Фраудаторні правочини як інструмент виведення активів боржника Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Однією з ключових юридичних перешкод для кредиторів та їхніх представників у процедурах банкрутства є дії боржника, спрямовані на виведення активів, які нерідко здійснюються ще до відкриття провадження у справі про банкрутство. Найчастіше такі дії полягають у передачі майна пов’язаним із боржником особам, зокрема членам його сім’ї, укладенні збиткових договорів на користь підконтрольних контрагентів, створенні штучних забезпечень, достроковому виконанні окремих зобов’язань або реалізації ланцюга юридичних дій, кінцевою метою яких є мінімізація ліквідаційної маси боржника. Саме для відновлення такої майнової маси Кодексом України з процедур банкрутства (далі — КУзПБ) передбачено спеціальний механізм визнання недійсними правочинів боржника. Самі ж правочини отримали назву «фраудаторних», тобто таких, що вчинені шляхом обману, а саме з метою зменшити, приховати чи вивести майно боржника, уникнувши стягнення на користь кредитора. Особливості юридичного механізму визнання недійсними правочинів боржника КУзПБ (стаття 42) встановлює право господарського суду у межах справи про банкрутство визнати недійсним правочин або спростувати майнові дії, вчинені боржником, проте з дотриманням певних умов. Суд має діяти за зверненням арбітражного керуючого або кредитора із дотриманням порядку, визначеного у статті 7 КУзПБ. Таке звернення має стосуватися правочинів або дій, вчинених після відкриття провадження у справі або з урахуванням так званого «принципу підозрілості» — протягом трьох років, що передували відкриттю банкрутства. Проте сам часовий факт укладення правочину у межах періоду підозрілості не означає автоматичного визнання його недійсним. Ключовими є оцінка судом його економічної доцільності, реального впливу на майновий стан боржника до та після укладення, наслідків, які він спричинив, добросовісності учасників таких правовідносин, причинно-наслідкового зв’язку між фактом його укладення та наслідком у вигляді порушення прав кредиторів. Правочини, які перебувають під «підозрою» Законодавець, надавши перелік підстав, показав намір охопити найбільш поширені механізми виведення активів, віднісши до них: дострокове виконання майнових зобов'язань; прийняття боржником зобов'язань, що призвели до його неплатоспроможності; продаж активів за «привабливою» ціною, тобто нижче ринкової; придбання майна за явно завищеною вартістю; задоволення вимог окремих кредиторів у період фактичної неплатоспроможності; взяття боржником на себе заставних зобов’язань для забезпечення виконання грошових вимог. Окремо хочу зупинитися на останньому. Це класичний приклад так званого «преференційного правочину». Адже забезпечення грошових вимог заставою напряму впливає на пропорційний розподіл коштів між усіма кредиторами, оскільки перевага при розподілі коштів після реалізації майна буде надана саме такому кредитору. Щодо правочинів, вчинених у так званий «період підозрілості», то тут законодавець визначив такі червоні прапорці: безоплатне відчуження майна (зменшення ліквідаційної маси без жодного економічного обґрунтування); відмова від майнових вимог (добровільне позбавлення себе активу, який у майбутньому міг бути використаний для задоволення вимог кредиторів, наприклад, відмова від стягнення неустойки); взяття на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони (ситуація, коли боржник накопичує боргове навантаження без отримання жодних активів взамін, наприклад, прийняття чужого боргу чи безоплатне поручительство); укладення договорів із заінтересованими особами (використання афілійованих компаній чи фізичних осіб як інструмент реалізації схем із виведення активів). Водночас важливо зауважити, що сам по собі факт укладення правочину з афілійованою чи заінтересованою особою не мав би автоматично свідчити про його фраудаторний характер, хоча на практиці ця обставина часто розглядається судами як вагомий показник фраудаторності. Вирішальне значення мають конкретні умови правочину, його економічна доцільність та наслідки для боржника і кредиторів. Якщо ж правочин укладено на ринкових або вигідніших для боржника умовах, зокрема за ціною, вищою за ринкову, сам лише факт афілійованості сторін навряд чи мав бути достатньою підставою для висновку про його фраудаторний характер; дарування (безоплатна передача майна у період фінансової неплатоспроможності або загрози її виникнення викликає розумний інтерес, адже обґрунтувати фінансову доцільність таких договорів достатньо складно і вони потребують ретельного контролю). Підхід Верховного Суду до фраудаторних правочинів: економічний зміст переважає форму Останніми роками Верховний Суд сформував достатньо сталу практику щодо застосування статті 42 КУзПБ, яка ґрунтується на оцінці не лише формальної законності договору, а й його економічного змісту. Суди часто виходять із того, що навіть на перший погляд бездоганний договір може бути визнаний недійсним, якщо його єдиною метою було не досягнення господарських цілей боржника, а зменшення ліквідаційної маси або створення переваг окремому кредитору. Такий підхід відповідає загальноєвропейському принципу у процедурах неплатоспроможності, коли вирішальне значення для судів має реальний економічний результат правочину, а не його формальна юридична конструкція. При цьому доказування фраудаторності вже давно не обмежується встановленням факту настання збитків для боржника. Суд оцінює всю сукупність обставин: момент укладення договору, фінансовий стан боржника на момент його укладення і після, афілійованість сторін правочину, економічну доцільність, вплив правочину на можливість і перспективи задоволення вимог інших кредиторів до та після його укладення. Крім того, господарський суд оцінює добросовісність поведінки боржника у досліджуваний період. Наслідки недійсності: повернення активів і відповідальність посадових осіб Визнання фраудаторного правочину недійсним у процедурі банкрутства має реституційний характер. Відповідно до ч. 3 статті 42 КУзПБ сторона за таким правочином зобов’язана повернути боржнику майно, яке вона отримала від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі — відшкодувати його вартість коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. Проте законодавець не обмежується лише реституцією. Окремо законом передбачена субсидіарна відповідальність осіб, які були учасниками фраудаторних дій. Зокрема, вона застосовується щодо осіб, які вчинили, погодили або сприяли вчиненню таких правочинів чи майнових дій у межах сум збитків, завданих боржнику такими діями (ч. 5 ст. 42 КУзПБ). Це, по суті, додатковий механізм захисту майнових інтересів кредиторів. У ситуації, коли повернути майно неможливо, відповідальність може бути покладена безпосередньо на посадових осіб, власників боржника або інших учасників схеми, чиї дії призвели до втрати активів. Наявність ризику персональної відповідальності для топменеджменту компаній поступово утвердилася як дієвий інструмент для запобігання вчиненню такого типу правочинів, адже ховатися за конструкцією юридичної особи стає дедалі важче. Тривалий час саме принцип самостійної правосуб’єктності юридичної особи та обмеженої відповідальності її учасників сам по собі створював передумови, коли наслідки недобросовісних рішень кінцевих бенефіціарних власників, учасників чи керівників покладалися виключно на боржника, захищаючи осіб, які могли бути ініціаторами і фактично контролювали виведення активів. Впровадження персоніфікованої відповідальності істотно впливає на виваженість під час прийняття рішень. Хоча, безумовно, такий підхід певною мірою відступає від класичних засад цивільного права, відповідно до яких юридична особа є самостійним суб’єктом права, а її учасники не відповідають за її зобов’язаннями. Віндикація чи оспорювання правочинів: пошук найефективного способу захисту Останнім часом у судовій практиці дедалі частіше постає питання співвідношення віндикаційного позову та механізму оспорювання фраудаторних правочинів у процедурі банкрутства. Верховний Суд у низці справ звернув увагу, що за певних обставин ефективним способом захисту має бути саме витребування майна з чужого незаконного володіння, без необхідності оскарження кожного правочину в ланцюгу подальших відчужень. Обґрунтування домінування такого підходу лежить в основі принципу процесуальної економії, який мав би забезпечити більш швидкий і оперативний захист майнових інтересів учасників справи про банкрутство. Разом із тим говорити про необхідність усталеності такого підходу, на мою думку, поки що передчасно. Теза про процесуальну економію не завжди є виправданою. Навіть не оспорюючи весь ланцюг правочинів, предмет доказування у віндикаційному спорі може охоплювати ті самі обставини: момент і підстави вибуття майна, наявність ознак фраудаторності первісного правочину, добросовісність набувачів, причинний зв'язок між діями боржника та порушенням прав кредиторів. Тому без зменшення обсягу доказування позитивний результат не є гарантованим. Та й загалом власний практичний досвід показує, що інколи оспорювання всього ланцюга правочинів залишається єдиним і ефективним способом для усунення їх негативних правових наслідків та відновлення порушених прав. Наявність механізму оспорювання фраудаторних правочинів у процедурі банкрутства поступово перетворилася на один із ключових інструментів захисту прав кредиторів. Сформована судова практика дедалі більше орієнтується не на формальну юридичну конструкцію правочину, а на його реальний економічний зміст та наслідки для учасників справи. Водночас ефективність такого захисту залежить від правильного вибору способу захисту в кожній конкретній справі, адже універсальних процесуальних рішень у цій категорії спорів досі не існує.
01 липня 2026, 17:00