Збереження генофонду українського народу під час війни, безперечно, є пріоритетним завданням, спрямованим на протидію демографічній кризі та втратам людського потенціалу. Наразі Україна гарантує безоплатне зберігання репродуктивних клітин військових, що дозволяє використовувати їх для біологічного батьківства/материнства навіть після загибелі, забезпечуючи право на продовження роду. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Втім, сам механізм реалізації такого права на посмертне продовження роду поки що перебуває у стані розробки. У цьому матеріалі проаналізуємо підхід до одного з ключових моментів в інституті постмортальної репродукції — форми волевиявлення особи щодо використання її біоматеріалу після смерті. Адже Європейське товариство репродукції людини та ембріології (ESHRE) у контексті поваги до репродуктивної автономії людини справедливо визначає, що наявність кріозбережених гамет або ембріонів свідчить про початок батьківського проєкту особи, але письмова згода є найкращим способом уникнення конфліктів щодо розпорядження гаметами та ембріонами у разі смерті особи. За її відсутності жодної дії щодо посмертного отримання репродуктивного матеріалу або використання кріоконсервованих гамет чи ембріонів не може бути виконано. Наразі в Україні відсутнє будь-яке нормативне регулювання щодо форми такого розпорядження. І ось у концепції проєкту оновленого ЦК України (Кодексу права приватного), зареєстрованого за №14394 від 22.01.2026, вперше в історії розвитку цивільного законодавства України вводиться поняття «заповіту про розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом». Так, ст. 1735 проєкту ЦК України передбачає, що «заповідач, який перебуває в шлюбі, має право на випадок своєї смерті в окремому заповіті розпорядитися своїм репродуктивним біологічним матеріалом, що зберігається відповідно до законодавства, у спосіб надання тому з подружжя, який його пережив, права на використання його репродуктивного біологічного матеріалу для подальшого проведення запліднення із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій, у тому числі за допомогою замінного материнства, а також визначити випадки його знищення. Заповідач, який не перебуває у шлюбі, має право на випадок своєї смерті в окремому заповіті розпорядитися своїм репродуктивним біологічним матеріалом, особі іншої статі, яка проживала з ним однією сім’єю, але не перебувала у будь-якому іншому шлюбі, а також визначити випадки знищення такого матеріалу». Заповіт про розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом має посвідчуватися виключно нотаріусом у порядку, визначеному ЦК України, і підлягатиме реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, з відміткою про вид заповіту (ч. 2 ст. 1739 проєкту ЦК України). Однак, попри значну деталізацію оформлення та виконання розпорядження щодо постмортального використання репродуктивного біологічного матеріалу особи у запропонованій концепції оновленого ЦК України, багато нюансів не повною мірою відповідають загальним засадам цивілістики і рекомендаціям Європейської асоціації репродукції людини та ембріології ESHRE від 21 серпня 2006 р., хоча автори законопроєкту, серед іншого, визначають його метою сприяння інтеграції України до Європейського Союзу, модернізації національного законодавства та розвитку приватного права відповідно до викликів майбутнього. По-перше, саме розміщення норми про заповіт у розділі «Спадкове право» видається хибним шляхом, оскільки правовідносини з приводу такого розпорядження особи та майбутніх дій щодо її репродуктивного біологічного матеріалу не є спадковими за своєю правовою природою. Вони не можуть входити до предмета регулювання Книги 7 ЦК України. Такі суспільні відносини стосуються реалізації особистих прав особи, у зв’язку з чим, на нашу думку, доцільно було б перенести проаналізовані статті до тієї частини ЦК, яка регулює особисті права фізичних осіб (Книга 2). Надалі зазначимо, що чітке визначення авторами законопроєкту кола осіб, які матимуть право на посмертне використання біоматеріалу померлого, є абсолютно виправданим. Позаяк, згідно з вищезазначеними рекомендаціями ESHRE, стрижневою ідеєю інституту постмортальної репродукції дійсно є те, що один партнер отримує можливість продовжити вже розпочатий «батьківський проєкт» (eng. — «parental project») після смерті іншого. А, з іншого боку, це напряму порушуватиме принцип свободи заповіту — базовий принцип спадкового права, що дозволяє особі на власний розсуд визначити спадкоємців та порядок розподілу прав та обов’язків незалежно від родинно-сімейних зв'язків. Якщо поглянути на заповіт як на категорію розпорядження особи, вільного та нічим не обмеженого, виникає просте питання, як розпорядження репродуктивним матеріалом у новому проєкті ЦКУ може бути протрактовано як окреме (окремий заповіт) розпорядження, що завідомо звужує та окреслює коло спадкоємців майна у заповіті? Питання риторичне. Це уже не буде вільним волевиявленням особи, чи не так? Отже, запропонована конструкція фактично створює виняток із принципу свободи заповіту, оскільки обмежує коло осіб, на користь яких може бути здійснене розпорядження, що є нетиповим для спадкового права. Позитивним та слушним виступає ідея законодавця щодо перебування у шлюбі особи для можливості розпорядження репродуктивним матеріалом після смерті з метою збереження та підсилення інституту сім’ї в українському суспільстві. У той же час дуже сумнівним та «цікавим» саме з погляду нотаріату і його функціоналу звучить положення «щодо особи іншої статі, яка проживала однією сім’єю із потенційним заповідачем, але не перебувала в будь-якому іншому шлюбі». Якщо тлумачити цю норму буквально, то, на наш погляд, матиме місце звуження права особи, яка раніше була одруженою, але шлюб якої розірвано у встановленому законом порядку, або особи, чоловік чи дружина якої померли, на участь у цих правовідносинах. Ймовірно, автори проєкту ЦК України мали на увазі, що партнер не перебував у будь-якому іншому шлюбі на момент спільного проживання із заповідачем, але наявне формулювання однозначно є недостатньо чітким. Згідно з ч. 3 ст. 1739 проєкту ЦК України «нотаріус при посвідченні такого заповіту повинен перевіряти родинні або інші стосунки осіб, визначені статтею 1735 ЦК України, у тому числі з використанням відомостей Державного реєстру актів цивільного стану громадян». У парадигмі чинного ЦК України при спадкуванні за заповітом нотаріус не має обов’язку перевіряти наявність родинних відносин зі спадкодавцем (виняток становить лише право на обов’язкову частку), оскільки спадкування здійснюється на підставі волі померлого, а не за законом. І якщо існує технічна можливість перевірити перебування заповідача у шлюбі, то не зовсім зрозуміло, яким чином нотаріус зможе переконатися, чи проживає заповідач, який не перебуває у шлюбі, з іншою особою однією сім’єю. Вірити на слово? Направляти в суд для подальшого вільного волевиявлення, враховуючи той аспект, що факт спільного проживання в Україні встановлюється виключно в судовому порядку, а нотаріат – це превентивно безспірний орган? Запропонована редакція ст. 1735 проєкту ЦК України нарешті робить чітку спробу визначити питання правового статусу біологічного репродуктивного матеріалу людини, що є наріжним каменем при запровадженні інституту постмортальної репродукції в Україні: «Репродуктивний біологічний матеріал особи, що зберігається відповідно до законодавства, а також право на використання репродуктивного біологічного матеріалу для подальшого проведення запліднення із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій, у тому числі за допомогою замінного материнства, не включаються до складу спадщини». Безперечно, така позиція є обґрунтованою, оскільки репродуктивний матеріал нерозривно пов'язаний з особою і не може бути об'єктом спадкування, як звичайне майно. Але якщо так, тоді знову ж таки, чому для форми розпорядження репродуктивним матеріалом після смерті обраний саме заповіт? Окрім того, при спадкуванні за заповітом нинішнє цивільне законодавство містить норму про обов’язкову частку в спадщині, захищаючи таким чином вразливі верстви населення, на кшталт малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, осіб пенсійного віку. Яке співвідношення у цьому разі буде продумане законодавцем щодо механізму реалізації окремого заповіту на репродуктивний матеріал? Тут знову ж таки, напрошується висновок, що репродуктивний матеріал не може охоплюватись заповітом, навіть окремим, оскільки є вихідним від особистого права людини на сім’ю та продовження роду, а аж ніяк не матеріальним об’єктом цивільного обігу. А якщо репродуктивний матеріал не включається до складу спадщини, механізми захисту обов’язкової частки втрачають нормативну прив’язку до цього об’єкта, що додатково підтверджує некоректність віднесення такого розпорядження до сфери спадкового права. Сам же перехід права на використання репродуктивного біологічного матеріалу передбачено підтверджувати додатковим документом — свідоцтвом про право на використання репродуктивного біологічного матеріалу заповідача, який до цього часу також відсутній в українській нотаріальній практиці. Таке свідоцтво має видавати нотаріус за місцем відкриття спадщини без заведення спадкової справи за зверненням особи, визначеної таким заповітом, безвідносно до прийняття нею спадщини та на підставі заповіту про використання репродуктивного біологічного матеріалу (ст. 1769 проєкту ЦК України). Такий механізм створює штучну спадково-правову надбудову над правовідносинами, які за своєю природою не є спадковими, та породжує додаткові процедурні складнощі. Чим керуватиметься нотаріус, аби встановити належність репродуктивного біологічного матеріалу померлій особі? Планується певний «правовстановлюючий документ» на кшталт нерухомості чи рухомого майна? Чи не буде дискредитації та підробок документів, що встановлюватимуть право власності на репродуктивний матеріал з боку медичних закладів, що зберігають такий репродуктивний матеріал? Надалі проєкт ЦК України передбачає, що інформація про складання заповіту про розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом, його скасування «підлягає передачі заповідачем до закладу, який забезпечує зберігання такого матеріалу, у десятиденний строк з моменту нотаріального посвідчення заповіту». (ч. 6 ст. 1739). Тут, власне, постає питання щодо збереження нотаріальної таємниці такого заповіту та реалізації цього механізму на практиці, нерозголошення його змісту. Наприкінці хотіли б також звернути увагу на те, що всі вищезазначені ініційовані авторами законопроєкту норми спрямовані виключно на порядок кріоконсервації, зберігання та посмертного розпорядження гаметами та тканинами пацієнтів клінік репродуктивної медицини — виключно під кутом надання права на використання репродуктивного біологічного матеріалу для подальшого проведення запліднення із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій, у той час як порядок дій щодо посмертного використання кріоконсервованих ембріонів залишається поза увагою законодавця. Хоча рекомендації Європейської асоціації репродукції людини та ембріології ESHRE від 21 серпня 2006 р. чітко виділяють два види правовідносин посмортальної репродукції: Запліднення та настання вагітності після смерті одного з партнерів; Запліднення та кріоконсервація ембріонів відбулися до смерті одного з партнерів. Отже, враховуючи, що форма окремого заповіту, яка буде запроваджена у разі прийняття оновленої редакції ЦК України, не передбачає ані призначення спадкоємців, ані заведення спадкової справи, ані прийняття спадщини призначеними у заповіті і особами, і при цьому право на застосування ДРТ та репродуктивний біологічний матеріал особи, який зберігається відповідно до законодавства, не включається до складу спадщини, можна дійти висновку, що мова радше йде про «квазі-заяву», тобто особисте розпорядження, яке має лише деякі формальні ознаки, притаманні заповіту у класичному розумінні ЦК України. А саме — нотаріальне посвідчення, зберігання у нотаріальному архіві іншого примірника згідно з номенклатурою та реєстрація у Спадковому реєстрі і, власне, можливість скасування. Можна припустити, що термін «заповіт» був навіяний науковим відкриттям ізраїльського адвоката І. Розенблюма, який запропонував для більшої визначеності під час встановлення волі людини щодо посмертної репродукції створити «біологічний заповіт», який мають можливість складати ізраїльські військовослужбовці з урахуванням ризику їх загибелі або поранення, що виключає можливість мати дітей. Але ж термін «біологічний заповіт» є лише недостатньо вдалим перекладом з англійської — «biological will». Насправді «біологічний заповіт» — це неформальна назва, що означає розпорядження людини щодо її тіла та/або біологічних матеріалів після смерті, а також щодо медичного лікування за життя. Він може включати вказівки щодо використання засобів підтримання життя, інтенсивної терапії, а також можливості використання тіла, анатомічних матеріалів для трансплантації або наукових досліджень, та не є класичним заповітом у спадкових правовідносинах, як це було протрактовано буквально нашим законодавцем. Якщо подивитися на це питання ще ширше, то аналітична записка з питань порівняльного законодавства щодо посмертного використання репродуктивних клітин, підготовлена Дослідницькою службою Верховної Ради України, яка містить результати порівняльного дослідження законодавства Ізраїлю, США, Іспанії, Великої Британії щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій, зокрема посмертного використання кріоконсервованих гамет і ембріонів для репродуктивних цілей, наводить різні моделі правового регулювання. Зокрема, за даними дослідження, у державах з дозвільним режимом регулювання посмертного відтворення спосіб оформлення згоди на збереження, посмертне використання та утилізацію може мати різні форми: інформована письмова згода під час збору та кріоконсервації; шлюбний (партнерський) договір; договір дарування анатомічного матеріалу, положення в заповіті. Окрім того, це може бути документ, який уповноважує банк сперми зберігати сперму й надавати партнеру, який пережив померлого, доступ до кріоконсервованої гамети. Але примітним є те, що жодна з наведених моделей не передбачає виникнення спадкових правовідносин щодо самого порядку розпорядження біологічним репродуктивним матеріалом і двоетапного оформлення прав на цей матеріал спочатку у вигляді заповіту, а потім окремим документом підтверджуючого свідоцтва про право на використання біологічного репродуктивного матеріалу. Галузева належність до норм спадкового права має місце виключно у випадках правового регулювання успадкування дитиною, народженою в результаті посмертного використання ДРТ, будь-якого майна або прав за заповітом померлого. Що стосується суто питань спадкування, оновлена глава 7 ЦК України «мала вирішити важливе питання щодо можливості призначення спадкоємцем за заповітом особи, зачатої після відкриття спадщини внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій з репродуктивного біологічного матеріалу заповідача та народженої живою після його смерті. Проте запропоноване в ст. проєкту ЦК України положення передбачає лише шестимісячний строк з моменту відкриття спадщини для зачаття дитини в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій з репродуктивного біологічного матеріалу заповідача. Це абсолютно не відповідає рекомендаціям ESHRE, які натомість встановлюють мінімальний строк у 1 рік перед початком використання біологічного матеріалу померлої особи з тим, щоб партнер, який пережив померлого, був у змозі усвідомити втрату і прийняти виважене рішення без надмірного впливу емоцій. Хоча, звичайно, певні темпоральні межі, упродовж яких біологічний репродуктивний матеріал може бути використаний для запліднення та народження дитини після смерті, мають бути встановлені, з метою вирішення правових питань щодо можливого розподілу спадкового майна. Водночас формулювання про «зачаття протягом шести місяців» потребує уточнення, адже при застосуванні допоміжних репродуктивних технологій складно чітко визначити момент зачаття — чи йдеться про запліднення в лабораторії, чи про перенесення кріоконсервованого ембріона в організм матері. Підсумовуючи, зазначимо, що аналіз запропонованої моделі оформлення і реалізації волі особи щодо посмертного використання її репродуктивного біологічного матеріалу свідчить про наявність системних концептуальних суперечностей. Вживання терміну «заповіт» та розміщення відповідних норм у Книзі 7 «Право спадкове» у цьому контексті, на наш погляд, не є раціональним, тоді як національне цивільне законодавство має стати основою для напрацювання більш обґрунтованих і зрозумілих процедур, які б належним чином захищали репродуктивні права як наших Захисників і їхні родини, так і всіх громадян України в цілому. Видається влучним та послідовним логічне законодавче закріплення можливості розпорядження репродуктивним матеріалом особи шляхом видачі та нотаріального посвідчення особистого розпорядження особи щодо використання її репродуктивного матеріалу (як репродуктивних клітин, так і ембріонів), у тому числі і після її смерті. Аналогічне розпорядження вже існує у нотаріальній практиці нашої країни щодо особистих розпоряджень військовослужбовців на випадок загибелі, зникнення безвісти чи полону. Пропонується ввести у систему законодавства України термін «особисте розпорядження особи щодо використання її біологічного репродуктивного матеріалу, в тому числі і на випадок смерті», яке підлягатиме обов’язковому нотаріальному посвідченню, із збереженням другого примірника в архіві нотаріуса згідно з номенклатурою, що дозволить відновити втрачений документ у разі його втрати, або ж дозволить належним чином скасувати документ.
09 березня 2026, 19:01