У 2026 році одним з ефективних правових інструментів міжнародного співробітництва у кримінальному процесі продовжує бути процедура екстрадиції.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Однак запровадження воєнного стану, пов’язані з ним зміни кримінального процесуального законодавства України та відступ держави від низки зобов’язань за міжнародними договорами про права людини поставили перед судами європейських держав нові виклики щодо оцінки ризиків, з якими може бути пов’язана видача особи до України.
Протягом останніх років Україна доклала значних зусиль для забезпечення можливості екстрадиції осіб на її територію. Вжиті заходи поступово знаходять відображення у практиці іноземних держав: підходи до розгляду екстрадиційних запитів України зазнають змін, а кількість випадків ухвалення рішень про видачу осіб на запит України зростає.
Водночас низка європейських держав продовжує ухвалювати рішення про відмову в екстрадиції осіб до України.
Напрацьована за останні роки практика свідчить про відхід від формального підходу до розгляду екстрадиційних запитів і перехід до детальної та індивідуалізованої оцінки обставин кожної конкретної справи. Разом із тим, попри персоніфікований характер таких рішень, їх аналіз дозволяє виокремити спільні та найбільш поширені обставини, які можуть слугувати підставою для відмови в екстрадиції особи до України.
Саме аналіз конкретних рішень європейських судів дозволяє визначити зміст та межі застосування конкретної підстави, а також встановити, які фактичні обставини визнаються судами достатніми для висновку про недопустимість екстрадиції особи до України.
У 2026 році європейські суди, які здійснюють екстрадиційну перевірку, продовжують відмовляти в екстрадиції до України у разі встановлення обставин, що свідчать про існування реального ризику для життя, безпеки або порушення інших конвенційних прав особи.
Аналіз актуальної практики європейських судів свідчить, що основними підставами відмови у видачі особи до України є реальні ризики порушення конвенційних прав та гарантій, встановлених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Європейською конвенцією з прав людини), зокрема, ст. 2 «Право на життя», ст. 3 «Заборона катування», ст. 6 «Право на справедливий суд» та ст.8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя». Зазначені гарантії виявляються найбільш вразливими в умовах воєнного стану, збройного конфлікту та пов’язаного з ними відступу України від низки міжнародних зобов’язань у сфері прав людини.
Одним із показових є рішення Кримінальної палати Касаційного суду Франції у справі №V23-82.220 (№01273 від 07.11.2023 року). Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги Генерального прокурора при Апеляційному суді м. Шамбері на рішення слідчої палати зазначеного апеляційного суду від 30.03.2023, яким у межах екстрадиційного провадження щодо особи, здійснюваного за запитом уряду України, було висловлено негативний висновок щодо його екстрадиції (посилання на рішення).
Суд врахував, що у зв’язку із запровадженням воєнного стану Україна скористалася правом на відступ від низки своїх зобов’язань за ратифікованими міжнародними договорами, зокрема від зобов’язань за статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а прокуратура України додатково надавала перелік відступів від основоположних прав, зумовлених дією воєнного стану.
Суд також зазначив, що внесення змін до статті 615 КПК України призвело до обмеження права на справедливий суд та права на захист. Водночас такі обмеження застосовувалися на всій території України, а не лише на територіях, окупованих країною-агресором.
Як наслідок, відмовляючи у видачі особи до України, касаційний суд Франції дійшов висновку, що Україна як держава-запитувач не здатна гарантувати, що особу буде судити суд, який забезпечує основоположні процесуальні гарантії та право особи на захист.
Суд встановив, що, попри гарантії, надані на підтримку запиту про екстрадицію, існують серйозні та підтверджені підстави вважати, що ця особа зазнала б реального ризику явної відмови у правосудді з огляду на положення щодо тримання під вартою, запроваджені в умовах воєнного стану та збройного конфлікту, що триває в Україні.
У рішенні від 29.10.2025 року у справі № 2024/10328 слідча палата з питань екстрадиції Апеляційного суду Парижа також надала негативний висновок щодо екстрадиції громадянина України (посилання на рішення).
Зазначений висновок вмотивований відсутністю достатніх гарантій дотримання права на справедливий суд, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зокрема з огляду на дію воєнного стану та відступ України від окремих зобов’язань. Суд врахував положення ст. 615 КПК України, які за певних умов допускають здійснення окремих повноважень слідчого судді прокурором, а також триваючі бойові дії та ризик недотримання розумних строків розгляду справи.
У зв’язку з цим суд дійшов висновку, що Україна не здатна гарантувати, що особа постане перед судом, який забезпечить основні процесуальні гарантії та захист прав людини, що стало підставою для відмови в екстрадиції.
Наведена практика свідчить про формування у судах Французької Республіки послідовного підходу до оцінки ризиків, пов’язаних з екстрадицією до України в умовах воєнного стану.
Однак воєнний стан сам по собі не є самостійною підставою для відмови в екстрадиції до України. Французькі суди оцінюють конкретні обставини, що свідчать про те, яким чином воєнний стан і пов’язані з ним обмеження можуть негативно вплинути на реалізацію конвенційних прав запитуваної особи.
Щодо практики австрійських судів, то окремої уваги заслуговує ухвала Земельного суду у кримінальних справах Відня від 20.01.2023 року у справі № 334 HR 243/22w-58, в якій питання допустимості екстрадиції до України оцінювалося з огляду на ризик порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Земельний суд у кримінальних справах Відня, розглядаючи запит України про міжнародну правову допомогу, здійснив гіпотетичну перевірку допустимості екстрадиції відповідно до § 51 у взаємозв’язку з § 19 Федерального закону Австрії про екстрадицію та міжнародну правову допомогу.
Суд дійшов висновку, що в умовах триваючої війни екстрадиція до України суперечила б ст. 3 Конвенції через реальний ризик неналежного поводження з особою та відсутність достатніх гарантій його усунення, що стало підставою для визнання екстрадиції недопустимою.
Зазначене рішення було підтримано Вищим земельним судом Відня в постанові від 17.03.2023 у справі №22 Bs 32/23a, де суд відхилив скаргу прокуратури та по суті підтримав аргументацію Земельного суду у кримінальних справах Відня.
Суд зазначив, що на момент розгляду скарги в Україні існували обставини, несумісні з гарантіями, визначеними статтями 3 та 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, у зв’язку з чим екстрадиція осіб до України вважається недопустимою. Водночас Вищий земельний суд зазначив, що відповідна ситуація є загальновідомою для суду і не потребує додаткового встановлення індивідуального ризику в кожному конкретному випадку.
22.05.2024 Земельний суд у кримінальних справах Відня постановою у справі № 312 HR 4/24i також визнав недопустимою екстрадицію особи до України за запитом Офісу Генерального прокурора.
Суд дійшов висновку про існування реального ризику поводження з особами, яке є несумісним зі ст. 3 Конвенції. В основу такого висновку було покладено триваючі та непередбачувані бойові дії, регулярні ракетні й безпілотні атаки по всій території України, зокрема по Києву, а також удари по цивільній та критичній інфраструктурі. Додатково із посиланням на доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням, враховано стан української пенітенціарної системи: переповненість установ, неналежні матеріально-побутові умови, насильство між ув’язненими, обмежений доступ до медичної допомоги та інші недоліки умов тримання.
Аналіз практики австрійських судів свідчить, що визначальне значення вони надають оцінці реальної небезпеки для життя та здоров’я осіб, які підлягають видачі до України. Саме встановлення такого ризику стало одним із ключових чинників, що зумовлював відмову в задоволенні відповідних екстрадиційних запитів.
За повідомленням офіційної речниці Земельного суду у кримінальних справах Відня Крістіни Зальцборн, оприлюдненим Австрійському агентству преси 28.06.2025, зазначений суд із січня 2023 року послідовно відмовляв у задоволенні практично всіх без винятку запитів про екстрадицію до України. За даними Федерального міністерства юстиції, з початку повномасштабного вторгнення Україна направила Австрії 27 запитів про екстрадицію, при цьому фактично було здійснено лише одну видачу.
Аналогічний підхід до оцінки ризиків, пов’язаних з екстрадицією до України, простежується і в практиці болгарських судів.
Так, Окружний суд Бургаса рішенням від 03.07.2026 № 152 у приватній кримінальній справі № 20262100200894 відмовив у видачі громадянина України для здійснення кримінального переслідування на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва.
Вирішальне значення суд надав тому, що Україна в умовах воєнного стану продовжує заявлений відповідно до статті 15 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод відступ від окремих зобов’язань, зокрема за статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції.
За таких умов передача особи для тримання під вартою та подальшого кримінального провадження створювала реальний ризик порушення права на свободу та особисту недоторканність, справедливий суд, повагу до приватного і сімейного життя та ефективний засіб юридичного захисту. Суд не визнав достатньою гарантію української сторони те, що відповідні обмеження нібито фактично стосуються лише тимчасово окупованих територій, оскільки така позиція, за оцінкою суду, не усувала встановлених ризиків для особи, яка підлягала передачі.
Окремо Окружний суд Бургаса оцінив допустимість екстрадиції з погляду статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та врахував відомості про неналежні санітарно-побутові умови в українських установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, випадки фізичного насильства, недостатність медичної допомоги, а також фактичні удари по місцях тримання під вартою, які призводили до загибелі та поранення ув’язнених.
За висновком суду, Україна не змогла належним чином гарантувати, що запитувану особу буде розміщено в установі, яка відповідає європейським пенітенціарним стандартам, та що вона буде належним чином захищена від насильства, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та від небезпек, пов’язаних із бойовими діями. У сукупності ці обставини були визнані такими, що створюють реальний ризик порушення конвенційних прав особи, у зв’язку з чим суд застосував пункт 5 статті 7 Закону Болгарії про екстрадицію та Європейський ордер на арешт та відмовив у її екстрадиції до України.
Щодо практики грецьких судів, то 27.08.2025 у своєму рішенні у справі № 508/2025 Апеляційний у Салоників зробив висновок, що право на життя та заборона нелюдського поводження мають абсолютний характер та не підлягають обмеженню навіть в умовах надзвичайного становища або воєнного конфлікту. Суд констатував, що саме перебування особи в зоні бойових дій уже є самостійним фактором, який створює ризик для життя. Тривале перебування в умовах постійної загрози ракетних і бомбових ударів спричиняє безперервний страх за власне життя та за певних обставин може становити нелюдське поводження у розумінні статті 3 Конвенції. Наявність такого ризику стала однією з підстав для відмови у видачі громадянина України.
Цікавою для аналізу є справа Government of Ukraine v Artem Dmytruk, яку розглядав Вестмінстерський магістратський суд у Лондоні (посилання на рішення).
У рішенні від 04.03.2026 суд здійснив сукупну оцінку встановлених ризиків та зазначив, що хоча окремі обставини не досягли високого порогу, необхідного для самостійної відмови в екстрадиції на підставі статей 2, 3, 5, 6 або 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод чи за статтею 91 Акту про екстрадицію (Extradition Act 2003), однак вони не втратили юридичного значення і мали враховуватися при оцінці пропорційності втручання у сімейне життя за статтею 8 Конвенції.
До таких обставин суд відніс доведений факт попереднього жорстокого поводження із запитуваною особою з боку працівників Служби безпеки України, його суспільне сприйняття як особи, прихильної до росії, та ризик загибелі або поранення внаслідок ракетних і безпілотних атак під час перебування під вартою або транспортування до суду.
Хоча цих ризиків було недостатньо для застосування статей 2 і 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, однак суд врахував інші наслідки для особи та її родини внаслідок видачі до України. Суд додатково врахував наявність малолітньої дитини, вагітність дружини, емоційну та практичну залежність сім’ї від запитуваної особи, а також те, що інкриміновані діяння не належали до особливо тяжких і можливе покарання оцінювалося як порівняно нетривале.
Наслідки, які можуть настати в разі повернення особи до держави, де триває війна і де особа раніше зазнала жорстокого поводження, дозволили суду визнати втручання у сімейне життя непропорційним. Суд підкреслив, що не одна окрема обставина, а їх сукупний ефект переважив сильний суспільний інтерес у здійсненні екстрадиції.
Самостійними підставами для відмови в екстрадиції до України можуть бути встановлення факту політичного переслідування або наявність обґрунтованих підстав вважати, що запит спрямований на притягнення особи до кримінальної відповідальності за діяння, яке не становить злочину в державі, що розглядає екстрадиційний запит.
У постанові 4-ї секції Кримінальної палати Національного суду Іспанії від 16.10.2025 № 00525/2025 у провадженні про екстрадицію № 22/2025 суд окремо дослідив доводи про політичну вмотивованість переслідування запитуваної особи (посилання на рішення).
Акцентовано на тому, що ще під час виборчої кампанії 2019 року в публічних виступах лунали прямі заклики до ув’язнення запитуваної особи та членів її сім’ї. Такі заяви мали місце задовго до звернення України із запитом про екстрадицію та стосувалися саме тієї сім’ї, до якої належала особа, щодо якої надалі було ініційовано кримінальне переслідування.
Суд розцінив ці обставини не як політичне твердження, а як конкретну обставину, яка свідчить про можливий зв’язок між подальшим кримінальним переслідуванням та попередньо сформованим публічним політичним ставленням до цієї особи та її сім’ї.
Додатково суд врахував, що запитувана особа раніше здійснювала публічну діяльність політичного характеру у складі попередньої влади запитуваної держави. У сукупності з попередніми публічними закликами до її ув’язнення це, на думку суду, створювало достатні сумніви щодо того, чи переслідував екстрадиційний запит виключно кримінально-правову мету.
Суд виходив із того, що для застосування так званої дискримінаційної умови не потрібно встановлювати, що саме інкриміноване діяння є політичним злочином. Достатнім є наявність обґрунтованих причин вважати, що запит про екстрадицію, який формально надісланий у межах кримінального провадження, міг бути використаний для переслідування або покарання особи з огляду на її політичний статус, погляди чи зв’язок із попередньою владою. Саме сукупність таких обставин Національний суд Іспанії у справі № 00525/2025 визнав достатньою для відмови у видачі особи до України.
Отже, здійснений аналіз судової практики європейських держав дозволяє виокремити кілька відносно самостійних підстав для відмови в екстрадиції до України, які є актуальними на сьогодні.
Водночас варто акцентувати на тому, що європейські суди надають різну правову оцінку ризику порушення гарантій Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та іншим підставам для відмови в екстрадиції, аналізуючи кожну особу та справу індивідуально. Предметом їхнього дослідження є те, наскільки зумовлені воєнним станом зміни кримінального процесуального законодавства України та відступ від конвенційних зобов’язань здатні призвести до порушення прав запитуваної особи.
Наведена актуальна практика європейських судів показує, що в умовах воєнного стану питання допустимості екстрадиції до України потребує оцінки не лише загальної ситуації в державі, а й того, яким чином конкретні обставини можуть вплинути на становище запитуваної особи після її передачі.
При цьому значення мають як умови тримання під вартою та можливість забезпечення фізичної безпеки особи, так і дотримання процесуальних гарантій, достатність наданих українською стороною гарантій та, в окремих випадках, обставини, що можуть свідчити про політичне переслідування.
Водночас аналіз судових рішень свідчить про відсутність єдиного універсального критерію, який автоматично виключав би можливість екстрадиції особи до України. Вирішальне значення має наявність конкретних і належно підтверджених обставин, які дають суду підстави прогнозувати становище запитуваної особи після її видачі. Саме тому подальше формування європейськими судами практики щодо екстрадиції до України значною мірою залежатиме від того, наскільки переконливо сторони зможуть обґрунтувати або, навпаки, спростувати існування реальних ризиків для конкретної особи у кожному окремому випадку.