 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
В епоху диджиталізації та стрімкого розвитку соціальних мереж (Instagram, Threads та інших платформ) кожен отримав можливість вільно висловлювати свою думку. Водночас межа між особистою оцінкою та поширенням неправдивої інформації стає дедалі тоншою, а правові наслідки її порушення — дедалі відчутнішими.
Розгляньмо практичний кейс
На перший погляд, у ситуації, коли людина виходить від стоматолога у поганому настрої, залишається незадоволеною результатом послуги та ділиться цим зі своїми підписниками в соціальній мережі, немає нічого незвичного. Однак такі публікації можуть непомітно для автора перетворитися на порушення закону. У результаті той самий стоматолог цілком реально може стягнути значну суму компенсації, вигравши судову справу про захист честі, гідності та ділової репутації.
Водночас можливий і протилежний сценарій, коли стоматолог програє умовний судовий спір, оскільки пацієнтка не оперувала фактами, а лише висловила свою суб’єктивну оцінку та невдоволення результатом, який не відповідав її очікуванням.
Різниця між цими двома ситуаціями полягає лише у формулюваннях, використаних у таких публікаціях. У першому випадку клієнтка заявляє: «Цей лікар ПІП не має відповідної освіти та навичок, а також використовує заборонені в Україні препарати». У другому звучить зовсім інше повідомлення: «Стоматолог був непривітний, мені не сподобалося. Наступного разу піду до іншого спеціаліста — він кращий, а цього я не рекомендую».
Як бачимо, межа справді дуже тонка, але водночас принципова.
У юридичній площині ця різниця виглядає так: у першому випадку думка клієнтки викладена у формі конкретних фактів і категоричних тверджень, тоді як у другому це особисте сприйняття та суб’єктивне судження.
Спираючись на власний практичний досвід, а також на підходи, сформовані судами, пропоную зосередитися на основних етапах і кроках, які я рекомендую здійснити у разі, якщо про вас поширюється неправдива, викривлена або репутаційно шкідлива інформація.
Крок 1. Відрізнити факти від оціночних суджень
Перший і ключовий крок: необхідно з’ясувати, чи має поширена інформація характер фактичного твердження, чи є лише оціночним судженням.
Зробити таку перевірку не завжди просто, особливо без фахової допомоги. На практиці оціночні судження часто сприймаються значно болючіше й емоційно «чіпляють» набагато сильніше, ніж сухі, але недостовірні фактичні твердження. Саме тому надзвичайно важливо підходити до цього етапу з холодним розумом або залучити до оцінки ситуації професійних юристів.
Першим кроком варто поставити собі базове запитання: чи можна довести або спростувати поширену інформацію?
Якщо відповідь ствердна — йдеться про фактичне твердження, а отже, потенційно про порушення закону, за яке особу, що поширила таку інформацію, можна притягнути до юридичної відповідальності. Якщо ж відповідь негативна, перед нами лише реалізація права на свободу думки та слова.
Повернімося до прикладу з клієнткою та стоматологом. Твердження про відсутність освіти або використання заборонених препаратів підлягають перевірці та можуть бути спростовані шляхом надання відповідних дипломів, сертифікатів і дозвільних документів. Натомість висловлювання про незадовільний результат процедури чи переконання, що інший стоматолог є кращим, відображають виключно особисте сприйняття та індивідуальні вподобання клієнта.
Крок 2. Перевірити наявність правопорушення
На цьому етапі необхідно оцінити, чи містять дії особи склад правопорушення та чи є достатньо фактів і обставин для потенційно успішного захисту своїх прав. Простими словами — чи має ситуація реальну юридичну перспективу, а не лише емоційне підґрунтя.
Для цього варто дати собі чесні відповіді на кілька ключових запитань.
1. Чи була інформація поширена?
Під поширенням потрібно розуміти доведення інформації будь-яким способом хоча б до однієї особи. Це може бути публікація в пресі, передача по радіо чи телебаченню, розміщення в мережі Інтернет або соціальних мережах, надсилання листів, заяв, характеристик, повідомлення під час публічних виступів чи в електронному листуванні. Навіть повідомлення одній людині вже вважається поширенням в юридичному розумінні.
2. Чи можна встановити, хто саме поширив недостовірну інформацію?
У разі звернення до суду необхідно довести, що спірна інформація була поширена саме тією особою, яку ви зазначаєте відповідачем. Це один із ключових і водночас найскладніших моментів у таких справах.
За загальним правилом відповідальність за поширення недостовірної інформації несе власник ресурсу, на якому вона була розміщена. Якщо йдеться про традиційні ЗМІ, власником яких є українська юридична або фізична особа, ця проблема зазвичай не є критичною. Водночас у випадку з соціальними мережами ситуація значно ускладнюється. Очевидно, що залучення до участі у справі Meta Platforms чи Марка Цукерберга виглядає малореалістичним і пов’язане з серйозними процесуальними труднощами.
Саме тому спори щодо поширення інформації в соцмережах є одними з найскладніших у цій категорії. Відсутність ідентифікації користувачів при створенні акаунтів, особливості алгоритмів платформ — усе це ускладнює доведення того, що конкретний акаунт належить конкретній особі. Водночас ситуація істотно змінюється, якщо мова йде про відеоконтент, де особу можна безпосередньо ідентифікувати.
3. Чи зрозуміло, що інформація стосується саме вас?
Важливо, щоб із поширеного матеріалу було чітко видно, що він стосується конкретно вас. Це може бути пряме зазначення прізвища, імені та по батькові або інших ідентифікуючих ознак. Якщо ж особу прямо не названо, але для будь-якої людини очевидно, про кого йдеться, цей факт також можна і потрібно доводити.
4. Чи спричинило поширення інформації негативні наслідки?
Негативними наслідками можуть бути шкода репутації, погіршення ділових або особистих стосунків, втрата клієнтів чи партнерів, інші несприятливі наслідки для вас. Саме їх наявність є важливою складовою правопорушення.
5. Чи є поширена інформація недостовірною?
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, зокрема містить відомості про події чи факти, яких не існувало взагалі, або такі відомості подані перекручено, неповно чи з викривленням суті.
Якщо відповідь на всі зазначені запитання є ствердною, можна говорити про наявність у діях опонента всіх елементів правопорушення, а отже — про підстави для судового захисту порушених прав. Такий підхід відповідає усталеній судовій практиці та, зокрема, відображений у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 484/2781/19-ц.
Крок 3. Не втратити головне: фіксація фактів
Наступним надзвичайно важливим етапом є фіксація самого факту поширення інформації. Саме на цьому кроці формується основа майбутньої доказової бази, без якої ефективний судовий захист практично неможливий.
Необхідно зафіксувати, зокрема:
-
спосіб поширення інформації;
-
дату та час її розміщення;
-
зміст опублікованої інформації;
-
коло осіб, яким вона стала відома.
Значення цього кроку складно переоцінити. Хоча процесуальне законодавство передбачає можливість для суду за власною ініціативою або за заявою учасника справи здійснити огляд вебсайту чи сторінки в мережі Інтернет, на практиці існує високий ризик, що особа, яка поширила інформацію, видалить її ще до початку розгляду справи, намагаючись уникнути відповідальності.
Саме тому діяти потрібно оперативно.
Серед ефективних способів фіксації поширеної інформації можна виділити такі.
Фіксація інформації адвокатом. Адвокат має професійне право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у справі. У межах такої фіксації адвокат може встановити спосіб поширення інформації, зафіксувати дату й час її розміщення, зміст публікації, а також, за можливості, окреслити коло осіб, яким вона могла стати відома.
Звернення до спеціалізованих експертних установ. Експертні дослідження та висновки, підготовлені профільними установами з метою фіксації змісту поширеної інформації, хоча й не завжди мають статус судової експертизи, визнаються доказами відповідно до положень процесуального законодавства.
Проведення експертизи. У складніших випадках доцільним є проведення телекомунікаційної експертизи (експертизи телекомунікаційних систем і засобів), яка дозволяє зафіксувати не лише зміст інформації, а й коло осіб, які мали або мають до неї доступ.
Крок 4. Формування доказової бази
Варто пам’ятати просту, але принципову річ: суд — це завжди про докази. Навіть якщо ви розглядаєте можливість досудового врегулювання спору, збір доказів не варто відкладати. Навпаки, саме підготовка доказів на ранньому етапі часто визначає подальшу стратегію захисту та її ефективність.
Для ефективного захисту свого порушеного права необхідно довести наявність у діях опонента всіх елементів складу правопорушення. Фактично суду потрібно надати докази на підтвердження відповідей на ті самі запитання, які ми вже аналізували раніше.
Зокрема, у справах цієї категорії одним із ключових доказів часто є висновок лінгвістичної експертизи, який дозволяє встановити, чи має спірна інформація негативний характер, чи викладена вона у формі фактичного твердження, а також чи допускає однозначне сприйняття як твердження про конкретну особу. Посилання виключно на власне суб’єктивне сприйняття публікації як образливої або принизливої зазвичай не є достатнім для суду.
Не менш важливим є доведення негативних наслідків, яких зазнала особа у зв’язку з поширенням такої інформації. У цьому контексті особливу доказову цінність можуть мати листи контрагентів, партнерів або третіх осіб, у яких висловлюється занепокоєння через поширену інформацію, повідомляється про відмову від співпраці чи зміну умов взаємодії. Саме такі матеріали дозволяють продемонструвати реальний вплив публікації на особисті немайнові права або ділову репутацію.
Необхідно окремо наголосити, що юридична відповідальність фізичної та/або юридичної особи настає виключно за умови доведення наявності всіх зазначених складових.
Саме цьому етапу потрібно приділити особливу увагу. Адже на практиці до 90% успіху судової справи залежить від дій, вжитих ще до подання позову до суду.
Крок 5. Вибір ефективного способу захисту
Наступним етапом є визначення способу захисту порушеного права. Обраний механізм захисту безпосередньо залежить від способу поширення недостовірної інформації, а також від наслідків, які таке поширення спричинило для особи.
Важливо враховувати, що з метою захисту особистих немайнових прав законодавство не обмежує особу вичерпним переліком способів захисту. Навпаки, допускається застосування різних, у тому числі комбінованих, правових механізмів.
Зокрема, особа, право якої порушено, може обрати:
-
загальні способи захисту, такі як відшкодування майнової шкоди або компенсація моральної шкоди;
-
спеціальні способи захисту, зокрема спростування недостовірної інформації та/або реалізацію права на відповідь, заборону подальшого поширення інформації, припинення протиправних дій тощо.
За загальним правилом спростування недостовірної інформації має здійснюватися у спосіб, аналогічний способу її поширення: шляхом публікації у ЗМІ, повідомлення по радіо чи телебаченню, оголошення на зборах або відкликання відповідного документа.
Якщо таке спростування є неможливим або недоцільним, воно повинно бути здійснене у спосіб, максимально наближений до первісного та спрямований на охоплення якомога ширшого кола осіб, які сприйняли відповідну інформацію.
Водночас сучасні інформаційні реалії розширюють традиційні підходи до захисту. Верховний Суд у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/10624/21 визнав, що з урахуванням специфіки інтернет-простору ефективним способом захисту честі, гідності та ділової репутації є також видалення недостовірної інформації з мережі Інтернет..
Крок 6. Реалізація обраного способу захисту
На цьому етапі відбувається безпосередня реалізація обраних інструментів захисту честі, гідності та/або ділової репутації. Залежно від обставин конкретної справи та обраної стратегії, можливі два основні шляхи.
1. Досудове врегулювання спору
Першим варіантом є спроба врегулювати спір у досудовому порядку. З цією метою доцільно звернутися до особи, яка поширила недостовірну інформацію, з письмовою претензією.
У такій претензії потрібно:
-
належним чином обґрунтувати факт вчинення правопорушення;
-
зазначити, у чому саме полягає порушення ваших прав та яка шкода завдана честі, гідності та/або діловій репутації;
-
вказати на наявність у вас достатньої доказової бази;
-
попередити про намір звернутися до суду в разі неврегулювання спору в досудовому порядку.
Досудове врегулювання інколи дозволяє досягти бажаного результату значно швидше та з меншими витратами часу і ресурсів.
2. Судовий захист
Якщо досудове врегулювання спору не дало результату або з огляду на обставини справи ви вирішили пропустити цей етап, наступним кроком є звернення до суду.
У такому випадку подається позовна заява про захист честі, гідності та/або ділової репутації з вимогами, сформульованими відповідно до обраного способу захисту та наявної доказової бази.
Про що ще важливо пам’ятати?
Варто враховувати, що судова практика встановлює різні стандарти допустимої критики залежно від того, чи є особа публічною, чи приватною. Такий підхід є усталеним у європейській правовій традиції та закріплений, зокрема, у Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи у 2004 році), а також у Резолюції № 1165 Парламентської Асамблеї Ради Європи від 1998 року.
Згідно з цими актами, публічні діячі (політики, посадові особи та інші суб’єкти, які здійснюють публічну владу) перебувають під підвищеним контролем із боку суспільства. У зв’язку з цим вони мають бути готовими до більш гострої, жорсткої та критичної оцінки своєї діяльності. Натомість приватні особи користуються значно вищим рівнем захисту честі, гідності та приватного життя, оскільки не є об’єктом постійної суспільної уваги.
Такий баланс між свободою слова та правом на повагу до приватного життя чітко сформульований у практиці Європейського суду з прав людини, зокрема в рішенні від 7 лютого 2012 року у справі Axel Springer AG v. Germany, де Суд наголосив на необхідності диференційованого підходу до меж допустимої критики залежно від статусу особи.
Ця позиція послідовно застосовується і в Україні. Верховний Суд у справі № 742/1159/18 зазначив, що з урахуванням положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод рівень публічності особи безпосередньо впливає на межі допустимої критики та обсяг її правового захисту.
Саме тому у спорах щодо поширення негативної інформації про публічну особу ключовим є не сам факт критики, а її характер і зміст. Позивачеві необхідно довести, що відповідна публікація виходить за межі допустимої та добросовісної критики, містить недостовірні фактичні твердження та порушує його право на повагу до честі, гідності й ділової репутації.
Як бачимо, спори про захист честі, гідності та ділової репутації є надзвичайно чутливою та складною категорією справ. Успіх у таких процесах значною мірою залежить від правильних і своєчасних дій, виваженої правової позиції та якісної доказової бази.
Саме тому доцільно підходити до таких справ максимально ретельно та, за можливості, заручатися підтримкою професійних юристів і адвокатів, яким ви довіряєте.