У медицині завжди є ризик, який неможливо повністю прибрати. Навіть найдосвідченіший лікар не може гарантувати, що лікування піде так, як заплановано, — організм реагує по-своєму. Але коли з пацієнтом стається біда — ускладнення, інвалідність чи смерть, — правоохоронці майже завжди відкривають кримінальну справу за ст. 140 Кримінального кодексу України. І роблять це набагато частіше, ніж того вимагають реальні обставини. Тому головне завдання захисту — не просто сказати: «Наслідок був поганий, але лікар не винен», а розібрати справу по частинах: чи справді є всі елементи, потрібні для кваліфікації злочину.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Лікарська помилка: конструкція без легальної дефініції
Термін «лікарська помилка» не має визначення ні в КК України, ні в Основах законодавства України про охорону здоров'я. У доктрині вона традиційно визначається як добросовісна омана лікаря щодо діагнозу, тактики лікування чи прогнозу, зумовлена об'єктивними факторами — атиповим перебігом захворювання, обмеженістю діагностичних можливостей на момент огляду, індивідуальними особливостями організму пацієнта, — за відсутності недбалості чи самовпевненості. Це принципова відмінність, з одного боку, від казусу (випадку), коли, з огляду на форми вини, визначені ст. 23–25 КК України, шкідливий наслідок настає за повної відсутності вини особи, а з іншого — від злочинної недбалості чи самовпевненості за ст. 25 КК України, де вина присутня.
Практичне значення цього розмежування важко переоцінити: адвокат, який будує захист виключно навколо тези «лікар помилився, але не винен», ризикує програти справу, якщо не доведе, у якій саме із трьох категорій — казус, добросовісна помилка чи необережність — перебуває конкретний випадок через сукупність клінічних стандартів, медичної документації та висновку судово-медичної експертизи, а не через загальні міркування про складність медицини.
Об’єктивна сторона складу злочину за статтею 140 КК України
Диспозиція ст. 140 КК України є бланкетною: вона відсилає до порушення професійних обов’язків, зміст яких визначається галузевими стандартами — клінічними протоколами Міністерства охорони здоров’я, порядок розробки й затвердження яких визначено наказом МОЗ України від 28.09.2012 № 751 (у редакції наказу від 29.12.2016 № 1422, який дозволив використання адаптованих міжнародних клінічних настанов), локальними протоколами закладу, а також настановами професійних асоціацій.
Для кваліфікації діяння слідство та суд повинні встановити сукупність таких елементів:
— наявність юридично визначеного професійного обов’язку діяти певним чином;
— фактичне порушення цього обов’язку — дією або бездіяльністю;
— тяжкі наслідки для пацієнта — розлад здоров’я або смерть;
— причинний зв’язок між порушенням і наслідком;
— суб’єктивну сторону у формі необережності — злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.
Відсутність доведеності хоча б одного з цих елементів виключає склад злочину. Ефективна лінія захисту рідко будується на одному аргументі — вона послідовно атакує кожен елемент окремо: спочатку існування чіткого стандарту на момент лікування, потім факт його порушення, далі причинний зв’язок і лише в останню чергу — форму вини.
Причинний зв’язок як центральний предмет доказування
Саме встановлення причинного зв’язку найчастіше є найбільш вразливим місцем обвинувачення у справах проти медичних працівників. На результат лікування впливає безліч конкуруючих факторів: вихідний стан здоров’я пацієнта, супутні патології, індивідуальна реакція на терапію, поведінка самого пацієнта, дії інших членів медичної команди. У доктрині для встановлення причинного зв’язку застосовується двоступеневий підхід: спочатку перевіряється, чи є порушення необхідною умовою настання наслідку (тобто чи настав би наслідок за відсутності порушення), а потім — чи є цей наслідок закономірним результатом саме цього порушення, а не результатом втручання інших, незалежних від лікаря, факторів. Формальна часова послідовність подій сама по собі причинного зв’язку не утворює — інакше покладати весь тягар відповідальності на одного лікаря було б неправомірно.
Свіжа практика Верховного Суду щодо статті 140 КК України
Аналіз практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду показує стійку тенденцію до оцінки поведінки лікаря через призму того, як діяв би уважний, кваліфікований фахівець аналогічної спеціалізації за тих самих умов часу, ресурсів та інформації — по суті, стандарту розумного та добросовісного лікаря.
Ігнорування об'єктивних клінічних ознак тягне відповідальність
Показовою є постанова ККС ВС від 18 березня 2026 року у справі № 237/2797/16. Лікар-невропатолог під час стаціонарного лікування пацієнтки не надав належної уваги її скаргам на кашель і задишку, не провів необхідних обстежень (рентгенографію органів грудної клітки, мікробіологічне дослідження мокротиння, клінічний аналіз крові) та не залучив пульмонолога, попри протокол надання медичної допомоги за спеціальністю «Пульмонологія». Пацієнтку виписали без діагнозу пневмонії, після чого вона померла від гнійно-фіброзної пневмонії. Верховний Суд визнав дії лікаря такими, що утворюють склад злочину за ч. 1 ст. 140 КК України, вказавши, що показання лікаря про відсутність скарг пацієнтки спростовуються показаннями потерпілої та висновками комісійної судово-медичної експертизи щодо строків розвитку хвороби. Справа демонструє: суд оцінює не абстрактну складність діагностики, а те, чи розпізнав би клінічні ознаки, наявні саме на момент огляду, уважний лікар відповідної спеціалізації.
Порушення діагностичного алгоритму, що призвело до тяжких наслідків
У справі № 443/284/19 Верховний Суд залишив без змін обвинувальний вирок лікарю-хірургу за ч. 2 ст. 140 КК України: лікар не запідозрив гостру хірургічну патологію у неповнолітнього пацієнта, не призначив необхідних досліджень та своєчасно не організував оперативне втручання, що призвело до смерті дитини. Причинний зв'язок був визнаний доведеним саме тому, що експертиза встановила: своєчасне виконання стандартних діагностичних процедур з високою ймовірністю дозволило б запобігти смерті.
Виключення відповідальності за відсутності об'єктивної можливості діяти інакше
Протилежний підхід продемонстровано в постанові від 17 квітня 2025 року у справі № 367/5417/18, якою залишено в силі виправдувальний вирок. Суд наголосив, що відповідальність за ст. 140 КК України виключається, якщо лікар не мав об'єктивної можливості належно виконати обов'язки: пацієнтка не з'являлася на призначені огляди, попри письмове попередження про ризики. Це застосування принципу переривання причинного зв'язку діями самого потерпілого: якщо розвиток наслідків обумовлений самостійною поведінкою пацієнта, відповідальність лікаря виключається навіть за формальної наявності певних недоліків у веденні випадку.
Ризик, який часто випускають з уваги: виправдання лікаря не закриває справу для закладу
Типова помилка в стратегії захисту — зосередитися виключно на кримінальному епізоді й вважати, що виправдувальний вирок чи закриття провадження за ст. 140 КК України остаточно знімає питання відповідальності. Це не так, і причина — у різних суб'єктах і різних стандартах доказування.
Суб'єктом цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану пацієнту діями медичного працівника під час виконання ним трудових обов'язків, за ч. 1 ст. 1172 ЦК України є не сам лікар, а заклад охорони здоров'я або фізична особа-підприємець, з якими лікар перебуває у трудових відносинах. Це означає, що цивільний позов пацієнта про відшкодування шкоди пред'являється до клініки як окремого відповідача, і його доля процесуально не тотожна долі кримінального провадження щодо лікаря.
Ключова причина розбіжності — стандарт доказування. У кримінальному провадженні відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК України діє найвищий стандарт «поза розумним сумнівом»: обвинувачення повинно виключити будь-яке інше розумне пояснення події, крім вини підсудного. У цивільному процесі застосовується суттєво нижчий стандарт — вірогідності доказів (балансу ймовірностей): факт вважається доведеним, якщо після оцінки доказів він виглядає скоріше таким, що мав місце, аніж ні. Практичний наслідок для клініки жорсткий: закриття кримінального провадження щодо лікаря через недоведеність вини «поза розумним сумнівом» аж ніяк не гарантує програшу пацієнтом паралельного чи наступного цивільного позову, який може бути виграний за значно нижчим порогом доведення тих самих фактичних обставин.
Є і зворотний бік цієї конструкції, важливий для внутрішніх відносин у самому закладі: якщо клініка відшкодувала пацієнту шкоду, вона за ст. 1191 ЦК України набуває права зворотної вимоги (регресу) до конкретного медичного працівника в розмірі виплаченого відшкодування. Тому для керівника закладу правильна стратегія — вести цивільний захист паралельно з кримінальним із першого дня, а не після вироку, і окремо оцінювати ризик регресної вимоги до штатного лікаря незалежно від результату кримінального провадження.
Судово-медична експертиза: межі доказової сили
Висновок судово-медичної експертизи формально є лише одним із видів доказів за ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України, що підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами, проте на практиці саме він визначає подальшу траєкторію провадження — від кваліфікації діяння до вирішення питання про закриття справи. Експерти аналізують відповідність лікування клінічним протоколам, своєчасність втручання, об'єктивну можливість діяти інакше та причинно-наслідковий зв'язок з урахуванням ролі супутніх факторів. Ефективний захист не приймає висновок як апріорі остаточний: предметом уваги адвоката має бути кваліфікація експерта у відповідній вузькій спеціалізації, повнота матеріалів дослідження та методологічна коректність висновків. Клопотання про призначення повторної чи комісійної експертизи за участю фахівців іншого профілю нерідко стає вирішальним процесуальним інструментом, здатним змінити кваліфікацію діяння.
Медична документація як доказова база захисту
Значна частина проваджень виникає не через об'єктивні недоліки лікування, а через дефекти документації — відсутність, фрагментарність чи суперечливість записів в історії хвороби, листах призначень, протоколах операцій, записах чергових лікарів. Слідство закономірно тлумачить відсутність запису про виконання певної дії як відсутність самої дії, навіть якщо фактично вона була виконана. Це ставить медичну документацію в позицію першої, доюридичної лінії захисту: якісно та своєчасно оформлена документація — включно з інформованою згодою пацієнта за ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я — часто виявляється переконливішим доказом сумлінного виконання професійних обов'язків, ніж будь-які подальші пояснення в межах кримінального провадження.
П'ять критеріїв правової оцінки дій лікаря
1. Відповідність дій чинному на момент події стандарту медичної допомоги — з урахуванням протоколів, що діяли саме тоді, а не тих, що діють на момент розслідування.
2. Об'єктивна можливість діяти інакше — з урахуванням ресурсів, часу та інформації, доступних лікарю в конкретний момент, а не заднім числом, зі знанням фінального результату.
3. Юридично значущий причинний зв'язок між порушенням і наслідком, що витримує перевірку на необхідну умову та закономірність, а не лише формальну часову послідовність подій.
4. Повнота та своєчасність медичної документації, включно з інформованою згодою, як об'єктивне підтвердження змісту та обсягу наданої допомоги.
5. Належність інформування пацієнта про ризики втручання та документальне підтвердження цього, що впливає на розподіл відповідальності за подальші ускладнення.
Ризики надмірної криміналізації: «оборонна медицина»
Системний ризик невиправдано широкого застосування ст. 140 КК України виходить за межі інтересів конкретного лікаря. У світовій практиці це явище відоме як «оборонна медицина» (defensive medicine) — модель, за якої клінічні рішення ухвалюються не лише на основі медичних показань, а з огляду на мінімізацію особистих юридичних ризиків лікаря. Це проявляється у призначенні надмірної кількості діагностичних досліджень без клінічної необхідності, уникненні складних клінічних випадків, невиправданому направленні пацієнтів до інших фахівців та відмові від технічно ризикованих, але медично показаних втручань. Наслідком є не підвищення, а зниження якості й доступності медичної допомоги: подовжуються строки лікування, зростають витрати системи охорони здоров'я. Кримінальне право має залишатися інструментом реагування на дійсно грубі, доведені порушення професійних стандартів, а не механізмом ретроспективної оцінки кожного несприятливого клінічного результату.
Висновки
Межа між лікарською помилкою та злочином визначається не фактом ускладнення чи смерті пацієнта, а сукупністю юридично значущих обставин: наявністю чіткого професійного стандарту, доведеним порушенням цього стандарту, юридично значущим причинним зв'язком та встановленою формою вини.
Практика Верховного Суду, включно з наведеною справою 2026 року, підтверджує: кримінальна відповідальність медичного працівника не може ґрунтуватися на самому факті негативного результату лікування чи суспільному резонансі справи. Вона вимагає ретельного, поелементного аналізу складу злочину, критичної оцінки висновків судово-медичної експертизи та врахування об'єктивних меж можливостей лікаря в конкретній клінічній ситуації. Водночас грамотний захист не завершується вироком чи ухвалою про закриття провадження: він враховує паралельний цивільний трек відповідальності закладу з першого дня, а не як реакцію на позов, поданий уже після завершення кримінальної справи.
Для лікаря найефективнішим захистом залишаються дотримання актуальних клінічних стандартів, послідовне документування кожного етапу лікування, належне оформлення інформованої згоди та своєчасне залучення адвоката ще на етапі досудового розслідування. Для правової системи завданням залишається баланс, за якого кримінальне право захищає права пацієнтів, не перетворюючи медичну практику на діяльність під постійною загрозою невиправданого переслідування.