16 грудня 2025 року підписано Конвенцію про створення Міжнародної комісії з розгляду заяв щодо шкоди, завданої агресією російської федерації проти України. До цього, у 2023 році, було засновано Міжнародний реєстр збитків як складову Міжнародного компенсаційного механізму, який матиме на меті відшкодування збитків, нанесених агресією росії та збройним конфліктом. Однією з форм реалізації цієї мети може бути використання російського майна та активів за кордоном.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
18 грудня 2025 року на саміті лідерів держав — членів ЄС має вирішитися питання про надання Україні позики (репараційного кредиту) приблизно на половину з майже 300 млрд доларів США заморожених російських активів, що зберігаються у країнах Європейського Союзу.
Проте історія з використанням на користь України заморожених російських активів залишається складною. Головною перешкодою є думка про недоторканість майна держави, що є квінтесенцією класичного міжнародно-правового інституту юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності, а його обмеження можуть суперечити принципу правової визначеності.
Слід передусім розібратися, наскільки відповідає класичне уявлення про інститут юрисдикційних імунітетів реаліям сьогодення.
Інститути юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності (як і вищих посадових осіб) стали ще одними інститутами міжнародного права, які зазнали викликів на тлі російсько-українського конфлікту. Не є тут винятком і дискусії щодо колізії між суверенними імунітетами держави та можливістю їх обмеження у разі порушення імперативної норми міжнародного права. Насправді ці дискусії належать до сфери позитивістсько-етатистського бачення міжнародного права. Як буде розглянуто, презумпція абсолютного або непорушного державного суверенітету відійшла в минуле.
Історичне становлення інституту юрисдикційних імунітетів
Традиційно юрисдикційні імунітети виводять із римської правової формули par in parem non habet imperium. Інститут імунітету державної власності остаточно сформувався на початку ХХ ст. (хоча він проходив своє становлення раніше — протягом класичного періоду міжнародного права, що розпочався з середини XVII ст.). Одним із найбільш вагомих внесків у формування інституту юрисдикційних імунітетів держав та їхньої власності стало прийняття Брюссельської конвенції про уніфікацію деяких правил щодо імунітету державних суден 1926 року (слід зазначити, що генетично саме в морському праві ще зі стародавнього періоду сформувалося правило виокремлювати державні судна від приватних і надавати їм відповідні привілеї та імунітети).
На розвиток інституту юрисдикційних імунітетів мала вплив поява СРСР з його державними корпораціями господарської природи. Вже з 1922 року СРСР почав укладати договори про визнання недоторканості свого майна. Внаслідок функціонування такої договірної бази виробилося два підходи реагування на явище держав із задекларованою відсутністю приватної власності: відповідно до англо-американської доктрини — якщо хоча б частково корпорація контролюється державою, на неї поширюються державні імунітети; західноєвропейські ж фахівці вважали, що якщо здебільшого корпорація контролюється приватною особою, то на неї державні імунітети не поширюються. В майбутньому саме країни англо-американської правової доктрини відійдуть першими від абсолютного переважання державних імунітетів, що дискутуватиметься і при розгляді питання про конфіскацію російських активів.
Концепції абсолютного і функціонального суверенного імунітету в сучасному міжнародному праві
У сучасній практиці є дві концепції реалізації юрисдикційного імунітету: абсолютна та функціональна (обмежена). Відповідно до абсолютної держава завжди користується імунітетом і, окрім як за власної згоди, не може бути його позбавлена. На цій концепції стояв СРСР та її дотримуються переважно країни з тотальним впливом державного апарату на господарське життя (або тоталітарні держави). Тут існує презумпція згоди держави, без якої неможливі будь-які дії щодо її майна, навіть якщо вона виступає у відносинах приватно-правового характеру.
У більшості ж держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На концепції функціонального імунітету базується законодавство та суди більшості держав англосаксонського права (США, Сполучене Королівство, Канада, Австралія та ін.) та континентальної системи (Австрія, ФРН, Франція, Італія, Швейцарія, Бельгія, Греція, Данія, Норвегія, Фінляндія та ін.).
Тому можна стверджувати, що саме така концепція наразі є панівною в національних юрисдикціях держав. Основою позбавлення держави імунітету за функціональною концепцією є відмова самої держави або її участь в приватноправових відносинах. Цьому підходу відповідає і ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».
До цього можна додати практику США, Канади та інших держав, які прийняли так звану терористичну поправку і позбавляють держав — спонсорів тероризму юрисдикційного імунітету у відповідь на порушення основних норм міжнародного права. Важливим тут є Закон США «Про правосуддя проти спонсорів тероризму» (2016 рік), який дозволив громадянам цієї країни звертатися до судів із позовами проти інших держав щодо наслідків терактів, скоєних на території США.
Вона знаходить відображення і у вигляді норм універсального звичаєвого міжнародного права, які були кодифіковані та втілені в Європейській (Базельській) конвенції про імунітети держав, що набула чинності у 1976 році (ухвалена Радою Європи 16 травня 1972 року) та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності (ухвалена резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 2 грудня 2004 року).
Попри те, що перша з них укладена обмеженим колом держав, а друга не набула чинності, конвенції розглядаються як кодифікація звичаїв міжнародного права (Сase of Сudak v. Lithuania, Application №15869/02, 23.03.2010, §§ 50, 66, 67) та досить активно застосовуються державами й міжнародними судами.
Європейська конвенція про імунітети держав базується на поділі публічно-правової та приватноправової сфери відносин, у які вступає держава. Згідно з Конвенцією, імунітет не може бути порушено, якщо природа відносин публічно-правова (другою стороною є також держава, сторони попередньо погодилися про це та якщо держава є стороною угоди, укладеної на її території, і він підпорядковується нормам її адміністративного права, ст.ст. 4–5).
У більшості випадків приватноправових відносин, у які вступає держава, вона не користується імунітетом своєї власності та активів, адже діє не як суверенна публічно-правова особа, а як сторона приватноправового правочину. Окремо виділено випадок нанесення шкоди на території іноземної держави як підставу зняття імунітету (ст. 11).
Застосування зазначених конвенцій у справах щодо стягнення шкоди, спричиненої російською агресією, є необхідним з огляду на те, що вони містять міжнародно визнані матеріальні та процесуальні стандарти застосування юрисдикційного та майнового імунітету.
Загалом прийнята в сучасному міжнародному праві та національних законодавствах доктрина юрисдикційних імунітетів полягає в тому, що державне майно та активи є недоторканими у випадках, коли держава діє як суверенне утворення в публічно-правових відносинах.
Практика застосування доктрини імунітету державної власності та суверенних активів
Прикладами застосування і тлумачення цього принципу в міжнародній судовій практиці є, зокрема, рішення Міжнародного Суду ООН (Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece Intervening) та рішення Європейського суду з прав людини, ЄСПЛ (Jones and others v. The United Kingdom, nos. 34356/06 and 40528/06, 14 January 2014 та ін.).
Підставою розгляду справи у Міжнародному Суді (МС) стало рішення Касаційного суду Італії про те, що громадяни цієї країни, які постраждали у роки Другої світової війни від політики німецького нацизму, можуть подавати позови в італійські суди проти Німеччини щодо відшкодування збитків. У 2012 році МС прийняв рішення, що це суперечить принципу суверенної рівності та порушує правило юрисдикційних імунітетів держав. Аргументація ж італійської сторони полягала в тому, що такі імунітети не поширюються на випадки скоєння злочинів проти людяності, а обмеження суверенних імунітетів агресора є пропорційним і відповідає міжнародно-правовим зобовязанням Італії.
Згодом (у 2014 році) Конституційний суд Італії, всупереч рішенню МС, підтримав позицію Касаційного суду про пріоритет норм jus cogens (неприпустимість порушення прав людини), після чого італійські суди продовжили приймати позови щодо відшкодування, і навіть було ухвалено рішення про конфіскацію німецького майна у Римі. Це породило нове звернення ФРН до МС у 2022 році (наразі за наказом МС італійські суди призупинили діяльність по прийняттю позовів до остаточного рішення Міжнародного Суду).
Ця позиція МС базується на застарілій класичній формулі абсолюту державного суверенітету та не відповідає стандартам сучасного права світової спільноти. Подібна прихильність до консервативно-позитивістського тлумачення права проявилась і в рішенні МС ООН у справі «Україна проти російської федерації (щодо застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації)» 2024 року.
У справі «Іран проти США» (2018 рік) МС зайняв більш виважену позицію. За заявою Ірану про скасування санкцій, накладених на нього відповідно до Закону США «Про правосуддя проти спонсорів тероризму», Суд вирішив, що санкції (передусім ембарго на товари гуманітарної спрямованості) мають бути послаблені через гуманітарні міркування. Однак Суд не поставив під сумнів підставу застосування санкцій — відмову визнавати юрисдикційні імунітети Ірану на підставі його включення до переліку держав — спонсорів тероризму.
Подібної позиції МС дотримувався і в справі «Іран проти США» (2023 рік). Іран оскаржував замороження і можливу конфіскацію активів Національного банку Ірану, які знаходились у США (близько 2 млрд доларів США), як компенсації жертвам теракту, винуватцем якого була іранська сторона. Однак і тут Суд однозначно не спростував право заморожувати активи держави, винної у сприянні скоєнню терористичного акту.
ЄСПЛ неодноразово розглядав справи щодо положення про «деліктний виняток», передбачене Європейською конвенцією та Конвенцією ООН про імунітети, яке полягає в тому, що держава позбавляється недоторканості свого майна і активів у разі протиправної поведінки і нанесення шкоди іноземній держави чи її особам. У них Суд доходив рішення, що факт нанесення збитків у результаті правопорушення позбавляє державу посилатися на суверенний імунітет, і що це є нормою міжнародного звичаєвого права (справа «Чудак проти Литви» 2010 року); а також що грубі порушення прав людини можуть бути підставою у відмові від юрисдикційних імунітетів держави з урахуванням принципу пропорційності і розумного балансу (справа «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» 2001 року).
Після здійснення агресії росії проти України у 2014 році питання про відшкодування збитків, завданих нею, стало і перед українськими судами. У цьому контексті Верховний Суд України у рішенні у справі №760/17232/20-ц від 15 травня 2022 року зазначив: «Збройна агресія проти України, здійснена російською федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами. Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети…Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом».
Зокрема, Верховний Суд посилався на окрему думку судді Міжнародного Суду Юсуфа у згаданій справі Germany v. Italy, у якій той обґрунтовував перевагу «загальних принципів, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права» та відповідність сучасному міжнародному праву позиції італійських судів щодо відсутності юрисдикційного імунітету в держави-порушника цих принципів.
У постанові у справі №308/9708/19 від 14 квітня 2022 року Верховний Суд також вказав, що «рф, вчинивши неспровокований і повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі — громадянину України». Важливою позицією Суду у цьому рішенні є також тлумачення відмови в юрисдикційному імунітеті росії: «Особливістю правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов’язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає».
Отже, Верховний Суд України виходить із позиції, що скоєння міжнародного злочину, зокрема агресії проти іншої держави, не є тотожним здійсненню суверенних прав, тому виключає наявність юрисдикційних імунітетів суверенної власності.
Вплив права міжнародної спільноти на трансформацію інституту юрисдикційних імунітетів
Визначальною характеристикою сучасного міжнародного права є вплив на нього міжнародної спільноти. Право міжнародної спільноти стирає межі між міжнародним правом і національними правовими системами, концепція норм erga omnes стає всепроникнішою, все більшої ролі набувають міжнародні організації, зокрема неурядові.
Генеральний секретар ООН Бутрос Галі ще в 1990-х зазначав, що «Часи абсолютного і виключного суверенітету минули. Ця теоретична концепція ніколи не була підтверджена реальним життям. Завдання лідерів держав сьогодні — зрозуміти це і забезпечити баланс між потребами внутрішнього управління та вимогами все більш взаємозалежного світу» (An Agenda for Peace. Report of the Secretary General, UN Document A/ 47/277-S24111, 17 June 1992, § 17).
На рубежі нового тисячоліття юристи-міжнародники продемонстрували здебільшого недержавну природу світової спільноти: суддя Міжнародного Суду А. Тріндаді Кансадо заявляв: «Суто міждержавний вимір міжнародного права, безумовно, подолано, і він належить минулому» (International Law for Humankind: Towards a new Jus Gentium, 2011, Р. 3).
Сучасне міжнародне право настільки залежить від міжнародної спільноти, що більшість конфліктів не можуть бути вирішені без урахування інтересів міжнародного громадянського суспільства. Тому злочин агресії подвійний — це злочин проти міждержавної системи та проти міжнародної спільноти.
Право міжнародної спільноти: 1) обмежує абсолютну роль держав, впливаючи на відмову від абсолютної концепції юрисдикційних імунітетів держав та їх власності і суттєво обмежуючи функціональну; 2) є гомоцентричним, тому злочини проти людини (груп) є найтяжчими, від відповідальності за які не звільняються суверени (правило, що отримало opinion juris після Нюрнберзького трибуналу і є основою галузі міжнародного кримінального права).
Юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності на сучасному етапі
Принцип обмеження суверенних імунітетів держав було актуалізовано зусиллями щодо відшкодування збитків, завданих агресією росії проти України у 2014 році. Звичайно, держави не бажають визнавати обмеження суверенітету. І сьогодні, за очевидності факту агресії та вже підрахованих мільярдних втрат (проти мирного населення та його власності, державного майна, шкоди навколишньому середовищу), намагаються знайти виправдання непорушності суверенних імунітетів у будь-якому випадку:
- активи громадянина росії Малофєєва, який активно підтримував агресію проти України, були арештовані в США та передані Україні (2023 рік), але спочатку лише у відповідь на порушення ним санкцій американського суду (2022 рік);
- позиція ЄС щодо передачі заморожених активів центробанку рф, «Газпрому» та російських фізичних осіб, але з метою створення ліквідного фонду, прибуток від якого має бути спрямований на покриття збитків України (тобто це не остаточна конфіскація, а передбачувана можливість повернення цих коштів);
- не є тут винятком і доволі консервативна позиція МС, який продовжує стояти на позиціях юрисдикційних імунітетів за будь-яких обставин.
Однак право міжнародного співтовариства відкриває дорогу власним інтересам, обмежуючи державний суверенітет. Згідно зі статтями ООН «Про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння»: «Відповідальна держава зобов’язана повністю відшкодувати шкоду, заподіяну міжнародно-протиправним діянням. Шкода включає будь-яку шкоду, як матеріальну, так і моральну» (ст. 31).
Європейська конвенція про державні імунітети 1972 року та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхнього майна 2004 року спираються на принцип функціонального (а не абсолютного) характеру імунітетів і вводять «деліктний виняток» – держава не користується імунітетом у справах, пов’язаних із заподіянням шкоди здоров’ю, життю та майну осіб (однак вони не застосовуються до ситуацій, пов’язаних із збройним конфліктом).
Право міжнародного співтовариства створює механізм обмеження юрисдикційного імунітету держав та їхньої власності у разі порушення правил erga omnes (це не означає, що звичайні порушення міжнародно-правових зобов’язань спричинять позбавлення держави імунітету відповідно до норм міжнародного права без її згоди).
Згідно із засадами права міжнародної спільноти російська федерація не може посилатися на імунітет своєї власності, оскільки імунітет базується на принципі суверенної рівності держав, а здійснивши агресію, вона порушила основні принципи міжнародного права та вийшла за межі свого суверенітету.
Досить вдалим прикладом, який може запозичити Україна, є санкції щодо Іраку, котрий здійснив агресію проти Кувейту 1990 року. Для відшкодування збитків, завданих агресією (зокрема екологічних), ООН створила компенсаційну комісію (UNCC), котра акумулювала кошти від експорту іракської нафти та нафтопродуктів (репараційний податок на експорт). Комісія працювала до 2022 року до повної виплати збитків (близько52 млрд доларів США).
Окрім вже наявних (Міжнародний компенсаційний механізм), серед можливих механізмів конфіскації суверенних російських активів і майна для відшкодування збитків, завданих агресією проти України (але не лише проти самої України, оскільки йдеться також про компенсацію військової та гуманітарної допомоги, яку союзники надають Україні) є такі:
- позови потерпілих до українських, іноземних та міжнародних судів;
- створення більш комплексного міжнародно-правового інструменту для позбавлення держави-агресора імунітету щодо відшкодування збитків;
- визнання росії державою — спонсором/прихильником тероризму;
- запровадження репараційного податку на російський експорт тощо.
Отже, суверенні імунітети держав є реалізацією принципу par in parem non habet imperium. Однак коли йдеться про злочин агресії, його слід тлумачити не як звичайне порушення міжнародно-правових зобов’язань перед іншою державою (жертвою агресії), а як злочин проти міжнародного співтовариства загалом (порушення erga omnes). Діючи всупереч основним принципам міжнародного права, зокрема скоюючи акт агресії та інші міжнародні злочини, держава не реалізовує свій суверенітет (котрий передбачає правомірну поведінку), тому не може посилатися на юрисдикційні імунітети своєї власності чи активів.
Майбутнє інституту юрисдикційних імунітетів у міжнародному праві має розвиватися на основі інтересів міжнародної спільноти і беззастережного засудження злочину агресії. Тому для зняття суперечностей очевидною стала доцільність вироблення міжнародно-правового інструменту, який врегулює питання позбавлення агресора імунітетів.