 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до ст. 86 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Інакше кажучи, допустимість доказу безпосередньо пов’язується із дотриманням визначеної законом процедури його отримання.
Водночас положення ст. 87 КПК конкретизують випадки, коли докази підлягають визнанню недопустимими. Зокрема, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, законодавець чітко закріплює два взаємопов’язані критерії допустимості доказів:
-
дотримання процесуального порядку їх отримання;
-
відсутність істотного порушення фундаментальних прав і свобод людини.
Однак аналіз сучасної судової практики свідчить про певну еволюцію підходів до застосування цих положень. Зокрема, Верховний Суд у низці рішень сформулював фундаментальну позицію, відповідно до якої не будь-яке порушення процесуального закону автоматично тягне визнання доказу недопустимим. Ключовим критерієм в таких випадках стає саме істотність порушення та його вплив на реалізацію фундаментальних прав і свобод особи.
У зв’язку з цим на практиці нерідко виникають ситуації, коли певні недоліки або формальні порушення під час проведення обшуку, такі як описки у протоколі обшуку, неповнота зазначення окремих відомостей або процедурні неточності не розглядаються судами як підстава для автоматичного визнання доказів недопустимими.
Водночас у випадках, коли порушення процесуального порядку безпосередньо впливає на реалізацію конституційних чи конвенційних прав особи (наприклад, права на недоторканність житла або права на захист), суди визнають відповідні докази недопустимими. У таких ситуаціях застосовується доктрина «плодів отруєного дерева», відповідно до якої недопустимими визнаються не тільки фактичні дані протоколу обшуку, але й отримані докази внаслідок проведення обшуку. З огляду на зазначене, особливої актуальності набуває аналіз підходів судової практики щодо оцінки допустимості доказів, отриманих під час проведення обшуку.
У цій статті пропонується розглянути ключові правові позиції Верховного Суду щодо визначення меж допустимості доказів, отриманих у результаті проведення обшуку.
1. Формальне порушення вимог КПК не завжди тягне недопустимість доказу (Постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01.12.2020 року у справі № 318/2921/18)
У межах цієї справи суд першої інстанції визнав недопустимими доказами дані, які містяться у протоколі обшуку, оскільки цю слідчу дію було проведено на підставі незаконної ухвали слідчого судді. Серед іншого суд зазначив, що під час розгляду клопотання про проведення обшуку не здійснювалося технічне фіксування судового засідання, як того вимагає ч. 4 ст. 107 КПК. Крім того, клопотання прокурора про надання дозволу на обшук ґрунтувалося на матеріалах іншого кримінального провадження, які не були відкриті стороні захисту.
Також суд дійшов висновку, що сам обшук проведено з порушенням вимог статей 234–236 КПК та ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду щодо висновку про недопустимість доказів, отриманих під час обшуку за місцем проживання підозрюваного.
Втім, Верховний Суд звернув увагу, що положення ст. 87 КПК не передбачають автоматичної недопустимості доказу в разі будь-якого порушення процесуального закону. Суд наголосив, що не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи.
Суд першої інстанції, вказавши на те, що ним виявлено недотримання вимог кримінального процесуального закону під час проведення обшуку, не обґрунтував своїх висновків, а саме які порушення КПК є такими, що істотно вплинули на законність доказу та потягли необхідність визнання отриманих у ході слідчої дії даних недопустимими доказами. Відтак Верховним Судом було сформульовано принциповий висновок, який надалі активно застосовується судами під час оцінки допустимості доказів.
Водночас буквальне тлумачення положень ст. 86 та 87 КПК дозволяє зробити дещо інший висновок. Так, відповідно до ст. 86 КПК, доказ визнається допустимим лише у випадку, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Отже, логічно припустити, що доказ, отриманий із порушенням передбаченої законом процедури, не відповідає критерію допустимості.
Окремо законодавець у ст. 87 КПК передбачив спеціальну підставу для визнання доказів недопустимими — отримання їх унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Разом із тим суди дедалі частіше виходять з того, що навіть у випадку недотримання окремих процесуальних вимог під час отримання доказу — це саме по собі не є безумовною підставою для його визнання його недопустимим.
Фактично сформована судова практика зводиться до того, що доказ може визнаватися допустимим навіть за наявності певних процесуальних порушень, якщо такі порушення не призвели до істотного обмеження конституційних або конвенційних прав і свобод особи. Інакше кажучи, вирішальним критерієм стає не лише формальне дотримання процедури, а насамперед вплив допущених порушень на гарантії справедливого судового розгляду та захисту прав людини.
2. Недоліки оформлення протоколу обшуку не є підставою для визнання доказів, отриманих внаслідок проведення обшуку, недопустимими.
Судова практика демонструє послідовну позицію Верховного Суду щодо того, що окремі недоліки у змісті або оформленні протоколу обшуку не впливають автоматично на недопустимість доказів, отриманих внаслідок проведення обшуку.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 25.04.2023 року у справі № 753/130/19 суд зазначив, що не може бути підставою для визнання протоколу обшуку недопустимим доказом те, що кількість учасників, зафіксована на відеозаписі обшуку, є більшою, ніж зафіксовано в протоколі обшуку, адже це автоматично не впливає на достовірність, належність та допустимість проведення цієї слідчої дії та законність вилучення під час обшуку речей.
Подібний підхід простежується і щодо оформлення додатків до протоколу обшуку. Так, Верховний Суд у низці рішень зазначив:
-
Сторона захисту зазначала, що в заключній частині протоколу відсутні дані про опечатування вилученого майна та не зазначено, чи підписали всі учасники обшуку опечатані пакети. Також, на думку суду, відсутність лише підпису особи, яка провела обшук, не може ставити під сумнів законність проведеної слідчої дії. Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції в цій частині та не вбачав підстав для висновку про те, що за вказаних обставин допущено істотне порушення КПК, яке могло б вплинути на законність судових рішень, і вважав, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано не знайшов підстав визнати недопустимими докази, які є похідними від результатів проведеного обшуку та складеного протоколу (постанова Верховного Суду від 26.07.2022 року у справі № 727/7987/20).
-
Суд зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 105 КПК України додатки до протоколів повинні бути належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а також засвідчені підписами слідчого, прокурора, спеціаліста, інших осіб, які брали участь у виготовленні та/або вилученні таких додатків. Тобто закон не вимагає, щоб одразу всі перелічені суб’єкти засвідчували відповідні додатки своїми підписами, хоча й не виключає можливості засвідчення додатку кількома особами. Тому засвідчення додатку лише певними з перелічених осіб не вказує на їх недопустимість (постанова Верховного Суду від 11.03.2024 року у справі № 459/3664/18).
3. Відсутність номера кримінального провадження в ухвалі про дозвіл на обшук не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25.10.2023 року у справі № 539/2291/16-к)
У цій справі сторона захисту ставила під сумнів допустимість доказів, отриманих під час обшуку в житлі обвинуваченого. Захисник, зокрема, зазначав, що ухвала слідчого судді, якою було надано дозвіл на проведення обшуку, не відповідає вимогам кримінального процесуального закону.
Серед іншого сторона захисту вказувала, що в зазначеній ухвалі відсутній номер кримінального провадження, що, на її думку, свідчить про порушення вимог ст. 372 КПК України та ставить під сумнів законність отриманих у результаті обшуку доказів.
Суди першої та апеляційної інстанцій не погодилися з такими доводами та відмовили у визнанні відповідних доказів недопустимими.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ст. 235 КПК ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, визначеним статтями 370 та 372 КПК України.
Разом із тим колегія суддів зазначила, що відсутність в ухвалі слідчого судді номера кримінального провадження хоч і є порушенням з огляду на зміст ст. 372 КПК, однак ця обставина не перешкодила суду ухвалити у справі законне та обґрунтоване судове рішення, а тому вона не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в розумінні ст. 412 КПК.
З огляду на це Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо допустимості доказів, отриманих під час проведення обшуку, та залишив касаційну скаргу сторони захисту без задоволення.
4. Незазначення місця складення протоколу обшуку не є підставою для визнання доказу недопустимим (постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20.12.2021 року у справі № 404/711/15-к)
У межах цієї справи суди попередніх інстанцій визнали недопустимими доказами протоколи огляду місця події та обшуку разом із додатками до них. Підставою для такого висновку стало те, що в зазначених протоколах не було вказано місця їх складення.
Сторона обвинувачення оскаржила відповідні висновки, вказуючи на їхню необґрунтованість.
Переглядаючи справу, Верховний Суд встановив, що місцем складення протоколів про обшук та огляд є службовий кабінет слідчого відділу. За матеріалами провадження органами досудового розслідування було затримано особу на майданчику перед квартирою, де одразу ж було проведено невідкладні слідчі дії — огляд, під час якого здійснювалось фіксування за допомогою відеокамери. Одразу після огляду було проведено іншу слідчу дію, а саме обшук квартири, де мешкає особа, із здійсненням відеофіксації. Після проведення зазначених слідчих дій слідчим у своєму службовому кабінеті на службовому комп’ютері було складено зазначені протоколи обшуку та огляду.
Колегія суддів також звернула увагу, що вимоги ч. 2 ст. 107 КПК України щодо застосування технічних засобів фіксації були дотримані.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що саме по собі незазначення у протоколах місця їх складення, яке відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 104 КПК України має міститися у вступній частині протоколу, не є підставою для визнання отриманих у результаті слідчих дій відомостей недопустимими доказами.
5. Відсутність повної технічної фіксації судового засідання під час розгляду клопотання про обшук є підставою для визнання доказів недопустимими (постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19.01.2026 року у справі № 336/4830/22)
У зазначеній справі сторона захисту ставила під сумнів допустимість доказів, отриманих під час проведення обшуку у засудженого. На думку засудженого, ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку була постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Зокрема, захист зазначав, що під час розгляду клопотання про надання дозволу на обшук судове засідання не було зафіксовано технічними засобами у повному обсязі. Крім того, за твердженням засудженого, розгляд такого клопотання відбувся без участі слідчого та прокурора.
Суди першої та апеляційної інстанцій не погодилися з доводами сторони захисту.
Переглядаючи справу у касаційному порядку, Верховний Суд звернув увагу на нормативне регулювання процедури розгляду клопотання про проведення обшуку. Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 234 КПК України у разі необхідності проведення обшуку слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається до слідчого судді з відповідним клопотанням, яке розглядається судом у день його надходження за участю слідчого або прокурора.
Щодо застосування судом технічних засобів фіксування кримінального провадження, то об’єднана палата наголосила, що участь слідчого або прокурора під час розгляду клопотання про обшук зобов’язує слідчого суддю відповідно до ч. 4 ст. 107 КПК здійснювати такий розгляд з фіксуванням за допомогою технічних засобів кримінального провадження в порядку, передбаченому Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи. У протилежному випадку, а саме у разі незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у випадках, якщо воно є обов’язковим, відповідна процесуальна дія та отримані внаслідок її вчинення результати визнаються недійсними (ч. 6 ст. 107 КПК).
Окремо Верховний Суд звернув увагу на положення п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК України, якими встановлено спеціальну підставу для визнання доказів недопустимими. Зокрема, імперативно передбачено, що недопустимими є докази, отримані під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала була постановлена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації судового засідання.
З огляду на це Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність повної технічної фіксації судового засідання під час розгляду клопотання про обшук є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безпосередньо впливає на допустимість доказів, отриманих у результаті виконання відповідної ухвали.
Отже, Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої постановлення ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи без проведення повної технічної фіксації судового засідання тягне визнання доказів, отриманих під час виконання такої ухвали, недопустимими.
6. Оцінка допустимості доказів, отриманих під час обшуку: прагматичний підхід Вищого антикорупційного суду (вирок ВАКС від 19.01.2026 у справі № 991/854/24)
Судова практика Вищого антикорупційного суду також демонструє підхід, відповідно до якого під час оцінки допустимості доказів, отриманих у результаті обшуку, ключове значення має не формальне дотримання окремих процесуальних вимог, а насамперед вплив відповідних порушень на права особи та достовірність здобутих доказів.
У вироку ВАКС від 19 січня 2026 року у справі № 991/854/24 сторона захисту ставила під сумнів допустимість протоколу обшуку та додатків до нього, посилаючись на те, що фактична адреса проведення обшуку не відповідала адресі, зазначеній в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на проведення цієї слідчої дії.
На переконання сторони захисту, проведення обшуку в будинку, який не був зазначений в ухвалі слідчого судді, без подальшої легалізації такого обшуку відповідно до ч. 3 ст. 233 КПК України, свідчить про очевидну незаконність такого обшуку та недопустимість його результатів, у тому числі недопустимість мобільного телефону як речового доказу, який, до того ж, містить адвокатську таємницю.
Сторона обвинувачення, у свою чергу, зазначала, що орган досудового розслідування вжив усіх можливих заходів для встановлення фактичного місця проживання особи, щодо якої здійснювалося розслідування. Відомості про місце проживання були отримані, зокрема, за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
Крім того, під час проведення обшуку було встановлено, що житлові будинки відповідного садово-житлового комплексу фактично не мають нумерації, що ускладнює їхню точну ідентифікацію.
Водночас орган досудового розслідування визначив саме той будинок, у якому проживав підозрюваний, що підтверджувалося фактичними обставинами.
Дослідивши матеріали кримінального провадження, суд встановив, що обшук проводився за участю власника житла, понятих та адвокатів, а перед його початком особі було вручено ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку. При цьому особа мала можливість ознайомитися зі змістом ухвали та не висловлювала жодних заперечень щодо місця проведення слідчої дії.
Лише після завершення обшуку сторона захисту заявила про можливу невідповідність адреси проведення обшуку даним, зазначеним в ухвалі слідчого судді.
Оцінюючи ці доводи, суд звернув увагу, що сторона захисту не надала жодних належних доказів, які б підтверджували, що обшук було проведено в іншому домоволодінні, ніж те, яке фактично використовувалося підозрюваним як місце проживання. Крім того, під час судового розгляду не було встановлено обставин, які б свідчили про свавільність або недобросовісність дій органу досудового розслідування.
За таких обставин ВАКС дійшов висновку, що невідповідність номера будинку, зазначеного в ухвалі слідчого судді, фактичному номеру будинку, в якому було проведено обшук, сама по собі не свідчить про проведення обшуку без дозволу суду та не є істотним порушенням прав особи.
Суд підкреслив, що у цьому випадку обшук було проведено саме за місцем проживання особи, щодо якої здійснювалося розслідування, а сторона обвинувачення вжила всіх можливих заходів для дотримання процесуальних гарантій.
Висновки
Аналіз норм кримінального процесуального законодавства та сучасної судової практики свідчить про поступове формування більш гнучкого підходу до оцінки допустимості доказів, отриманих під час проведення обшуку. Хоча положення ст. 86 КПК України формально пов’язують допустимість доказу з дотриманням встановленого законом порядку його отримання, практичне застосування цієї норми судами відбувається у взаємозв’язку зі ст. 87 КПК України, яка акцентує увагу на істотності порушення прав і свобод людини.
Судова практика демонструє, що не кожне порушення процесуальних вимог під час проведення обшуку автоматично тягне визнання отриманих доказів недопустимими. Верховний Суд послідовно виходить із того, що визначальним критерієм є не саме по собі відхилення від процесуальної форми, а характер такого порушення та його вплив на реалізацію фундаментальних прав особи. Якщо встановлені порушення мають суто формальний характер і не призводять до обмеження конституційних чи конвенційних гарантій, отримані докази можуть визнаватися допустимими.
Сучасний підхід судів демонструє відхід від суто формального розуміння допустимості доказу як результату безумовного дотримання кожної процесуальної вимоги, натомість, пріоритет надається оцінці реального змісту порушення, його наслідків та впливу на фундаментальні гарантії кримінального провадження.