для всього людства: воєнних злочинів, геноциду та злочинів проти людяності.
Щодо історії, передумов та правових наслідків ратифікації Римського статуту Україною детальніше дивіться в цій статті.
Однак юрисдикція МКС виявилася не всеохопною. Складна процедура застосування юрисдикції МКС до злочину агресії, а також обмеження щодо держав, які не є сторонами Римського статуту, суттєво звузили можливості суду реагувати на сучасні виклики.
До ратифікації Римського статуту (21.08.2024) Україна двічі визнавала юрисдикцію МКС ad hoc – спершу у 2014 році щодо злочинів проти людяності, які відбувалися під час мирних акцій протестів в Україні в період з 21.11.2013 по 22.02.2014 (події Євромайдану), а згодом у 2015 році – щодо всіх злочинів проти людяності та воєнних злочинів, які відбувалися в Україні, починаючи з 20.02.2014 і по теперішній час. Однак таке визнання юрисдикції не надавало України повного спектра прав і можливостей, якими наділялися постійні члени МКС.
Крім цього, ратифікація Римського статуту Україною не розв'язує проблему відсутності у МКС юрисдикції щодо злочину агресії росії проти України, оскільки відповідно до Поправок до Римського статуту МКС не здійснює своєї юрисдикції щодо злочину агресії щодо держави, яка не є учасницею Римського статуту. Єдиний виняток, за якого МКС може здійснювати розгляд справи щодо злочину агресії, у такому випадку – відповідне рішення Ради Безпеки ООН.
13.09.2000 Римський статут був підписаний російською федерацією, однак 16.11.2016 президент рф підписав розпорядження № 361-рп про намір росії не ставати учасником Римського статуту МКС.
Отже, жодних передумов, які б наділяли МКС правом здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії рф проти України, наразі немає. І очевидно, що ця ситуація навряд чи найближчим часом зміниться.
Тому створення Спецтрибуналу на підставі Угоди між Україною та Радою Європи має критично важливе значення, оскільки жодна міжнародна інституція, яка діє сьогодні, не здатна належним чином відреагувати на запит щодо невідворотності покарання винних за злочин агресії проти України.
Водночас важливо розуміти, що Спецтрибунал не буде дублювати повноваження МКС, а буде ці повноваження доповнювати. Розв'язання питання про відповідальність винних може бути предметом розгляду обох органів – як Спецтрибуналу, так і МКС. Однак ці органи розглядатимуть різні аспекти відповідальності: діяльність Спецтрибуналу стосуватиметься виключно злочину агресії, водночас МКС покликаний розглядати воєнні злочини, злочини проти людяності та злочини геноциду. Отже, обидва органи функціонуватимуть без дублювання повноважень та в умовах відсутності конфлікту юрисдикцій.
Коротко про юрисдикцію та особливості роботи Спецтрибуналу
Як уже зазначалося вище, Спецтрибунал покликаний розслідувати злочин агресії проти України. Його юрисдикція охоплює дії, скоєні на території України або спрямовані проти її суверенітету, зосереджуючись на особах, роль яких стала визначальною, а це насамперед вище керівництво держави-агресора, яке ухвалювало ключові політичні чи військові рішення.
Статут Спецтрибуналу визначає наступні поняття злочину та акту агресії:
- "злочин агресії" означає планування, підготовку, ініціювання або вчинення особою, яка спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними, акту агресії, який за своїм характером, тяжкістю та масштабами є грубим порушенням Статуту ООН;
- "акт агресії" означає застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави або будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом ООН.
Для визначення того, чи є акт агресії за своїм характером, тяжкістю та масштабом грубим порушенням Статуту ООН, Спецтрибунал повинен враховувати Резолюцію Генасамблеї ООН № 3314 (XXIX) від 14.12.1974 та всі відповідні резолюції Генасамблеї ООН щодо України, включаючи ті, що викладені в преамбулі Угоди.
Розслідування проводить незалежний Офіс Прокурора, який має широкі повноваження для збирання доказів, допиту свідків і співпраці з державами та організаціями.
Належна доказова база матиме ключове значення для притягнення винних осіб до відповідальності.
Згідно зі Статутом Спецтрибунал може використовувати матеріали, зібрані до його створення як Україною, так і іншими державами, спеціальними органами, зокрема, ICPA, міжнародними організаціями чи суб'єктами. Спецтрибунал може звертатися з проханням про співробітництво до таких держав і суб'єктів та запитувати передачу відповідної інформації та доказів. Україна, зі свого боку, повинна забезпечити повну співпрацю, надаючи доступ до необхідних відомостей та документів, і виконуючи запити про арешт.
Важливий момент: саме Генпрокурор України визначає, які кримінальні провадження передавати Прокурору Спецтрибуналу для подальшого розслідування.
Генпрокурор України передає відповідні кримінальні провадження, інформацію або докази, які стосуються злочину, і звертається із запитом провести розслідування щодо того, чи потрібно висунути обвинувачення одній або кільком конкретним особам у вчиненні такого злочину, незалежно від процесуального статусу відповідної особи у провадженні в Україні.
На підставі такого звернення Прокурор Спецтрибуналу вирішує, чи є достатні підстави для проведення розслідування злочину, щодо якого звернувся Генпрокурор України. Якщо доказів достатньо, Прокурор Спецтрибуналу готує обвинувальний акт. Обвинувальний акт надсилається на погодження Президенту Спецтрибуналу для затвердження Суддею досудового провадження разом із супровідними матеріалами.
Суддя досудового провадження перевіряє обвинувальний акт. Якщо доказів достатньо, Суддя досудового провадження підтверджує обвинувальний акт, а у тому випадку, коли обвинувачений є главою держави, уряду чи міністром закордонних справ, Суддя досудового провадження не затверджує обвинувальний акт і наказує зупинити провадження доти, доки особа обійматиме відповідну посаду, або доки до Спецтрибуналу не буде надано відповідну відмову. Якщо Суддя досудового провадження вважає, що доказів недостатньо, обвинувальний акт або висунуті в ньому обвинувачення відхиляються.
Після затвердження обвинувального акта Суддя досудового провадження може, на запит Прокурора Спецтрибуналу, видавати накази та ордери на арешт, тримання під вартою, передачу або трансфер обвинувачених осіб.
Після передачі обвинуваченого Спецтрибуналу або після його явки (добровільної чи за викликом), таку особу належним чином інформують про злочини, у скоєнні яких вона обвинувачується, а також про її права. Після цього Президент Спецтрибуналу передає справу до Судової палати, до складу якої Суддя досудового провадження не включається.
Спецтрибунал не буде застосовувати функціональний імунітет (ratione materiae) – це імунітет, заснований на поведінці, який застосовується щодо дій, вчинених у межах посадових повноважень. Якщо простіше, то обвинувачені у злочинах особи не зможуть виправдовувати свої дії виключно тим, що, вчиняли їх, займаючи певну посаду, виконували накази вищих за рангом осіб, і покладені на них обов'язки.
Спецтрибунал має міжнародну правосуб’єктність і передбачає можливість здійснення заочного розгляду справи – провадження за відсутності обвинуваченого.
За злочин агресії Спецтрибунал може призначати покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк (максимально 30 років) або довічного позбавлення волі в тих випадках, коли це виправдано особливо тяжким характером злочину та індивідуальними обставинами засудженої особи.
Додатково можуть накладатися штрафи та здійснюватися конфіскація знарядь вчинення злочину, доходів, майна та активів, отриманих прямо чи опосередковано від злочину агресії, з перерахуванням коштів до Міжнародного реєстру збитків (RD4U), заснованого Резолюцією Генасамблеї ООН A/RES/ES-11/5 від 14.11.2022.
Що далі?
Ратифікація Угоди Україною стала важливим кроком, однак для повноцінного запуску роботи Спецтрибуналу необхідно фіналізувати визначення механізму його діяльності, зокрема, шляхом:
- підписання Розширеної часткової угоди. Цей крок є основою для залучення інших країн, забезпечення міжурядового характеру трибуналу та його фінансової підтримки;
- формування суддівського корпусу та персоналу. Судді призначаються Управлінським комітетом на дев’ятирічний термін із ротацією, Прокурор – за рекомендацією Президента Спецтрибуналу;
- ухвалення Правил процедури та доказів. Щойно склад суду буде затверджено, судді повинні ухвалити правила провадження, що регулюватимуть усі стадії справ, включаючи міжнародне співробітництво та захист учасників процесу. Їх остаточне затвердження має здійснити Управлінський комітет;
- остаточне визначення місця розташування Трибуналу. Наразі обрано Гаагу як передбачуване місце перебування, однак остаточне рішення буде підтверджено найближчим часом.
Крім цього, для початку повноцінної роботи Спецтрибуналу передбачає подолання ряду важливих викликів і вирішення не менш важливих питань:
- політичні труднощі та дипломатична обережність. Деякі держави, попри підтримку ідеї створення Спецтрибуналу, залишаються дипломатично стриманими. Вони зважують свої міжнародні зобов’язання, участь у регіональних альянсах і довгострокові зовнішньополітичні інтереси;
- фінансове забезпечення. Хоча Спецтрибунал створюється в межах Ради Європи, його фінансування відбуватиметься за рахунок внесків держав, що приєднаються до Розширеної часткової угоди. Отже, довготривала сталість функціонування Спецтрибуналу буде напряму залежати від політичної волі та матеріальної підтримки з боку держав-членів і партнерів. Водночас критично важливо забезпечити не лише стартове фінансування, а й стабільне надходження ресурсів для кадрового забезпечення та усіх передбачених процедур – розслідування, захист свідків і підтримка потерпілих тощо;
- реальне виконання судових рішень. Найочевиднішим та найскладнішим завданням залишається фактична можливість здійснення фізичного затримання обвинувачених та притягнення до відповідальності осіб, які наразі перебувають на посадах, що унеможливлюють розгляд справи щодо них. Крім цього, залишається відкритим питання співпраці держав зі Спецтрибуналом в питаннях реального виконання ордерів на арешт. Без цього Спецтрибунал ризикує стати символічною інституцією, а не дієвим органом правосуддя.
Попри всі виклики, які наразі стоять перед Україною та міжнародною спільнотою, створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії проти України – це безпрецедентна практика та, свого роду, сигнал про невідворотність покарання винних осіб, незалежно від того, наскільки високу посаду вони займають.
Замість висновків
Висновків як таких у цій статті не буде. Реальну дієвість Спецтрибуналу як нової моделі притягнення винних до відповідальності за злочин агресії проти України покаже тільки час. Очевидно, що ефективність цього інструменту залежить від багатьох складників і впевненість міжнародної спільноти у правильності обраного шляху – одна з них.
Ми всі сподіваємося, що справедливість переможе, а урок Мюнхенської угоди 1938 року щодо використання політики вмиротворення агресора назавжди залишиться в минулому.