В історії держав неодноразово повторюється один сюжет: коли система перебуває у стані тривалої боротьби (за ресурси, стабільність, довіру), рішення перестають сприйматися як частина процесу і формується особливий запит на відповідальність тих, хто наділений повноваженнями діяти. Тобто періоди інтенсивних суспільних трансформацій завжди супроводжуються підвищеною увагою до рішень. Саме тому тема криміналізації управлінських рішень є практичною, бо вона стосується того, як право читає управлінське рішення, як визначаються межі допустимого ризику і як професійний вибір поступово набуває кримінально-правового забарвлення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Для сучасного управлінця, незалежно від форми власності суб’єкта економічної діяльності, це створює особливий режим існування — очікування активності, ефективності та ініціативи співіснують зі зростаючою чутливістю кримінального права до наслідків управлінських рішень. У цій площині рішення перестає бути нейтральним актом управління і поступово сприймається як потенційно проблемна подія, здатна породжувати кримінально-правову реакцію. Саме тому аналіз тенденцій криміналізації управлінських рішень не зводиться до переліку норм або статистики проваджень. Він стосується глибших процесів: що таке управлінський вибір, які його прояви можуть набувати кримінально караного забарвлення, чому наслідок дедалі частіше стає ключовим маркером оцінки і як це впливає на поведінку суб’єктів управління.
Так, з погляду управління рішення завжди є відповіддю на ситуацію, яка не має єдиного правильного варіанту. Воно ухвалюється в умовах обмеженого знання про майбутні наслідки і передбачає вибір між альтернативами, кожна з яких містить власний рівень ризику. У цьому сенсі управлінське рішення орієнтоване на досягнення прийнятного балансу між цілями, ресурсами та обмеженнями, а не на гарантію результату.
Право ж традиційно тяжіє до фіксації завершених станів. Для нього значущими є дії, наслідки, шкода, причинно-наслідковий зв’язок. Управлінський процес у такій оптиці редукується до окремої дії або документа, який згодом може бути інтерпретований як джерело негативного результату. Саме в цій точці виникає напруга між управлінською логікою і кримінально-правовим мисленням.
Однак юридичне мислення прагне визначеності. Воно працює з категоріями дозволеного і забороненого, належного і протиправного. Зокрема, управлінське мислення працює з імовірністю, сценаріями та припущеннями. Водночас економічне мислення виходить із того, що збиток сам собою не є аномалією, а однією з форм реалізації ризику.
Коли кримінальне право починає оцінювати управлінське рішення, ці типи мислення накладаються один на одного без чітко визначених меж, і кримінально-правова оцінка зміщується у площину результату, який стає ключовим маркером «правильності» або «неправильності» управлінського вибору. Водночас судова практика свідчить, що управлінське рішення рідко аналізується як частина цілісного управлінського процесу. У кримінальному провадженні воно постає у згорнутому вигляді як дія або бездіяльність. Альтернативні варіанти дій, інформаційні обмеження, часовий тиск і ризиковий характер управлінської діяльності залишаються поза межами аналізу. За такої логіки управлінське рішення використовується для пояснення того, як виник негативний результат, але не для з’ясування меж управлінської дискреції. Причинно-наслідковий зв’язок вибудовується у зворотному порядку: від встановленої шкоди до пошуку дії, яка може бути пов’язана з її виникненням. Цей підхід особливо виразний у справах, пов’язаних з економічною діяльністю. Управлінські рішення у таких випадках зводяться до формалізованих елементів: підписання договору, погодження витрат, вибір контрагента, визначення черговості платежів. Кожен із цих елементів оцінюється ізольовано, без урахування того, що у реальній управлінській практиці вони становлять частини єдиного процесу.
Судова аргументація, як правило, обмежується перевіркою формальних повноважень і констатацією негативного наслідку. Питання про те, чи було рішення обґрунтованим з огляду на доступну на той момент інформацію, чи відповідало воно звичайним управлінським практикам, чи перебувало у межах професійного стандарту, залишаються поза фокусом. У підсумку судова практика закріплює підхід, за якого управлінське рішення сприймається як завершений факт, а не як елемент динамічного процесу. Саме це робить його зручним об’єктом криміналізації. Рішення втрачає властивість управлінського інструменту і набуває значення юридичної події, що підлягає ретроспективній оцінці.
Такий підхід має системний наслідок. Усвідомлення того, що будь-яке управлінське рішення може бути оцінене крізь призму наслідків, змінює поведінку суб’єктів управління. За відсутності зрозумілих для управлінця послідовних орієнтирів поведінки (коли формула відповідальності не враховує такі безпекові та економічні виклики, як робота в умовах дефіциту часу, неповнота інформації, високий рівень невизначеності та необхідність діяти швидше, ніж дозволяє звична процедура) превенція (як одне із завдань кримінально-правової політики) підміняється страхом та униканням будь-якої ініціативи.
У цьому сенсі криміналізація не запобігає повторенню управлінських проблем, а лише змінює стиль поведінки управлінців у бік пасивності, оскільки ризик починає сприйматися не як економічна категорія, а як кримінально-правова.
Водночас, повертаючись до описаного способу читання судами управлінського рішення, можна звернути увагу на ще одну важливу рису, яка не завжди усвідомлюється безпосередньо, а саме: зосередження на наслідку і використання шкоди як ключового аргументу кримінально-правової оцінки спирається на глибшу для кримінального права логіку, у межах якої саме шкода традиційно слугувала маркером допустимості кримінально-правового втручання.
У кримінальному праві наслідок ніколи не був нейтральним елементом. Він виконував функцію сигналу того, що поведінка досягла рівня суспільної небезпечності, який виправдовує застосування найсуворішого засобу правового впливу. Саме крізь цю призму кримінальне право історично реалізовувало свою роль ultima ratio. Ця традиція пояснює, чому у судовій практиці управлінське рішення настільки легко редукується до наслідку. Коли кримінально-правова оцінка будується навколо питання, чи перейдено межу суспільної небезпечності, саме шкода стає зручним і зрозумілим критерієм.
Управлінський процес із його альтернативами, ризиками і припущеннями в такій системі координат не має самостійної цінності — він підпорядковується фінальному результату. І саме на цю ціннісну та доктринальну рамку у 2014 році наклався процес гармонізації кримінального законодавства України з міжнародними антикорупційними стандартами. У межах цього процесу ключовим завданням було нормативне виокремлення кола кримінально караних діянь, які для цілей законодавства та функціонування антикорупційної інфраструктури визнаються корупційними. Розв’язання цього завдання було здійснене шляхом класифікаційного рішення — через запровадження примітки до ст. 45 КК України. Такий підхід дозволяв забезпечити формальну визначеність і відповідність міжнародним зобов’язанням без втручання у конструкції складів злочинів та без перегляду доктринальних критеріїв кримінально-правової оцінки. Саме ця обставина має ключове значення для розуміння подальших процесів. Класифікаційне рішення, інтегроване у кримінальне право без зміни його внутрішньої логіки, почало функціонувати в межах уже сформованої традиції оцінки поведінки крізь призму суспільної небезпечності та шкоди. Управлінські рішення, що охоплювалися відповідними складами злочинів, не отримали окремого нормативного статусу і не були відмежовані від інших форм службової поведінки за критеріями професійного ризику або складності управлінського вибору.
У результаті примітка до ст. 45 КК України не змінила спосіб кримінально-правового мислення, але надала йому системного виміру. Управлінські рішення, які раніше оцінювалися ситуативно в межах конкретних проваджень, опинилися у стабільно маркованому правовому полі. Їхня кримінально-правова значущість почала визначатися не особливостями управлінського процесу, а самим фактом належності до корупційного масиву. Корупція в такій оптиці перестає бути конкретним правовим явищем і перетворюється на абстрактне зло, з яким дозволено боротися будь-якими засобами. За цієї логіки управлінське рішення оцінюється не за його правовою природою, а за наслідком і суспільною емоцією, яку цей наслідок викликає. Це мало прямі наслідки для правозастосування. Показовим у цьому сенсі є виправдувальний вирок, залишений у силі Верховним Судом у справі №159/3738/16-к. Фактичні обставини справи зводилися до того, що службовій особі інкримінувалося вчинення злочину у сфері службової діяльності у зв’язку з ухваленням управлінського рішення, яке згодом призвело до негативного майнового результату. Обвинувачення будувалося за логікою, відповідно до якої наявність істотної шкоди автоматично свідчила про кримінальну протиправність рішення.
Ключова помилка сторони обвинувачення полягала у підміні аналізу поведінки аналізом результату. Фактично йшлося про управлінський вибір у межах наданих повноважень, який оцінювався стороною обвинувачення як економічно невдалий. Суди всіх інстанцій прямо зазначили, що наявність шкоди не може автоматично замінювати собою доведення складу кримінального правопорушення злочину. Логіка обвинувачення, що за іншого рішення негативного результату не настало б, не була визнана прийнятною.
Водночас у практиці судів також трапляються випадки, коли досудове розслідування відкидає зі свого поля зору чи не всі обставини, окрім тих, що так чи інакше фіксують негативний майновий результат, однак у ході судового розгляду обвинувачення не отримує належного підтвердження. Прикладом такого підходу є справа №382/176/20, у межах якої суд розглядав обвинувачення за ч. 2 ст. 191 КК України.
Як убачається з вироку, сторона обвинувачення посилалася на факт завдання майнової шкоди та дії службової особи, пов’язані з розпорядженням майном. Водночас формулювання обвинувачення та подані докази не містили належного обґрунтування суб’єктивної сторони інкримінованого діяння, зокрема умислу, корисливого мотиву та мети, що є обов’язковими ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України. У цьому контексті суд виходив із загальних підходів, сформованих у практиці Верховного Суду, відповідно до яких корисливий мотив як обов'язкова суб’єктивна ознака розтрати майна полягає у прагненні до незаконного збагачення за рахунок чужого майна, а корислива мета — у намірі збагатитися самому або незаконно збагатити інших осіб, у долі яких зацікавлений винний. Відсутність таких ознак виключає кримінально-правову кваліфікацію за ч. 2 ст. 191 КК України.
Як засвідчує судова практика, доведення суб'єктивної сторони злочину зазвичай ґрунтується не на одному ізольованому доказі, а на аналізі сукупності обставин: характеру дій обвинуваченого, способу їх вчинення, обстановки, у якій діяла службова особа, та інших фактичних даних. Саме на підставі такої сукупної оцінки робиться висновок про доведеність або недоведеність поза розумним сумнівом прямого умислу та корисливого мотиву.
У справі №382/176/20 від 28 березня 2024 року така сукупність доказів стороною обвинувачення сформована не була. Крім того, формулювання обвинувачення не містило чіткого опису корисливого мотиву та мети дій особи, що притягалася до відповідальності, а відповідні елементи суб’єктивної сторони фактично залишилися поза межами доказування. За цих обставин суд дійшов висновку про відсутність у діях обвинуваченої особи складу кримінального правопорушення.
Тобто у наведених вище виправдувальних рішеннях суди фактично фіксують межу кримінально-правового втручання, за якою негативний результат управлінської діяльності не можна розглядати у відірваному контексті. З огляду на це хочеться ще раз підкреслити, що кримінальне право не виконує функції корекції управлінських помилок і не підміняє собою інші правові режими реагування. Наявність збитку, економічної неефективності чи помилковості управлінського рішення не усуває необхідності доведення суспільної небезпечності діяння, вини, мотиву та інших обов’язкових елементів кримінальної відповідальності.
Отже, виправдувальні вироки у справах, пов'язаних з управлінськими рішеннями, не створюють «імунітету від відповідальності», а лише відновлюють системну логіку кримінального права як виняткового засобу державного примусу, що не може застосовуватися як універсальна реакція на будь-який негативний результат управлінської діяльності. Однак, як всім відомо, така практика не є домінуючою. У значній кількості обвинувальних вироків відповідальність концентрується на конкретній службовій особі, насамперед на тій, що підписала документ. Фігуруючі у тих чи інших справах посилання сторони захисту на погодження з боку інших структур, колегіальні обговорення або попередні візування визнаються такими, що не мають вирішального значення. Якщо службова особа мала повноваження утриматися від підпису і зупинити процес, але цього не зробила, саме вона визнається носієм кримінальної відповідальності. У такій інтерпретації підпис перетворюється з технічного елемента на кримінально значущий акт незалежно від дійсної ролі особи у формуванні рішення.
У контексті обставин, що розглядаються, зокрема обставин квазіконтролю, можна згадати рішення №6-р(II)/2025, яке нещодавно прийняв Конституційний Суд, у частині наведеної статистики про сталість і масштаб практики представництва прокуратурою інтересів держави в суді поза межами кримінального провадження. Зокрема, у п. 7.4 Суд, спираючись на статистичні дані Офісу Генерального прокурора, констатував, що так звані виключні випадки такого представництва фактично набули характеру поширеної практики, що не відповідає конституційно визначеному винятковому характеру цієї функції.
Водночас слід зауважити, що це рішення не містить аналізу подальшої долі управлінських рішень, які стали предметом такого представництва, і не встановлює причинно-наслідкового зв’язку між такою діяльністю та кримінальними провадженнями.
За умов, коли один і той самий орган уповноважений здійснювати судове представництво інтересів держави, процесуальне керівництво у кримінальних провадженнях та аналітичне узагальнення правозастосовної практики, постає питання про прозорість і відмежування різних правових режимів реагування.
Наявні публічні джерела не дозволяють встановити, чи є внутрішні запобіжники, які унеможливлюють трансформацію негативної правової оцінки управлінського рішення, сформованої у некримінальній площині, у кримінально-правову без самостійної події злочину. За відсутності такої інформації негативний управлінський результат або судовий спір у сфері захисту інтересів держави потенційно може набувати кримінально-правового значення без чіткого відмежування управлінської помилки від складу злочину.
Отже, сукупність проаналізованої практики свідчить про те, що управлінське рішення все більше розглядається як об’єкт постійного правового контролю, який супроводжується, перевіряється і переоцінюється поза логікою управління. У цій моделі держава фактично відмовляється від довіри до управлінського процесу як такого і замінює її багаторівневим контролем, у якому кримінальне право займає завершальне місце.
Боротьба з корупцією у цьому контексті виконує функцію універсального виправдання. Вона дозволяє зняти питання про межі управлінської дискреції, про допустимість помилки, про різницю між неефективністю і протиправністю. За такої конфігурації криміналізація управлінських рішень набуває системного характеру: управління функціонує в умовах постійної кримінально-правової тіні, що змінює саму природу публічної відповідальності і трансформує кримінальне право з виняткового засобу у фоновий інструмент регуляції. Виправдувальні вироки у цій системі виглядають винятком, хоча з погляду кримінального права вони лише підтверджують очевидне: не кожна помилка, не кожен збиток і не кожне невдале управлінське рішення є злочином.
І хоча розглянуті приклади та підходи не зводяться до єдиної моделі або універсального пояснення, вони все ж окреслюють сукупність тенденцій, у межах яких кримінальне право дедалі активніше залучається до оцінки управлінських рішень, змінюючи співвідношення між управлінням, контролем і відповідальністю. У такій конфігурації криміналізація управлінських рішень не виглядає завершеним процесом або стабільною правовою моделлю. Вона існує як рухома сукупність практик і підходів, що розгортаються ситуативно, реагуючи на політичний, інституційний та суспільний контекст, і саме в цій незавершеності залишається відкритим питання про межі та напрями кримінально-правової оцінки управлінських рішень.