У правовій державі свобода людини є нормою, а її обмеження — винятком, що вимагає найпереконливіших доказів та ретельного обґрунтування. Це не просто юридична аксіома, а фундаментальний принцип відносин між громадянином і державою.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Проте в українській кримінальній юстиції існує глибока, тиха суперечність, яка щоденно ставить під сумнів цей ідеал. Вона проявляється у розриві між буквою закону та реаліями судової практики, особливо у питанні застосування найсуворішого запобіжного заходу — тримання під вартою. Те, що за законом задумувалося як виняток, на практиці перетворюється на правило за замовчуванням.
Кримінальний процесуальний кодекс України у ст. 183 визначає тримання під вартою як «винятковий» запобіжний захід. Закон наголошує: взяття під варту допускається виключно якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких заходів не здатен відвернути визначені ризики. Отже, свобода є цінністю за замовчуванням, і держава мусить подолати високий бар’єр доказування, щоб тимчасово позбавити людину волі до вироку суду.
За задумом законодавця, слідчий суддя має при розгляді клопотання рухатися від найм’якішого запобіжного заходу до суворішого, а обов’язок доведення необхідності ізоляції особи повністю покладено на сторону обвинувачення. Прокурор зобов’язаний довести негативне твердження — що жоден інший запобіжний захід (особисте зобов’язання, порука, застава чи домашній арешт) не буде ефективним. Це надзвичайно високий стандарт, який має убезпечити від легковажного обмеження свободи: загальні фрази про тяжкість злочину чи суспільний резонанс тут не годяться — потрібен конкретний аналіз ризиків та чому альтернативи не спрацюють.
Вага інерції
Попри високі вимоги закону, реальна судова практика нерідко розвивається за інерцією. Формальний підхід фактично розмиває суворий стандарт доказування, встановлений ст. 183 КПК. Слідчі судді, замість ретельно перевіряти, чи справді жоден м’якший захід не відверне визначені ризики, нерідко обмежуються шаблонними ухвалами. У тексті рішень просто перелічуються ризики зі ст. 177 КПК (втеча, тиск на свідків тощо) без конкретних доказів їхньої наявності.
Офіційні дані Верховного Суду підтверджують це відхилення від принципів закону. Наприклад, у 2023 році майже дві третини всіх клопотань про запобіжний захід припали на тримання під вартою — близько 30,8 тис. звернень, із яких суди задовольнили 20 тис. Це безумовно робить арешт найчастішим запобіжним заходом, що з великим відривом домінує над усіма альтернативами. Для порівняння, клопотань про домашній арешт було лише близько 8,3 тисячі (задоволено 7,4 тис.), а про особисте зобов’язання — 6,7 тис. (задоволено 6,3 тис.). Ще рідше застосовувалися такі альтернативи, як застава (усього 713 клопотань, задоволено 514) чи особиста порука (лише 37 клопотань, задоволено 24). Інакше кажучи, запобіжний захід, який закон визначає як крайній, на практиці став домінуючим інструментом.
Такий перекіс у бік тримання під вартою — ознака системної проблеми. Спрацьовує інерція мислення: прокурори майже автоматично подають стандартні, абсолютно не унікальні клопотання про взяття під варту, а слідчі судді часто так само шаблонно їх задовольняють, без належного критичного аналізу. Судові ухвали нерідко дублюють доводи обвинувачення, перелічуючи ті самі ризики без індивідуального оцінювання обставин конкретної справи.
У результаті фактично відбувається інверсія тягаря доказування: замість того щоб сторона обвинувачення переконливо доводила необхідність ув’язнення, стороні захисту потрібно доводити відсутність ризиків з боку підозрюваного. Презумпція невинуватості непомітно трансформується на презумпцію небезпечності особи. Особливо виразно це проявляється у резонансних та тяжких справах: сама тяжкість обвинувачення сприймається ледь не автоматичною підставою для тримання особи під вартою, хоча ні Конституція, ні КПК такого підходу не виправдовують.
Реальна альтернативність запобіжних заходів при цьому нівелюється. Формально КПК передбачає низку більш м’яких опцій (особисте зобов’язання, домашній арешт, застава тощо), але у судовій рутині вони часто лишаються суто теоретичними. На практиці тримання під вартою перетворюється на захід «за замовчуванням» — його застосовують майже автоматично, якщо тільки сторона захисту якимось дивом не переконає суд у можливості обрати щось інше. Наслідок — запобіжний захід, задуманий як винятковий, фактично стає повсякденною нормою. Це підриває принцип презумпції невинуватості та знецінює гарантії особистої свободи.
Європейський стандарт свободи
Розрив між буквою українського закону і практикою стає особливо разючим на тлі європейських стандартів. Стаття 5 Європейської конвенції з прав людини закріплює право на свободу та особисту недоторканність, дозволяючи досудове ув’язнення лише за суворо визначених умов.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці виробив чіткі підходи: існує презумпція на користь звільнення, і кожне утримання під вартою має бути обґрунтоване релевантними та достатніми підставами. Тягар доведення необхідності тримати особу під вартою лежить на державі, причому це стосується кожного дня ув’язнення: протягом усього періоду слідства влада зобов’язана доводити, що утримання виправдане. ЄСПЛ визначив легітимні цілі, які можуть виправдати запобіжне ув’язнення: ризик втечі, ризик тиску на свідків чи інше перешкоджання правосуддю, небезпека повторного злочину або загроза громадському порядку у разі звільнення обвинуваченого. Ці чотири критерії були, зокрема, сформульовані в рішенні Смірнова проти росії і фактично відображені в переліку ризиків ст. 177 КПК.
Проте наявність теоретично визначених підстав — лише початок аналізу. Спочатку прокурор повинен довести належними доказами, а потім, відповідно, Суд повинен навести у своєму рішенні конкретні факти, чому такі ризики справді існують у конкретній справі і чому жоден інший запобіжний захід не нейтралізує їх.
Ба більше, обґрунтування, яке може бути прийнятним на початку слідства, з часом має переглядатися. За усталеною позицією ЄСПЛ, після спливу певного часу одного лише факту існування «обґрунтованої підозри» вже недостатньо для продовження ув’язнення. Наприклад, у справі Бузаджі проти Молдови особливо підкреслено: після закінчення короткого початкового періоду влада повинна показати особливі обставини на користь подальшого тримання під вартою, інакше діє презумпція на користь звільнення. ЄСПЛ багаторазово констатував порушення ст. 5 п. 3 Конвенції через шаблонність і повторюваність аргументів національних судів при продовженні арешту. А у справі Ідалов проти росії було визнано порушення, оскільки російські суди понад три роки продовжували ув’язнення, по колу посилаючись на одні й ті самі ризики без належного обґрунтування актуальності кожного. Така ситуація, на думку Суду, фактично означає ігнорування вимоги про «релевантні та достатні» підстави для тримання під вартою.
Аналогічні зауваження ЄСПЛ адресує й Україні: автоматичне продовження запобіжного заходу без переоцінки ризиків є недопустимим — воно перетворює винятковий захід на завуальовану форму наперед винесеного покарання.
ЄС vs США
Якщо поглянути на практику розвинених демократій, контраст із українськими реаліями стає ще очевиднішим. У більшості країн Європейського Союзу досудова ізоляція справді розглядається як крайній крок. Правова культура, сформована під впливом Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практики ЄСПЛ, привчає суддів шукати альтернативи, знаючи, що кожен випадок арешту може стати предметом скарги до Страсбургу.
Крім того, в Європі існує розгалужена система запобіжних заходів замість ув’язнення — від домашнього арешту з електронним браслетом до застави, поруки, поліцейського нагляду тощо. У країнах Скандинавії чи Західної Європи підозрюваних у багатьох випадках відпускають під чесне слово або підписку про невиїзд, і тримають під вартою лише якщо вже нічого іншого не гарантує явку до суду чи безпеку оточення. Навіть обвинувачених у тяжких злочинах судді в ЄС, як правило, беруть під варту на обмежений строк і регулярно переглядають, чи є підстави продовжувати ізоляцію.
Загальноєвропейська тенденція — мінімізувати число людей, що чекають суду за ґратами, і застосовувати запобіжний арешт лише за реальної необхідності. Цю політику підтримують і наднаціональні органи. Зокрема, Комітет Міністрів Ради Європи неодноразово закликав країни ширше використовувати альтернативи досудовому ув’язненню та скорочувати випадки необґрунтованого тримання під вартою.
У Сполучених Штатах підхід інший за формою, але теж націлений на пріоритет свободи обвинуваченого. Історично американська система виходить з презумпції, що підсудний має залишатися на волі, якщо не доведено виняткової потреби його ізоляції. Восьма поправка до Конституції США прямо забороняє надмірно високі застави, фактично гарантуючи право більшості підозрюваних на звільнення під грошову поруку. Працює розвинений інститут застави: суд визначає суму, і якщо обвинувачений її вносить (особисто чи через заставну компанію), його відпускають на свободу до суду. Лише у виняткових випадках — коли йдеться про особливо небезпечних осіб (серійні злочини, терористичні акти) — закон дозволяє відмовити у заставі і тримати під вартою без права виходу.
В цілому ж для американського суду нормою є призначити підозрюваному певні умови перебування на свободі (застава, електронний браслет і домашній арешт, періодичні явки до офіцера нагляду тощо), а не відправити його в під варту.
Попри деякі відмінності, і в Європі, і в США цінується, щоб обвинувачений мав можливість готуватися до захисту на свободі і щоб його не карали завчасно — відповідно до презумпції невинуватості. Головне в різних системах — знайти баланс між правами підсудного та безпекою суспільства, не вдаючись до зайвого ув’язнення без вироку.
Автоматичне продовження арешту
Окремо варто згадати проблему майже автоматичного продовження тримання під вартою, яка є болючою точкою української практики. Закон (статті 331–332 КПК) вимагає від суду періодично — не рідше як кожні два місяці — переглядати обґрунтованість подальшого ув’язнення підсудного.
Продовжити строк можна лише за новим вмотивованим рішенням судді. На практиці ж такі перегляди часто перетворюються на формальність. Прокурор подає чергове клопотання, знову перелічує ті самі ризики (втеча, тиск на свідків тощо) майже дослівно, що й попереднього разу, а слідчий суддя автоматично його задовольняє, просто скопіювавши старі мотиви. Зміни обставин або те, що ризики могли зменшитися з часом, практично не беруться до уваги. Судовий контроль, покликаний захищати свободу, насправді не спрацьовує — відбувається тихе продовження покарання де факто.
Звісно, такий підхід прямо суперечить ідеї ст. 5 Конвенції. Як вже зазначалося, після спливу певного строку потрібно знаходити нові аргументи для залишення людини під вартою. Якщо ж судді просто тиражують старі шаблони, не перевіряючи актуальність ризиків, це веде до свавільного позбавлення волі.
ЄСПЛ неодноразово критикував Україну за такі порушення. Наприклад, у справі Кравченко проти України Суд прямо вказав на системну проблему: продовження арешту допустиме лише за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважує право особи на свободу. Національні суди зобов’язані при кожному продовженні зважувати всі «за» і «проти» тримання під вартою і детально мотивувати, чому не можна відпустити обвинуваченого. В іншому разі, як підкреслив ЄСПЛ, ігнорування цього обов’язку — це нівелювання основних гарантій, які повинні убезпечувати від свавільного позбавлення волі. Тому практика «штампування» ухвал про продовження арешту без реального перегляду підстав має бути викорінена.
Варто зазначити, що останнім часом завдяки тиску правників ситуація починає дуже повільно змінюватися. З’являються випадки, коли українські судді відмовляють у взятті під варту або не продовжують строк тримання під вартою, посилаючись на недостатність доказів ризиків. Інколи тримання під вартою замінюють на цілодобовий домашній арешт із носінням електронного браслета чи інший більш м’який запобіжний захід — і таке рішення суд обґрунтовує саме тим, що цього достатньо для запобігання ризикам. Характерно, що подібні ухвали часто з’являються після наполегливої роботи сторони захисту, яка, у т.ч., прямо посилається на прецеденти ЄСПЛ.
Показовою є, наприклад, справа Корбан проти України, де Європейський суд нагадав: за необхідності цілодобовий домашній арешт з електронним браслетом може бути дієвою альтернативою ув’язненню. Такі сигнали стимулюють національні суди сміливіше застосовувати альтернативи, коли відсутні переконливі підстави для ізоляції особи.
Правосуддя вимірюється тим, як ми оберігаємо свободу
Проблема надмірного застосування тримання під вартою — це більше ніж статистика чи окрема процесуальна вада. Це симптом хвороби всього правосуддя. Коли виняток стає правилом, фундаментальні принципи — презумпція невинуватості, повага до гідності і свободи — перетворюються на порожні декларації. Громадяни починають сприймати попереднє ув’язнення як ознаку фактичної винуватості, а суди і прокуратура — як інструмент тиску, що руйнує життя ще не засуджених людей. Такий стан підриває довіру суспільства до судової системи і верховенства права.
Боротьба за те, щоб тримання під вартою стало справжнім винятком, — це боротьба за повернення суті правосуддя. Закон вже містить необхідні норми. Тепер справа за їх сумлінним виконанням. Лише коли свобода людини стане реальною цінністю на практиці, можна повернути суспільну довіру до суду. Адже справжнє правосуддя вимірюється не тим, наскільки суворо воно карає винних, а тим, наскільки ретельно воно оберігає свободу тих, чия вина ще не доведена. Це тонка грань, яка відрізняє правовий порядок від свавілля — і українській Феміді слід знову навчитися її відчувати.