Застава ніколи не була просто сумою грошей. Однак на практиці саме розмір застави нерідко стає головним предметом спору між стороною обвинувачення та захистом. Законопроєкт №15565 пропонує змінити цю логіку, і вперше детально врегулювати не лише те, скільки особа має внести, а й те, що саме вважати її майновою спроможністю, яким чином оцінювати активи та чи може арештоване майно стати альтернативою грошам.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення порядку застосування застави» передбачає комплексне оновлення статті 182 КПК України та запровадження нової статті 182-1, яка має встановити окремі правила визначення майнового стану особи, оцінки її активів та встановлення розміру застави.
Від грошей до майна
Чинна модель застави побудована навколо грошей. Законопроєкт №15565 пропонує принципово ширший підхід.
За запропонованою редакцією статті 182 КПК застава може бути внесена у грошовій формі, у формі майна або шляхом поєднання коштів та майна. Вибір форми належить підозрюваному, обвинуваченому або заставодавцю, а примушування до певної форми не допускається.
Це одна з тих новел, які на папері можуть виглядати технічними, але на практиці здатні суттєво змінити баланс між триманням під вартою та заставою.
Ситуація, коли особа має активи на значну суму, але не має відповідної кількості вільних коштів, перестає бути автоматичною перепоною для внесення застави. Нерухомість, транспорт, цінні папери, корпоративні права, майнові права та інше майно потенційно можуть виконати ту саму забезпечувальну функцію.
І це логічно: якщо завдання застави полягає у стимулюванні належної процесуальної поведінки, сама по собі форма активу не повинна бути визначальним критерієм. Важливим є те, чи створює ризик втрати відповідного активу стимул для виконання покладених обов’язків.
Але разом із цією перевагою виникає значно складніше запитання: як визначити реальну вартість такого активу.
Для грошової застави відповідь очевидна: 10 млн грн — це 10 млн грн. Для квартири, частки у товаристві, права вимоги або криптоактиву відповідь уже не настільки очевидна.
Саме тому законопроєкт передбачає окремий механізм оцінки майна, документального підтвердження права власності, його вартості, перевірки обтяжень та, у відповідних випадках, державної реєстрації прав і обтяжень.
Фактично автор законопроєкту пропонуює перетворити заставу з грошового платежу на майновий інструмент забезпечення процесуальної поведінки.
І це, без перебільшення, одна з найбільш суттєвих змін усієї запропонованої моделі.
25% активів: захисний бар’єр чи нова точка відліку?
Найбільш помітною цифрою законопроєкту є 25%.
Запропонована ч. 5 ст. 182 КПК передбачає: розмір застави не може перевищувати 25% сукупної вартості активів підозрюваного або обвинуваченого, якщо сторона обвинувачення доведе належність цих активів особі та їхню вартість. Крім того, суд не може вийти за встановлену Кодексом та Єдиною методикою граничну межу незалежно від обставин кримінального провадження, характеру ризиків чи майнового стану особи.
На перший погляд, це суттєве обмеження судового розсуду.
Але тут є важлива деталь: 25% рахуватимуть не від того, скільки грошей особа має на рахунку, а від сукупної вартості її активів у розумінні запропонованої ст. 182 КПК.
І це принципово.
До такої сукупної вартості законопроєкт пропонує включати нерухомість, землю, незавершене будівництво, транспорт, кошти на рахунках та електронних гаманцях, цінні папери, деривативи, корпоративні права, частки та акції, майнові права і права вимоги, а також криптоактиви та інші цифрові активи. Причому активи можуть перебувати як в Україні, так і за кордоном.
Тобто сама по собі формула «25%» ще нічого не говорить про майбутній розмір застави.
Все вирішуватиме те, що потрапить у знаменник цієї формули.
Саме тут, на мою думку, знаходиться одна з головних практичних проблем запропонованої конструкції.
Уявімо особу, яка формально або фактично контролює активи загальною вартістю 100 млн.грн. За спрощеним підходом 25% становитимуть 25 млн. грн.
Але що робити, якщо 50 млн грн із цієї вартості — нерухомість в іпотеці, 20 млн грн — корпоративні права підприємства, які фактично не мають швидкої ліквідності, а ще 10 млн грн — майно, щодо якого існують права третіх осіб?
Саме тому законопроєкт правильно розмежовує сукупну вартість активів та реальний майновий стан.
Останній має враховувати доходи, кредитні та податкові зобов’язання, права третіх осіб, ліквідність активів, можливість їх фактичного використання для внесення застави, кількість утриманців, сімейний стан та інші об’єктивні обставини.
Отже, 25% — це не відповідь на запитання про заставу. Це лише верхня межа формули, після якої починається інша частина аналізу, чи є така застава реальною для конкретної особи.
Для включення активу до сукупної вартості прокурор має довести його належність особі та вартість. Якщо ці обставини не доведені, актив до розрахунку не включається.
Це важливе положення.
Адже чим ширше закон визначає поняття активів, тим більшого значення набуває доказова сторона їх належності.
Законопроєкт пропонує враховувати навіть майно, яке формально оформлене на іншу особу, якщо сторона обвинувачення доведе фактичне або бенефіціарне володіння ним. Аналогічний підхід передбачений щодо активів у довірчій власності або номінальному володінні.
На практиці це означає дуже просту річ: спір про розмір застави потенційно може перетворитися на спір про належність майна.
І тут вже недостатньо буде сказати суду, що певний об’єкт «пов’язаний» із підозрюваним. Необхідно буде довести право власності, фактичний контроль, джерело набуття, вартість та інші юридично значущі обставини.
Водночас і для захисту це означає нову площину роботи: не просто заперечувати суму застави, а детально розкладати запропонований стороною обвинувачення розрахунок активів — актив за активом.
Арештоване майно: те, що вчора було заблоковане, завтра може забезпечити заставу
Окремо варто зупинитися на найбільш практичній новелі законопроєкту.
Він прямо передбачає можливість використання для застави майно, на яке накладено арешт. Причому не має значення, чи був арешт накладений у цьому самому кримінальному провадженні або в іншому — за умови доведення права власності та вартості майна. Водночас сам арешт не припиняється автоматично.
Проєкт встановлює, що використання арештованого майна як застави не припиняє і не змінює встановленого судом арешту, якщо інше прямо не визначено судом або законом.
Це цікава конструкція, оскільки вона фактично дозволяє одному активу одночасно залишатися в режимі арешту і виконувати забезпечувальну функцію застави.
З практичної точки зору це може мати особливе значення у справах, де під час обшуків або інших процесуальних дій арештовується значний обсяг майна, а потім саме відсутність вільних коштів використовується як аргумент на користь продовження тримання особи під вартою.
Водночас тут виникатиме питання сумісності різних правових режимів.
Якщо арешт накладений для забезпечення збереження речових доказів, спеціальної конфіскації або іншої передбаченої законом мети, сам факт включення майна до застави не повинен автоматично усувати відповідні обмеження. Саме тому законопроєкт і передбачає, що арештоване майно може бути використане як застава лише тоді, коли мета та правовий режим арешту цьому не перешкоджають.
Тобто формула «арештоване майно = застава» не працюватиме автоматично. І це правильно. Але водночас саме тут майбутня практика матиме визначити, де проходить межа між двома забезпечувальними механізмами.
Майнова застава — це ще й оцінка, реєстрація та ризик реалізації
Ще одна відмінність від класичної грошової застави — складність її подальшого обігу.
Законопроєкт передбачає можливість передачі в заставу нерухомого та рухомого майна, коштів, цінних паперів, майнових прав та іншого майна, на яке може бути звернено стягнення. При цьому має бути документально підтверджено право власності, вартість майна та відсутність юридичних перешкод.
Ще складнішою стає ситуація у разі невиконання процесуальних обов’язків.
Якщо грошова застава звертається в дохід держави, держава отримує відповідну суму. Якщо ж заставою є майно, його спочатку необхідно реалізувати. Законопроєкт передбачає, що після покриття витрат, пов’язаних із реалізацією, до бюджету зараховується сума, яка відповідає розміру застави, а надлишок повертається заставодавцю.
Це вже створює цілу окрему процедуру: оцінка, передача, реєстрація, обтяження, реалізація, розподіл отриманих коштів, повернення надлишку.
І саме тому законопроєкт не випадково передбачає розроблення окремих підзаконних процедур.
Отже, навіть якщо сама концепція майнової застави буде закріплена в КПК, її повноцінне функціонування залежатиме від того, наскільки якісно буде побудований весь супутній механізм.
Єдина методика: стандартизація, якої давно бракує, чи нова форма дискреції?
Мабуть, найбільш амбітна частина законопроєкту — створення Єдиної методики визначення розміру застави та її внесення.
Ідея зрозуміла: однакові правила для всіх кримінальних проваджень незалежно від того, який орган здійснює розслідування, яка прокуратура здійснює процесуальне керівництво та про яке кримінальне правопорушення йдеться.
Методика має встановити критерії оцінки майнового стану, порядок визначення сукупної вартості активів, правила оцінки різних видів майна, врахування арештованих та спільних активів, критерії оцінки ризиків і коригуючі коефіцієнти.
Ба більше, вона повинна містити конкретні числові показники та граничні розміри застави.
Саме тут законопроєкт робить найбільш рішучий крок від суддівського розсуду до формалізованої системи.
І це може бути позитивним явищем.
Бо коли в одному суді застава у 5 млн грн вважається достатньою, в іншому — 50 млн грн, а в третьому її розмір обґрунтовується переважно загальними посиланнями на тяжкість підозри, передбачуваність системи справді стає проблемою.
Однак стандартизація має свою межу.
Законопроєкт одночасно встановлює, що суд зобов’язаний керуватися Методикою, визначати заставу в межах встановлених нею показників і мотивувати застосування відповідних критеріїв. Водночас та сама стаття передбачає, що Методика не може обмежувати повноваження суду щодо індивідуального визначення застави відповідно до конкретних обставин провадження.
Це положення виглядає принципово правильним за своєю ідеєю, але його реалізація буде непростою.
Якщо Методика перетвориться на калькулятор, у якому тяжкість злочину, ризик та вартість активів автоматично видають конкретну суму, індивідуалізація запобіжного заходу фактично зникне.
Якщо ж Методика залишить надто широкий простір для коригування коефіцієнтів та оцінки обставин, тоді головна проблема — непередбачуваність — просто переміститься з тексту судового рішення до самої Методики.
Тому якість майбутньої Методики може виявитися не менш важливою, ніж якість самого закону.
Хто встановлюватиме правила для суду?
Законопроєкт передбачає, що Єдину методику затверджуватиме Генеральний прокурор після погодження з Міністром внутрішніх справ, Головою СБУ, Директором ДБР, Директором БЕБ та Керівником САП. Саме ці посадові особи також подають Генеральному прокурору пропозиції до її змісту.
При цьому Методика матиме безпосереднє значення для суду, оскільки судді за законопроєктом зобов’язані нею керуватися.
Це не означає автоматично, що запропонована конструкція є неправильною. Проте вона потребує особливої уваги до змісту майбутньої Методики.
Адже йдеться не про внутрішній алгоритм роботи органу досудового розслідування. Йдеться про документ, критерії якого визначатимуть межі одного з найбільш чутливих запобіжних заходів та безпосередньо впливатимуть на право людини на свободу.
Тому ключовими тут мають бути не лише математичні формули, а прозорість критеріїв, можливість їх перевірки сторонами, передбачуваність застосування та реальна можливість суду відступити від механічного результату розрахунку, якщо обставини конкретної справи цього вимагають.
Що зміниться для адвоката?
Саме з позиції практики, мабуть, найбільш цікаво подивитися не на те, що робитиме суд, а на те, що доведеться робити захисту.
Законопроєкт фактично створює новий доказовий напрям у спорах про заставу.
Захисту недостатньо буде сказати: «мій клієнт не має коштів на таку заставу».
Необхідно буде показати:
1) які саме активи сторона обвинувачення включила до розрахунку;
2) чи належать вони підозрюваному або обвинуваченому;
3) чи доведений їхній зв’язок з особою, якщо йдеться про фактичне або бенефіціарне володіння;
4) якою є реальна, а не номінальна вартість активу;
5) чи можна цей актив фактично та оперативно використати для внесення застави;
6) які обтяження, права третіх осіб, кредити або інші зобов’язання зменшують його реальну економічну цінність.
І, нарешті, потрібно буде відповісти на головне запитання: чи є визначена судом сума застави реальною альтернативою триманню під вартою саме для цієї особи?
Це означає, що матеріали щодо майнового стану клієнта перестануть бути другорядним додатком до клопотання про запобіжний захід.
Що може стати головною проблемою нової моделі?
Парадокс законопроєкту полягає в тому, що він одночасно намагається зменшити суддівський розсуд і збільшити кількість обставин, які суд повинен оцінити.
З одного боку, з’являються 25%, числові показники, граничні межі, коефіцієнти та Єдина методика.
З іншого — сукупна вартість активів, фактичне та бенефіціарне володіння, ліквідність, права третіх осіб, обтяження, сімейний стан, утриманці, доходи, борги та інші обставини. Тобто система стає формалізованішою, але водночас складнішою.
І саме тому найбільший ризик полягає не у самій ідеї запровадження Методики або майнової застави. Він полягає в тому, щоб не створити складний механізм, у якому кількість критеріїв зросте, а передбачуваність залишиться на тому самому рівні.
Для сторони захисту це означатиме необхідність готуватися до спору про заставу так само ретельно, як до спору про сам запобіжний захід.
А для суду - необхідність у кожній конкретній справі пояснювати не лише кінцеву цифру, а й логіку, яка до неї привела.
Замість висновку
Законопроєкт № 15565 безумовно заслуговує уваги хоча б тому, що пропонує подивитися на заставу не як на певну суму грошей, а як на інструмент забезпечення процесуальної поведінки, співвіднесений із реальними економічними можливостями конкретної особи.
У цьому сенсі його найцікавіші положення — не 25% і навіть не можливість передавати в заставу майно.
Найважливіше — сама зміна підходу.
Застава має бути достатньою, щоб стимулювати виконання процесуальних обов’язків. Але вона не повинна бути настільки великою, щоб людина фізично не могла нею скористатися. Інакше формально передбачена законом альтернатива триманню під вартою перетворюється на фікцію.
Однак розв'язання цієї проблеми не може зводитися до простої математичної формули.
25% від активів — це ще не майновий стан. Вартість майна — це ще не його ліквідність. Формальне право власності — ще не завжди можливість розпорядитися активом. А наявність активу — ще не доказ можливості внести заставу саме в такому розмірі.
Тому справжня якість запропонованих змін буде визначатися не кількістю нових цифр і критеріїв, а тим, чи дозволять вони суду побачити за декларацією про мільйони реальну фінансову спроможність конкретної людини.
Якщо це вдасться, застава стане більш передбачуваним та індивідуалізованим запобіжним заходом.
Якщо ж ні, то існує ризик, що замість старої проблеми «непомірної застави» практика отримає нову: формально обґрунтовану, методологічно розраховану, але так само недоступну заставу.
І саме тому зараз важливо не лише підтримувати саму ідею уніфікації правил, а уважно стежити за тим, якою саме буде Єдина методика, адже в ній, ймовірно, і буде закладена реальна відповідь на питання, чи стане запропонована реформа зміною практики, чи лише зміною способу обґрунтування вже звичних підходів.