Обшук без ухвали: як ККС визначає межі «невідкладного випадку» за статтею 233 КПК України

Проведення розслідування правоохоронцями — суттєвий стрес-фактор, що впливає на нормальний життєвий уклад і людини, і бізнесу. Що б ви не планували в ході поточної діяльності компанії чи в особистому житті — часто все змінюється одним дзвінком слідчого, отриманням повістки чи гупанням у двері з фразою «Відкривайте, у вас обшук!».

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

При цьому саме обшук зазвичай є тією слідчою дією, яка застає зненацька, дезорієнтує в процесі та призводить до найбільш суттєвих наслідків з юридичної точки зору. Така слідча дія нерозривно пов’язана з втручанням у низку фундаментальних прав людини, що вимагає належного рівня судового контролю, тож законодавець передбачив її проведення на підставі рішення судді.

Втім, одночасно з цим законодавець зробив і виняток із загального правила. Виняток, який на практиці призвів до різного тлумачення однієї норми закону правоохоронцями та стороною захисту, став лазівкою для можливого зловживання наданими стороні обвинувачення правами та чинником, який може слугувати як обнадійливим підґрунтям для всієї кримінальної справи для прокурора, так і рятівним колом на шляху до виправдувального вироку для адвоката. Тож сформувати єдиний підхід до розуміння однієї з найсуперечливіших норм Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК) України взялася судова практика.

Непрохані гості і без рішення суду: чи можливо? 

Конституція України гарантує кожному недоторканність житла, що, серед іншого, означає недопущення проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку не інакше як за вмотивованим рішенням суду. Положення ч. 1 ст. 233 КПК України частково деталізують застосування норм Основного Закону в ході кримінального процесу та визначають, що проникнення до житла чи іншого володіння можливе за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді.

Власне стандартною (ординарною) процедурою проведення обшуку можна вважати обшук на підставі ухвали слідчого судді. Законодавець визначив спеціальну процедуру, яка теоретично покликана запобігти надмірному втручанню правоохоронців у конституційні права, зокрема шляхом встановлення чітких вимог до відповідних клопотань сторони обвинувачення, до яких належить і обґрунтування неможливості отримання речей чи документів у добровільному порядку, розгляд таких клопотань за участю слідчого або прокурора, визначення конкретних підстав відмови у задоволенні таких клопотань тощо.

При цьому практика є красномовнішою за будь-які постулати: згідно з даними аналізу статистики щодо досудового розслідування та судового контролю у 2024 році слідчими та прокурорами подано до слідчих суддів 93 991 клопотання про отримання дозволу на обшук, а частка задоволених таких клопотань становить 83,73%, що є абсолютним піком за сім крайніх років. Показник відмови у задоволенні таких клопотань становить 7,74%. Та найбільш спірним фактором є не показник рівня схвалення слідчими суддями клопотань правоохоронців про проведення обшуків, а той самий згаданий вище виняток.

Основний Закон та КПК України визначають, що у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку. На практиці згадана норма працює так: до отримання дозволу суду на проникнення до житла чи іншого володіння правоохоронці порушують право на недоторканність такого майна, заходять туди та проводять обшук. Звернення до слідчого судді для легалізації такої слідчої дії, отриманих результатів та вилучених речей чи документів відбувається пізніше, при цьому слідчий суддя має розглянути таке клопотання за такою самою процедурою, як клопотання про надання дозволу на обшук, та перевірити, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без дотримання загальної процедури.

Тобто законодавець передбачив, що в реальному житті можуть траплятися ситуації, коли суспільний інтерес вимагатиме від правоохоронців не бігти складати клопотання, звертатися до суду і чекати на відповідне рішення, а діяти рішуче в моменті, порушуючи право окремих осіб на недоторканність житла. І з доцільністю існування такого механізму складно сперечатися, особливо коли мова йде про противагу між забезпеченням безпеки життя та здоров’я людей і проникненням до житла. Проте конкретні випадки, при яких така норма має право бути втіленою в життя, є предметом гарячих дискусій і на сьогодні.

Невідкладний випадок — це коли? 

Чинне законодавство дозволяє проникнення до житла чи іншого володіння у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Тобто теоретично підстави, які дозволяють провести обшук без дозволу слідчого судді, можна розділити на дві великі групи:

• випадки врятування життя людей та майна. Тут варто одразу зауважити, що формулювання «врятування життя людей та майна», через використання сполучника «та», часто об’єднується в одну підставу, хоча на практиці вони застосовуються відокремлено. Крім того, Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі — ОП ККС ВС) наявність єднального сполучника «та» між словосполученнями «врятування життя людей» і «врятування майна» сприймає як законодавче визначення альтернативних випадків щодо невідкладного проникнення, де слово «людей» у формулюванні відповідної підстави уособлює необхідність врятування життя хоча б однієї особи;

• безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення.

При нібито чіткій на перший погляд визначеності законодавцем таких підстав останні породжують безліч питань на практиці, що має наслідком неодноразові спроби внести зміни до законодавства та звузити і конкретизувати їх перелік. 

До прикладу, законом «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливостей досудового розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із зникненням осіб безвісти за особливих обставин під час дії воєнного стану» (який у народі прозвали «законом про позбавлення незалежності НАБУ та САП») право проникнення до житла обмежувалося випадками, пов’язаними із врятуванням життя людей, запобіганням безпосередній загрозі їхньому здоров’ю, статевій свободі чи особистій безпеці або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 112, 115–119, 121, 122, 124, 127, 129, 135, 136, 146, 147, 149, 152–156-1, 258, 258-1, 259 Кримінального кодексу України, або у разі необхідності невідкладного вилучення чи збереження доказів, що стосуються таких злочинів. Втім надалі, як ми знаємо, положення КПК України повернуто до попереднього стану.

На цей час на друге читання у парламенті очікує законопроєкт № 12439 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення гарантій захисту суб’єктів господарювання під час здійснення кримінального провадження» (т. зв. законопроєкт про захист бізнесу), який, серед іншого, пропонує до невідкладних випадків віднести ті, що пов’язані із врятуванням життя людей чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, передбаченого розділом І (статті 109, 110, 111, 112-1141), розділом ІІ (стаття 115), розділом VII (стаття 201), розділом IX (статті 257, 258, 260, 2651, 269), розділом XIII (статті 305, 307), розділом XIV (статті 328-3322), розділом XV (статті 345-347, 348-350), розділом ХVII (стаття 368) Особливої частини Кримінального кодексу України.

Спрогнозувати подальшу долю цього законопроєкту наразі складно, однак уже звертає на себе увагу той факт, що, крім уточнення переліку злочинів, у вчиненні яких підозрюється особа, яку безпосередньо переслідують, пропонується взагалі виключити з тексту статті випадки, пов’язані із врятуванням майна. І це недаремно, оскільки якраз такі ситуації породжують найбільше спірних питань у практичній діяльності.

Майно чи ні: як визначити що рятуємо? 

Положення ч. 3 ст. 233 КПК України, які врегульовують порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчого судді, не розкривають і не конкретизують ті невідкладні випадки, про які зазначалося вище. Це означає, що коли ми говоримо про врятування майна, то поза увагою законодавця залишилося безліч ключових моментів. Наприклад, що саме мається на увазі під «майном»?

На це питання дала відповідь ОП ККС ВС у постанові від 07.10.2024 у справі № 466/525/22. Окремо варто зауважити, що вказана постанова породила чимало дискусій у професійному середовищі і стала предметом аналізу не однієї фахової публікації. Втім саме на викладені у ній висновки сьогодні орієнтується більшість практиків і, з огляду на це, вказане рішення покладено в основу цієї статті.

Розгляд справи саме ОП ККС ВС зумовлений метою формування єдиного правозастосовного підходу, оскільки питання, чи підпадає під винятки, передбачені ч. 3 ст. 233 КПК України (врятування майна), необхідність віднайти і вилучити об’єкти, які можуть бути речовими доказами, неоднаково висвітлювалося судом касаційної інстанції.

До прикладу, колегія суддів Третьої судової палати ККС ВС у постанові від 06.09.2023 у справі № 688/647/19 визнала неспроможними посилання сторони захисту на відсутність підстав, визначених ч. 3 ст. 233 КПК України, та дійшла висновку, що з положеннями вказаної норми цілком узгоджується те, що підставою для задоволення клопотання є врятування майна, яке є знаряддям, засобом або предметом злочину і яке могло бути знищено. У постанові Третьої судової палати ККС ВС від 18.10.2023, справа № 303/3224/20, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду щодо допустимості результатів обшуку житла, оскільки ця слідча (розшукова) дія, у зв’язку з тим, що місце передачі грошових коштів ситуативно було змінено, мала невідкладний характер, а у подальшому сторона обвинувачення отримала дозвіл слідчого судді на проведення обшуку. Так само колегія суддів Першої судової палати ККС ВС у постанові від 27.02.2024, справа № 185/4212/21, визнала обґрунтованими правозастосовні підходи, за якими є правомірним проведення обшуку як невідкладного, де невідкладність полягає в необхідності вилучення грошових коштів, отриманих як неправомірна вигода (предмета кримінального правопорушення), і вказала, що це охоплюється винятком, установленим ч. 3 ст. 233 КПК України.

Водночас колегія суддів Першої судової палати ККС ВС у постанові від 08.04.2021 у справі № 573/2028/19 виходила з того, що не належить до підстав проведення невідкладного обшуку необхідність відшукання викрадених речей та одягу, які можуть бути використані як докази. Аналогічно колегія суддів Третьої судової палати ККС ВС у постанові від 01.11.2023, справа № 462/3127/22, дійшла висновку, що унеможливлення знищення доказів, фіксація відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, збереження доказової бази не є підставами для проникнення до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчим суддею, адже такі обставини не входять до переліку тих невідкладних випадків, про які йдеться в ч. 3 ст. 233 КПК України.

Тож, повертаючись до питання розуміння «майна», ОП ККС ВС зазначила, що термін «майно» в КПК вживається в розумінні, яке є ширшим за обсягом порівняно з відповідним цивільно-правовим поняттям, і включає в себе матеріальні об’єкти, що мають або можуть мати ознаки речових доказів.

За висновками Верховного Суду, системний аналіз положень КПК також свідчить, що поняття «майно», з одного боку, та речові докази, з іншого, можуть розглядатися як ціле і частина відповідно. Такі заходи забезпечення кримінального провадження, як тимчасове вилучення майна та арешт майна, виходячи навіть з їх назви, взагалі застосовуються до різних категорій майна, але серед іншого — безпосередньо до речових доказів.

Взаємопоєднане тлумачення приписів кримінального процесуального закону недвозначно свідчить, що в розумінні ч. 3 ст. 233 КПК поняття «майно» охоплює своїм змістом речі, документи, гроші, інші цінності та матеріальні об’єкти, серед яких предмети, знаряддя, засоби вчинення кримінального правопорушення, які мають або можуть мати ознаки речових доказів.

Ба більше, у контексті проведення обшуку без попередньо отриманого судового дозволу Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) наголошує в низці своїх рішень, зокрема у справах Kuzminas v. Russia, K.S. and M.S. v. Germany, Tortladze v. Georgia, що мета виявити речові докази, які можуть бути корисними для кримінального розслідування серйозного злочину, послідовно визнається Судом законною, позаяк вона переслідує інтереси громадської безпеки і пов’язана із запобіганням злочинам та захистом прав інших осіб.

Чи дійсно ми рятуємо майно? 

Невідкладність випадків проникнення до житла закон обумовлює врятуванням життя людей та майна, при цьому також не розкриваючи зміст поняття «врятування» як такого, що також є наріжним каменем у правозастосовній діяльності.

У своєму рішенні ОП ККС ВС зазначає, що підставою для обмеження права на недоторканність житла в позасудовому порядку здебільшого є екстремальні випадки природного чи техногенного характеру, при цьому посилаючись як приклад на положення Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про Національну поліцію».

Одночасно з цим Верховний Суд доходить висновку, що немає підстав у контексті приписів ст. 30 Конституції України та ч. 3 ст. 233 КПК України заперечувати допустимість проведення в житлі чи іншому володінні особи огляду й обшуку після проникнення до такого житла чи іншого володіння особи за наявності невідкладних випадків.

По-перше, йдеться про кримінальну процесуальну діяльність слідчого, дізнавача, прокурора до постановлення ухвали слідчого судді щодо проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку (ст. 30 Конституції України), яка реалізується на підставі ч. 3 ст. 233 КПК України. Отже, очевидною є підпорядкованість законодавчо визначеної мети невідкладного обшуку — врятування майна вирішенню і розв’язанню тих завдань, про які йдеться в ст. 2 КПК України.

По-друге, в аспекті виконання завдань кримінального провадження термін «врятування» означає усувати загрозу смерті, знищення; захищати існування; оберігати, укривати від шкідливого, небажаного, небезпечного впливу життя людей та майна. Телеологічне тлумачення безсумнівно вказує на такі підстави невідкладного обшуку, як реальна загроза того, що предмет, який розшукується та підлягає вилученню, може бути знищено через зволікання з його відшуканням, відповідно метою такого відшукання є запобігання знищенню об’єктів, що можуть мати значення речових доказів.

Отже, у ситуації, коли слідчому чи прокурору стає відомо про можливе знищення майна, яке може бути речовим доказом у кримінальному провадженні, застосовуються положення ч. 3 ст. 233 КПК України щодо його врятування, які є підставою для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Цікавою є окрема думка судді у справі № 466/525/22, який не погодився із висновком ОП ККС ВС, оскільки вважає визначені процесуальним законом вимоги для проведення невідкладного обшуку чіткими і такими, що не можуть тлумачитися ширше, аніж зазначив законодавець. На його переконання, необхідність віднайти і вилучити об’єкти, які можуть бути речовими доказами, сама по собі не може тлумачитися як врятування майна за ч. 3 ст. 233 КПК, адже для врятування майна необхідна реальна загроза його знищення або ж втрати. Невідкладність проведення обшуку насамперед передбачає усвідомлення органом досудового розслідування того факту, що у випадку його непроведення те майно, яке або є предметом кримінального правопорушення, або зберегло на собі сліди його вчинення, може бути знищеним. Тобто існує ризик того, що певні фактичні обставини у кримінальному провадженні неможливо буде встановити, що ставить під загрозу ефективність розслідування загалом.

Інший суддя у своїй окремій думці зазначає, що не може «доєднатися до високоповажних колег на шляху до цього висновку, оскільки по дорозі довелося зруйнувати гарантії статті 30 Конституції України через екстравагантне тлумачення виразу «врятування майна».

На його думку, інкорпорація в текст КПК України конституційного формулювання не дає підстав змінювати його значення, а, навпаки, означає, що це тлумачення має відповідати тому значенню, у якому воно використано в Конституції. «Врятування майна означає запобігання його знищенню, зусилля, спрямовані на відвернення або принаймні зменшення шкоди, яка може бути завдана інтересам володільця майна. Зусилля, спрямовані на відшукання майна, яке володілець зберігає або сховав з метою убезпечити від загроз, далекі від наміру «врятувати майно». Навіть якщо володілець вважає за потрібне знищити своє майно, наприклад, винести сміття або витратити гроші, або випити пляшку горілки, це не дає права державі вторгатися у володіння, аби його врятувати і вилучити. Якщо таким чином визначати «врятування майна», то набагато краще невідкладного обшуку під таке визначення підпадає крадіжка або інша діяльність, спрямована на позбавлення володільця його майна. Я певен, що укладачі Конституції не мали на увазі таке «врятування». Не погоджується один із суддів і з тим, що таке тлумачення ОП ККС ВС терміна «врятування майна» підпорядковано завданням кримінального процесу, передбаченим ст. 2 КПК України.

Як висновок, суддя зазначає, що «знак рівняння між «врятуванням майна» і «виявленням та вилученням доказів», поставлений цією постановою, практично стер межу між ординарним обшуком, який має проводитися на підставі судового рішення, і невідкладним обшуком; і це загрожує перетворенню винятку на правило».

Невідкладність на практиці: як це працює? 

За своєю суттю описана вище процедура проникнення до житла та проведення в ньому обшуку є альтернативою стандартній процедурі проведення обшуку на підставі ухвали слідчого судді. Тож цілком логічно, що застосування такої процедури має бути належним чином обґрунтоване, зокрема в частині невідкладності її застосування.

Так, ЄСПЛ вважає вагомим те, аби невідкладні обставини, на які посилалися органи влади, вирішивши провести обшук без рішення суду, дійсно підтверджувалися матеріалами справи та конкретними обставинами й загалом виправдовували таку терміновість з боку правоохоронних органів.

На думку ОП ККС ВС, про наявність у сторони обвинувачення обґрунтованих підстав може свідчити як наявність у слідчого та прокурора відповідних даних, що майно може бути знищене, з огляду на відомості, отримані оперативним шляхом, з повідомлень свідків, потерпілих, підозрюваних чи з інших належних та допустимих джерел, які вказують, що майно може бути знищено, так і специфіка розвитку подій у розслідуванні кримінального провадження, коли, наприклад, один зі співучасників кримінального правопорушення був затриманий, то побоювання того, що його затримання може змусити інших співучасників знищити речові докази, стають досить реальними. Викриття кримінального правопорушення створює очевидну і реальну загрозу (високу ймовірність) швидкого знищення речових доказів третіми особами (співучасниками, родичами або друзями підозрюваного тощо), зацікавленими в унеможливленні ефективного розслідування. Водночас дотримання порядку попереднього отримання дозволу слідчого судді на проведення обшуку (який включає складання та подання до суду вмотивованого клопотання, його розподіл автоматизованою системою, прийняття до провадження слідчим суддею, проведення судового засідання та складання за його результатами ухвали) зумовлює відповідні можливості для знищення доказів особами, яким відомо про факт затримання правопорушника, у проміжок часу, витраченого на виконання передбачених у законі ординарних процедур.

Отже, у клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК України та доданих матеріалах має бути вказано, які саме обставини до моменту проникнення свідчили, що дотримання звичайного порядку може спричинити втрату майна, що існує реальна конкретна загроза такої втрати, знищення, зазначено, чому загроза небезпідставно сприймається як реальна.

І якщо слідчим суддею в порядку судового контролю або судом під час перевірки допустимості доказів не буде встановлено (підтверджено) наявності підстав для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, результати відповідного обшуку без попереднього дозволу суду слід вважати такими, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

А чи взагалі були підстави..? 

Так, Верховний Суд вказав на необхідність стороні обвинувачення посилатись та зазначати докази, що підтверджують реальність існування невідкладного випадку, пов’язаного із врятуванням майна, загрози його втрати чи знищення. Та чи можливо об’єктивно дослідити такі обставини, спираючись на думку лише однієї зі сторін?.. Відповідь на це питання дав ЄСПЛ.

У справі Korniyets and Others v. Ukraine (2025) ЄСПЛ проаналізував той спосіб, у який національні суди розглядали клопотання слідчих про ex post facto легалізацію обшуків, проведених у квартирах заявників, та зауважив, що відповідні ухвали, викладені у загальних формулюваннях, які по суті відтворюють клопотання слідчих, переконливо не демонструють, що було здійснено ретельну оцінку обставин кожної справи, зокрема щодо питання про існування законних підстав для проведення обшуків без попередньої ухвали суду про надання дозволу на проведення обшуку, та чи дійсно існували невідкладні випадки, які б виправдовували відповідні обшуки. Той факт, що заявники не мали можливості подати зауваження або іншим чином взяти участь у розгляді ex officio, з огляду на відсутність відповідної нормативно-правової бази, як вбачається, сприяв такому низькому рівню розгляду.

Суд зазначає, що відсутність судового контролю за обшуками ex ante може бути збалансована можливістю для відповідної особи мати доступ до ефективного ex post facto контролю щодо фактологічних і юридичних питань у зв’язку з оскаржуваним обшуком чи способом його проведення. Хоча існують очевидні вагомі причини для виключення особи, житло якої підлягає обшуку, від участі в розгляді суду, коли клопотання про надання дозволу на обшук подано до його проведення, як вбачається, виправдання для застосування таких же суворих обмежень у ході ретроспективного судового перегляду немає.

З огляду на відсутність попереднього судового контролю та відсутність можливості звернутися до суду щодо розгляду законності й обґрунтованості обшуку, процедура перегляду згідно з відповідним національним законодавством, ініційована ex officio та проведена ex parte без будь-якої можливості для заявника брати у ній участь, не може розглядатися як така, що забезпечує достатні гарантії проти незаконного та свавільного втручання держави.

У контексті наведеного Суд дійшов висновку, що заявники були позбавлені належних і ефективних гарантій проти свавілля всупереч вимогам статті 8 Конвенції, за таких обставин не можна стверджувати, що відповідне втручання було здійснено «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції, а отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з обшуками житла заявників без ухвали суду.

Замість висновку — Україна знову програла в ЄСПЛ та має виконати домашнє завдання.

Фінал чи ні?

Положення ч. 3 ст. 233 КПК України надають право слідчому, дізнавачу, прокурору до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. Викладене в цьому реченні положення є одним із найбільш дискусійних та у правозастосовній практиці часто викликає більше питань, ніж відповідей.

Постанова ОП ККС ВС у справі № 466/525/22 заклала підґрунтя для дискусії і для науковців, і для практиків. Навіть наявність двох окремих думок суддів ОП ККС ВС частково може вказувати на те, що навряд чи Верховний Суд знайшов беззаперечну істину в тлумаченні однієї з найбільш спірних норм кримінального процесуального законодавства. І поки обговорення триває, гарантія дотримання одного з базових конституційних прав людини перебуває на важелях Феміди, яка, своєю чергою, спирається на положення українського законодавства, що потребують перегляду. А це вже є проблемою не окремої людини, а всієї держави Україна. Тож, на моє переконання, далі — буде.

Про авторку:

Олена Гаджук — адвокатка, керуюча партнерка HADZHUK & PARTNERS, PhD, позаштатна радниця Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності