Коли йдеться про кібербезпеку підприємства, переважає уявлення про технічні засоби захисту — від антивірусів до складних ІТ-рішень. Однак у сучасних умовах питання виходить далеко за межі технологій і стає правовим обов’язком бізнесу. Йдеться про дотримання законодавчих вимог щодо захисту персональних даних, комерційної таємниці, збереження інформації з обмеженим доступом, а також про юридичну відповідальність за наслідки витоків і порушень. Надійний захист підприємства від кіберзагроз формується лише тоді, коли технічні рішення інтегровані з юридичними механізмами та внутрішніми політиками на всіх етапах протидії ризикам. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Найкраще — запобігти Найбільша сила кіберзахисту полягає, безумовно, у попередженні можливих атак. Для підприємства це означає створення такої системи, де випадкові помилки персоналу чи технічні вразливості не перетворюються на критичний інцидент. Тож важливим елементом превенції є формування корпоративної культури безпеки. Працівники повинні чітко розуміти, які дії з інформацією є дозволеними, а які становлять загрозу. Цього точно неможливо досягти лише технічними бар’єрами. Потрібна система внутрішніх документів — політики обробки даних, положення про комерційну таємницю, інструкції щодо роботи з електронною поштою та корпоративними сервісами. Такі акти закріплюють правила поведінки працівників як їхній юридичний обов’язок, а порушення — має тягнути дисциплінарну або навіть матеріальну відповідальність. Ніхто не ставить під сумнів, що технічні рішення забезпечують базовий рівень захисту. Регулярне оновлення систем, чітка ідентифікація користувачів, застосування багатофакторної автентифікації — це традиційні поради щодо практик, які знижують ризик доступу сторонніх осіб до інформації. Але навіть ці заходи залишаться декларативними, якщо компанія не визначила відповідального за їх виконання і не створила процедури контролю. Тому керівник має покласти обов’язки із забезпечення належного рівня безпеки на конкретних працівників. Найчастіше це відбувається через посадові інструкції та внутрішні накази, якими визначається відповідальна особа або підрозділ. Додатково такі обов’язки можна закріпити у трудових договорах та локальних актах підприємства, що регламентують порядок обробки інформації. Працівники ознайомлюються з ними під підпис, і з цього моменту їхні дії (чи бездіяльність) у сфері кібербезпеки набувають не лише організаційного, а й юридичного значення. Превенція також охоплює роботу з партнерами та підрядниками. Контракти на поставку програмного забезпечення, аутсорсинг ІТ-послуг чи оренду хмарних сховищ мають містити умови про рівень безпеки. Це може бути, наприклад, закріплення обов’язку постачальника дотримуватися певних стандартів. Міжнародним маркером належної обачності у сфері інформаційної безпеки є стандарт ISO/IEC 27001:2022 Information security, cybersecurity and privacy protection — Information security management systems — Requirements. Він встановлює вимоги до системи управління інформаційною безпекою: від ідентифікації ризиків до впровадження політик, призначення відповідальних осіб і регулярного аудиту. Для бізнесу сертифікація за цим стандартом має не лише технічне, а й юридичне значення: у випадку перевірок чи спорів вона підтверджує, що компанія діяла належним чином для захисту даних, і знижує ризики претензій щодо недбалості. Крім цього, у договорах варто закріпити заборону залучати субпідрядників без згоди замовника, а також передбачити проведення регулярних аудитів безпеки з наданням їхніх результатів підприємству. Технічні деталі, як-от шифрування даних при передачі та зберіганні чи застосування багатофакторної автентифікації, визначаються за участю ІТ-фахівців. Відсутність таких положень у договорах ускладнить захист інтересів підприємства та відшкодування збитків у разі інциденту. Особливу увагу варто приділяти кадровим процесам. Прийом на роботу, переведення на іншу посаду, звільнення співробітника — це моменти, коли відбувається зміна доступів до внутрішніх систем. Через відсутність регламенту, якщо у колишніх працівників залишаться паролі, а це може обернутися передачею даних за межі компанії. Тому трудові договори й локальні акти мають передбачати обов’язок співробітника повертати носії інформації, не зберігати копій документів, а доступ до інформації підприємства має бути негайно припинений після завершення трудових відносин. Виконання цих вимог підтверджується актами приймання-передачі та іншими документами, які у разі спору стануть доказами належного (чи не належного) виконання учасниками трудових відносин своїх обов’язків щодо захисту інформації. Відбити, якщо сталося Жодна система не дає стовідсоткових гарантій. Тому важливо не лише будувати бар’єри, а й бути готовим діяти у момент, коли атака станеться. Звісно, левову частину роботи тут виконує технічний персонал. Але організувати його, визначити алгоритм дій, та забезпечити належне документування інциденту — завдання юристів. По-перше, має існувати чіткий розподіл ролей. У кризовій ситуації часу вирішувати, хто саме відключає сервер або блокує обліковий запис, не буде. У момент атаки потрібно швидко обмежити використання вразливих сегментів системи. Але такі дії повинні ґрунтуватися на внутрішньому регламенті (визначені заздалегідь у внутрішніх наказах чи положеннях). Це дозволить компанії захиститися від звинувачень у свавільному втручанні в робочі процеси працівників чи підрядників. Разом із тим, якщо працівник виходить за межі своєї компетенції, це може створити додаткові ризики: від втрати даних до трудових спорів. Тому юридичне закріплення повноважень — необхідна умова оперативності. Також у цьому контексті варто передбачити механізм внутрішнього оповіщення. У регламенті слід закріпити порядок інформування керівництва та визначених осіб: хто має право оголосити надзвичайну ситуацію, як оперативно скликається кризова група, у який спосіб передаються вказівки. Чітка структура управління в момент атаки дозволяє виграти критичні хвилини й уникнути хаотичних рішень. По-друге, інцидент має бути належним чином зафіксований. Йдеться не лише про технічні журнали подій, але й про документування дій працівників у реальному часі: хто виявив проблему, які кроки були зроблені, які системи ізольовані. Це матиме значення і для подальшого аналізу, і для юридичного захисту. По-третє, повинен бути налагоджений канал комунікації з державними органами. CERT-UA та Держспецзв’язок приймають повідомлення про інциденти у режимі реального часу. Звернення під час атаки може допомогти отримати рекомендації або зовнішню технічну підтримку. Юридично це водночас демонструє, що підприємство не залишалося бездіяльним і виконувало обов’язок дбати про безпеку інформації. По-четверте, порядок дій у разі інцидентів доцільно передбачити не лише у внутрішніх регламентах, а й у договорах із контрагентами. Йдеться про створення спільного плану реагування (incident response plan), що визначає координацію дій обох сторін у момент атаки; право замовника залучати незалежний аудит безпеки для перевірки виконаних заходів; а також обов’язок зберігати логи та технічні дані, необхідні для подальшого розслідування і можливих судових процесів. Такі умови дозволяють бізнесу мати юридичну впевненість навіть тоді, коли атака зачіпає зовнішніх постачальників або сервіс-провайдерів. Ліквідувати наслідки Кібератаки не минають безслідно. Часто бізнес змушений мати справу з витоком даних, перервою у роботі сервісів чи фінансовими втратами. У цій фазі важливо не тільки відновити працездатність систем, а й ужити юридично правильних дій, які без перебільшення іноді визначатимуть подальшу долю компанії. Тут варто усвідомити і виходити з аксіоми, що систему характеризують не помилки, а реакція на них. Замовчування проблеми, спроби приховати те, що трапилося, зазвичай лише поглибить шкоду. Бо відсутність комунікації сприймається як недобросовісність. І якщо внаслідок інциденту дані клієнтів і партнерів стали недоступними (або навпаки опинилися у відкритому доступі), підприємство зобов’язане визнати це і повідомити. Тому багато компаній у договорах одразу передбачають процедуру інформування: строк, форма повідомлення та навіть можливість компенсації. Коли кібератака зачепила персональні дані, соціально відповідальний бізнес має враховувати вимоги ст. 33 Загального регламенту про захист даних (GDPR), згідно з яким у випадку порушення захисту персональних даних, контролер (тобто, володілець) повинен без необґрунтованої затримки та, за можливості, не пізніше, ніж протягом 72 години після того, як йому стало відомо про це, повідомити про порушення захисту персональних даних наглядовий орган. В Україні спеціально уповноваженим органом з питань захисту персональних даних є Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 23 Закону «Про захист персональних даних»). Також варто нагадати, що українське законодавство передбачає повідомлення Омбудсмана у випадках, коли обробка становить особливий ризик для прав і свобод суб’єктів. Після подолання гострої фази атаки підприємство повинно провести внутрішню перевірку: що саме сталося, які системи були скомпрометовані, які документи могли бути викрадені чи змінені. У складніших випадках варто залучити зовнішніх експертів для проведення форензік-розслідування. Їхні висновки стають доказами у разі судового спору, пред’явлення претензій до контрагентів або вимог до страхової компанії. Якщо витік стався з вини зовнішнього підрядника, підприємство має право вимагати компенсації. Але це можливо лише за умови, що в договорі були чітко визначені обов’язки із забезпечення безпеки та відповідальність за їхнє порушення. У випадку ж внутрішніх порушень (наприклад, недбалості співробітника), підприємство може застосувати стягнення відповідно до трудового законодавства. Також слід ураховувати, що в окремих випадках у разі значних інцидентів дії працівників чи підрядників можуть бути кваліфіковані навіть як кримінальне правопорушення. Окремо слід зазначити роль страхування кіберризиків. Хоча поліс не звільняє від юридичної відповідальності, він дозволяє перекласти частину фінансових втрат на страхову компанію. При цьому ключовим є дотримання підприємством усіх вимог до безпеки, передбачених у договорі страхування, а також належна документальна фіксація інциденту. Ще один важливий крок — відновлення репутації. Він не завжди прямо пов’язується з юридичними процедурами. Але саме прозорість дій підприємства визначає, чи будуть наслідки інциденту розцінюватися як недбалість чи як об’єктивний ризик. Регулярне інформування клієнтів, відкритість у співпраці з регуляторами й демонстрація готовності усувати недоліки формують доказову базу того, що компанія діяла добросовісно. Нарешті, ліквідація наслідків неможлива без оновлення внутрішніх правил. Будь-який інцидент має завершуватися ревізією політик безпеки: від договорів з партнерами до посадових інструкцій. Це дозволить виявити слабкі місця та закріпити нові вимоги. У такий спосіб підприємство не лише долає наслідки, а й підвищує власну стійкість на майбутнє. *** Отже кібербезпека підприємства — це не лише технічний захист, а й юридично оформлені правила, обов’язки та відповідальність. Превенція працює тоді, коли технічні рішення підкріплені внутрішніми політиками й договорами. Реагування під час атаки стає ефективним лише за умови, що повноваження і порядок дій закріплені документально. Ліквідація наслідків включає інформування клієнтів і перегляд політик, що формує підґрунтя для відновлення довіри. Лише синергія технічних і юридичних інструментів дозволяє бізнесу протистояти кіберзагрозам. У сучасних умовах це не опція, а стратегічна необхідність, що визначає здатність підприємства розвиватися в цифровому середовищі.
02 жовтня 2025, 18:04