Після здобуття незалежності Україна почала відкривати те, що десятиліттями залишалося за грифом «таємно». Серед таких тем був і Чорнобиль. Матеріали про аварію на ЧАЕС, її причини, перебіг і наслідки довгий час були закритими для суспільства й дослідників. Однією з перших, хто взявся системно працювати з цією темою як історик, стала кандидатка історичних наук Наталія Барановська.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Хто вона — дослідниця, яка відкривала Чорнобиль
Наталія Барановська народилася 15 липня 1948 року в Махачкалі, куди її родина виїхала, рятуючись від репресій. У 1958 році сім’я повернулася в Україну. Вона закінчила історичний факультет Київського державного університету й почала працювати в Інституті історії АН УРСР, де пройшла шлях від лаборантки до докторки історичних наук.
Після здобуття Україною незалежності Барановська взялася за тему, яка роками залишалася закритою, — Чорнобиль. Вона шукала документи в архівах і відомчих фондах, добивалася доступу до матеріалів, працювала в зоні відчуження та на самій ЧАЕС.
Її дослідження відкрили маловідомі сторінки проєктування, будівництва й експлуатації станції, а також реакцію держави, суспільства і світу на катастрофу. У 2006 році вона захистила докторську дисертацію «Чорнобиль в новітній історії України: влада і суспільство».
Її робота стала однією з перших системних спроб повернути Чорнобиль із зони замовчування в поле наукового аналізу.
Наталія Барановська стала першою і єдиною, хто висловився критично щодо понятійного апарату урядових документів, у яких, зокрема, використовувався термін «ліквідація наслідків аварії». Переконання дослідниці, сформоване під впливом консультацій із фахівцями різних галузей знання, дозволило їй запропонувати термін «мінімізація наслідків аварії», який використовується останніми роками.
Факти про станцію. Як все починалося
Будівництво Чорнобильської АЕС розпочалося у 1970 році. Вибір майданчика, вказаний з Москви, був слухняно затверджений керівництвом України. Не знайшли кращого місця, ніж Полісся з його близькими ґрунтовими водами. Поряд зводили місто-супутник Прип’ять. Перший енергоблок було запущено 25 вересня 1977 року. Будівництво йшло ударними темпами, часто на шкоду якості та безпеці. Використали реактор типу РБМК-1000, який у менших масштабах працював на атомних підводних човнах. Збільшення його розмірів, за твердженням фахівців, привело до певних змін у перебігу процесів у реакторі, що, своєю чергою, створювало аварійні ситуації. Їх, на жаль, на станції було кілька, але інформація про них стала відома широкому загалу лише після аварії у квітні 1986 року.
Активне будівництво блоків ішло з використанням передових на той час, але спрощених методів монтажу. Щоб здати станцію якнайшвидше, як того вимагала КПРС, виконавці робіт ішли на порушення нормативів будівництва. 2-й блок було введено в експлуатацію 10 січня 1979 року, 3-й — у грудні 1981 року, а 4-й — 28 березня 1984 року. Тобто нормально 4-й енергоблок пропрацював лише два роки. Було розпочато будівництво 5-го та 6-го енергоблоків, а в далекій перспективі планувалося довести кількість енергоблоків до 12, що зробило б ЧАЕС найбільшою у світі.
Будувати станцію приїздили люди з усього СРСР, деякі з них із часом перекваліфіковувалися і залишалися на станції як експлуатаційники. При всій нібито вимогливості кадрової політики на відповідальних ділянках ЧАЕС працювали й люди, що не мали спеціальної фахової освіти. Уже під час робочих поїздок дослідниця зіткнулася із ситуацією, коли на посаді керівника відділу радіаційного контролю працювала людина з ветеринарною освітою.
Трохи про реактори
РБМК-1000 (реактор великої потужності канальний) — це радянський уран-графітовий киплячий реактор канального типу на теплових нейтронах. Він має електричну потужність 1000 МВт, використовує збагачений уран, а також графіт як сповільнювач і воду як теплоносій. Вважався високоефективним через можливість перевантаження палива на ходу. Реактори цього типу широко використовувалися на АЕС у СРСР, зокрема на Чорнобильській АЕС.
Нині на АЕС у світі домінують легководні реактори (PWR та BWR). Вважається, що сучасні проєкти відрізняються підвищеною безпекою, наприклад ВВЕР-1200. Основні типи включають: реактори з водою під тиском (PWR/ВВЕР), киплячі водяні реактори (BWR), канальні реактори (РБМК/CANDU) та реактори на швидких нейтронах.
• PWR (Pressurized Water Reactor) / ВВЕР (водо-водяний енергетичний реактор): найпоширеніший тип. Використовує звичайну воду під тиском для охолодження та уповільнення.
• BWR (Boiling Water Reactor) / водяні реактори, що киплять: вода кипить безпосередньо в активній зоні, перетворюючись на пару, яка обертає турбіну.
• PHWR (Pressurized Heavy Water Reactor) / реактори на важкій воді: до цієї групи належать канадські CANDU. Використовують важку воду та можуть працювати на природному урані.
• Реактори на швидких нейтронах (Fast Reactors): використовують теплоносій, відмінний від води, зазвичай рідкий натрій, не вимагають сповільнювача, працюють у замкнутому паливному циклі.
Трагедія, яку приховували
Навіть після здобуття незалежності доступ до документів про Чорнобиль залишався складним. Матеріали зберігалися у відомчих архівах, часто під грифами «таємно» та «цілком таємно». Барановській доводилося не просто шукати джерела, а переконувати посадовців, що історики мають право працювати з цією темою.
Не завжди це вдавалося з першої спроби. До деяких кабінетів доводилося повертатися кілька разів. Зокрема, щоб отримати доступ до документів урядового апарату, вона чотири рази ходила на прийом і пояснювала, навіщо ці матеріали потрібні науці.
Водночас не всі двері були зачинені. У Міністерстві у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та в адміністрації зони відчуження до роботи істориків поставилися з розумінням. Там Барановська знайшла не лише доступ до документів, а й фахівців, які допомагали їй розібратися в технічній природі ЧАЕС і «Об’єкта “Укриття”».
Першими результатами цієї роботи стали публікація документів «З історії будівництва ЧАЕС» в «Українському історичному журналі» у 1994 році та збірник «Чорнобиль: проблеми здоров’я населення», виданий Інститутом історії України у 1995 році.
Десята річниця. Чорнобиль виходить у публічний простір
До десятої річниці аварії накопичені матеріали вже потребували не лише аналізу, а й публічного обговорення. У 1996 році Наталія Барановська активно виступала в медіа, публікувалася та представляла свої дослідження на наукових заходах.
Ключовою подією стала презентація збірника «Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали», де вона була головною упорядницею. Видання викликало широкий резонанс — про нього писали провідні українські медіа, а фахівці називали його настільною книгою.
Водночас доступ до джерел залишався складним: для роботи з окремими архівами доводилося залучати особисті контакти та підтримку науковців.
Після цього стало очевидно: Чорнобиль — це не завершена тема, а поле для системного дослідження. Барановська зосереджується на ширшому контексті — впливі катастрофи на українське суспільство, село, державну політику та міжнародні процеси.
Наприкінці 1990-х вона виходить на міжнародний рівень досліджень, аналізуючи Чорнобиль як фактор глобальної взаємодії. Результатом стала, зокрема, монографія «Україна. Чорнобиль. Світ».
Поїздки на станцію
Важливою частиною роботи Наталії Барановської стали поїздки до зони відчуження та на ЧАЕС. Вона працювала не лише з архівами, а й із документами самої станції, «Об’єкта “Укриття”» та підрозділів, які діяли в зоні.
Спілкування з керівництвом ЧАЕС, фахівцями станції та працівниками «Укриття» допомогло їй поєднати історичний аналіз із розумінням технічної природи проблеми.
Результатом цієї роботи стала монографія «Об’єкт “Укриття”: проблеми, події, люди», видана у 2000 році. Вона засвідчила, що дослідження Барановської були важливими не лише для істориків, а й для самих чорнобильських фахівців.
Зі спогадів Барановської:
«Був випадок, коли, заплутавшись серед шафок роздягальні на залізничній станції Янів, куди прибувала електричка зі Славутича з працівниками, я не встигла на автобус, що розвозив людей територією станції.
До будівлі адміністрації «Об’єкта «Укриття»», де я працювала з документами, мені довелося йти пішки близько двох кілометрів дорогою, про яку було відомо, що там є плями радіоактивного забруднення дуже високого рівня і яку досвідчені водії намагалися проїжджати якомога швидше.
Була пізня осінь, ішов дощ зі снігом, моє взуття не було розраховане на таку погоду. Довелося йти вздовж сірої, зблизька величезної будівлі «Укриття». Було холодно, страшно і прикро, бо автівка, що промчала повз мене, за правилами, які діяли на станції, мала підібрати людину на дорозі.
Коли я нарешті дісталася до корпусу АБК-2 — адміністративного корпусу «Укриття», мене зустріли нажахані працівники. Вони доклали чимало зусиль, щоб мене висушити, зігріти, і дали поради з профілактики захворювання. Взуття після тієї прогулянки довелося утилізувати…»
Чорнобиль як комплексна катастрофа
Наталія Барановська розглядала Чорнобиль не лише як аварію на атомній станції, а як велику комплексну катастрофу для України. У її роботах ця тема постає одночасно як екологічна, технічна, соціально-економічна, моральна й політична проблема.
На початку 2000-х дослідниця активно працювала з питаннями, які поступово відходили з фокусу державної політики: наслідками аварії для суспільства, проблемами «Об’єкта «Укриття»», закриттям ЧАЕС, відповідальністю влади та довгостроковими ризиками.
П’ятнадцята річниця аварії стала для неї періодом інтенсивної роботи: публікацій, виступів, участі в наукових конференціях і підготовці матеріалів для державних структур. Зокрема, вона співпрацювала з профільним комітетом Верховної Ради та брала участь у підготовці доповідей про обставини, причини й наслідки аварії на ЧАЕС.
У цей період Барановська послідовно наголошувала: Чорнобиль не можна зводити до однієї дати чи одного вибуху. Це подія, наслідки якої залишаються з Україною на десятиліття.
Наслідки Чорнобиля — робота на кілька поколінь
Чорнобильська катастрофа — складне і багатогранне явище. Наталія Барановська підходила до її вивчення комплексно, зокрема досліджувала історико-географічний вимір проблеми. Про зону відчуження як явище сучасної України вона писала у збірнику «Історико-географічні дослідження в Україні» у 2004 році.
Навколо аварії на ЧАЕС і досі існують різні погляди — на її причини, перебіг, наслідки, відповідальність посадовців і подальшу долю атомної енергетики. Ці дискусії часто виходили за межі науки й торкалися політики, економічних інтересів та рішень держави.
Саме ці питання Барановська порушувала у колективній праці «Чорнобильська катастрофа: під іншим кутом зору», виданій у Києві у 2004 році видавництвом «Фенікс». Також за її участю була підготовлена книга «Чорнобильський лабіринт. Сценарій катастрофи, факти, документи», видана УАН у 2005 році.
Барановська — авторка терміна «мінімізація наслідків аварії»
Дискусійність багатьох питань, пов’язаних із Чорнобильською аварією, Наталія Барановська добре усвідомлювала завдяки спілкуванню з фахівцями різних галузей.
Вона однією з перших критично оцінила понятійний апарат урядових документів, зокрема термін «ліквідація наслідків аварії». На її думку, це формулювання не відображало реального масштабу проблеми.
Саме тому дослідниця запропонувала точніший термін — «мінімізація наслідків аварії», який використовується останніми роками.
Двадцята річниця трагедії
До 20-річчя Чорнобильської катастрофи Наталія Барановська продовжила розширювати коло тем. Вона досліджувала участь військових у ліквідації аварії та мінімізації її наслідків, а також питання архівних джерел — тих самих документів, які тривалий час залишалися закритими.
У 2006 році тема Чорнобиля знову широко звучала в Україні та за кордоном. Барановська брала участь у міжнародних конференціях, зокрема в Італії, де представляла Україну поруч із Юрієм Щербаком та Юрієм Шаповалом.
Того ж року на запрошення японського антиядерного руху вона відвідала Токіо, де мала низку зустрічей і виступів. Пізніше її матеріал про Україну після Чорнобиля був опублікований в італійському збірнику, присвяченому пам’яті про катастрофу.
Чорнобиль у новітній історії України: влада і суспільство
У 2006 році Наталія Барановська захистила докторську дисертацію «Чорнобиль у новітній історії України: влада і суспільство». Це стало підсумком більш ніж десятилітньої роботи з документами, архівами, матеріалами ЧАЕС і свідченнями фахівців.
У наступні роки вона продовжила досліджувати Чорнобиль як частину новітньої історії України — через соціально-економічні наслідки, роль держави, громадську активність, питання атомної енергетики та вплив катастрофи на суспільні зміни.
Її напрацювання увійшли до колективних видань про державотворчий процес в Україні, історію НАН України, матеріалів про Народний рух України, а також стали основою для публікацій і виступів за кордоном. У 2010 році Барановську запрошували як викладачку літньої школи в Литві, присвяченої екологічним ризикам і суспільним мобілізаціям після Чорнобиля.
У 2011 році вона опублікувала нові праці про вплив Чорнобильської катастрофи на трансформаційні процеси в суспільстві та про суспільний вимір проблем атомної енергетики.
Як спілкуватися із сердитими «патріотами-ядерниками»
Ставлення до роботи Наталії Барановської було неоднозначним. Вона була жінкою-історикинею, яка писала про атомну енергетику, багато спілкувалася з фахівцями-ядерниками й поступово сформувала власне бачення місця цієї галузі в суспільстві.
Поряд із повагою та визнанням їй доводилося стикатися і з несприйняттям її критичного погляду на окремі складові чорнобильської проблеми. Особливо гостро реагували ті, хто беззастережно захищав атомну енергетику або мав власний інтерес у темі Чорнобиля.
Саме такий спротив, а також позиція частини чиновництва, завадили присвоєнню їй звання «Заслужений діяч науки і техніки України».
Попри це, Наталія Барановська продовжила працювати з темою і популяризувати знання про Чорнобиль, зокрема за кордоном. У 2012 році її матеріал «Is Chernobyl accident regularity or chance?» був опублікований у матеріалах міжнародної наукової конференції в Барселоні.
Передати знання далі
Наталія Барановська працювала і з молодими дослідниками. У 2012 році вона виступала на наукових конференціях, де говорила про Чорнобиль як предмет вивчення, його культурний вимір і місце цієї теми в шкільній освіті.
Того ж року вийшла її публікація «Життєвий простір України: чорнобильська складова», а у 2013 році — стаття про пам’ятки історії та культури Чорнобильської зони відчуження.
Через багаторічні поїздки до зони в дослідниці виникли проблеми зі здоров’ям, зокрема з голосовими зв’язками, тому викладацька робота для неї стала неможливою. Втім, вона продовжувала популяризувати тему — виступала на телебаченні та радіо.
У 2016 році у видавництві «Юстініан» вийшла її книга «Испытание Чернобылем». У ній Барановська узагальнила свої дослідження про катастрофу й окремо наголосила на ризиках атомної енергетики.
Події на АЕС «Фукусіма» в Японії, ситуації навколо АЕС під час війни Росії проти України та події в Ірані, які посилюють ризик ядерного інциденту, підтверджують її бачення проблеми на світовому рівні.
Міжнародна увага
Дослідження Наталії Барановської були важливими не лише в Україні. З її працями працювали й іноземні науковці, які вивчали Чорнобиль та його наслідки.
На початку 2000-х із нею спілкувалася дослідниця Принстонського університету Адріана Петрина, яка згадала Барановську у своїй книзі Life Exposed. Biological Citizens after Chernobyl.
Згодом Барановська співпрацювала з японською дослідницею Юкіко Міягоші, яка вивчала український досвід після Чорнобиля для осмислення наслідків аварії на Фукусімі. Разом вони підготували публікації про досвід Києва і Фукусіми після радіаційних аварій.
До її напрацювань зверталася й американська дослідниця Kate Brown під час роботи над книгою Manual for Survival. A Chernobyl Guide to the Future.
«Я зробила все, що могла»
Працюючи над темою Чорнобиля, Наталія Барановська співпрацювала з Верховною Радою України, спілкувалася з Володимиром Яворівським — головою Комісії з Чорнобильської аварії, та Юрієм Самойленком — головою профільного парламентського комітету, який опікувався питаннями екологічної політики й ліквідації наслідків катастрофи.
Вона також підтримувала зв’язки з представниками громадських організацій і чорнобильського руху: Юрієм Андреєвим із «Союзу Чорнобиль України», радіобіологинею Наталією Преображенською з організації «Діти Чорнобиля», ліквідатором Володимиром Шовкошитним. Це були люди, які не просто говорили про Чорнобиль, а багато років працювали з його наслідками.
Результати її роботи зацікавили й документалістів. Французький режисер Alain de Halleux, автор фільму Chernobyl 4ever, неодноразово приїздив до Києва й залучив Наталію Барановську до роботи над фільмом. Так само до її досвіду звертався американський режисер Чед Грасіа, автор фільму «Російський дятел».
Колись у приватній розмові Наталія Петрівна сказала: «Я зробила все, що могла. Нехай прийдуть інші і зроблять краще». Серед її робочих матеріалів залишилися унікальні документи та копії архівних джерел, які вона готова передати наступним поколінням дослідників.
Коментар
Як формувалося наукове вивчення Чорнобиля: роль Н. П. Барановської
Світлана Максимова, юристка, історикиня
Коли йдеться про Чорнобильську катастрофу, часто можна почути, що ця тема складна, заполітизована й досі недостатньо досліджена. Але це не зовсім так. В Україні є дослідниця, яка присвятила цій темі значну частину свого наукового життя, — докторка історичних наук Наталія Барановська.
Аварія на 4-му енергоблоці ЧАЕС стала одним із найбільших потрясінь новітньої історії України. Радянська влада намагалася приховати інформацію про її причини й наслідки, тому всередині країни довгий час бракувало достовірних даних. Це породжувало чутки, страх і недовіру.
Лише після здобуття Україною незалежності історики отримали шанс працювати з раніше закритими матеріалами. Ідея підготувати великий збірник документів про Чорнобиль з’явилася ще у 1991 році, а вже у 1992-му це завдання внесли до плану роботи Інституту історії України. Виконувати його доручили Наталії Барановській.
На початку вона навряд чи могла уявити, наскільки складною буде ця робота: закриті архіви, розпорошені документи, опір відомств, потреба розбиратися не лише в історії, а й у технічних, екологічних і соціальних наслідках аварії.
Але саме ця робота дала результат. Барановська стала однією з тих, хто сформував наукову основу для вивчення Чорнобиля в Україні. І саме вона запропонувала точніший термін — «мінімізація наслідків аварії» замість переможного, але неправдивого формулювання «ліквідація наслідків аварії».
Що каже сама Наталія Барановська:
«Я все зробила вперше: відкривала, де саме є матеріали, вивчала архіви за темою, через документи показувала недолугість дій влади. Говорила про продажність і корупцію в галузі, зловживання на місцях переселення людей, показну увагу влади до людей — і відсутність справжньої уваги.
Я критично оцінювала місце атомної енергетики, не зустрічаючи розуміння майже ні в кого, крім біологів і деяких медиків. На жаль, людство не хоче бачити далі свого носа, коли йдеться про наслідки «мирного атома». От і маємо хворе населення та загрозу самому існуванню».