 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
В Україні сьогодні сформована унікальна архітектура документування подій війни. До неї долучилися численні інституції — міжнародні й національні, міжурядові та неурядові, державні й громадські, правоохоронні, культурні, історичні та журналістські. Усі вони працюють задля спільної мети — максимально повного й об’єктивного фіксування свідчень Війни за Незалежність України.
Ця інформація збирається за різними стандартами і використовується з різними цілями: для моніторингу порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права, притягнення до відповідальності за воєнні та інші міжнародні злочини, реєстрації збитків, завданих агресією РФ, та отримання компенсацій. Вона також слугує основою для притягнення Росії до міжнародної відповідальності, отримання репарацій, збереження пам’яті про події війни та вшанування її жертв.
Уся вже задокументована, а також та, що буде задокументована в майбутньому, інформація про події Війни за Незалежність України є складовою частиною Національної пам’яті Українського народу. Так її визначає новий Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу»: це «збережена Українським народом сукупність знань, уявлень та ціннісних оцінок тих подій минулого, які справили вирішальний вплив на його історію, самоідентифікацію, державотворення та/або сприймаються в суспільстві як найбільш значущі».
Ключовим у цьому визначенні є саме збереження цієї сукупності знань, уявлень і ціннісних оцінок подій Війни за Незалежність. Воно забезпечується, зокрема, через документальну культурну спадщину Українського народу, що опосередковується насамперед у документах Національного архівного фонду.
Саме тому вже зараз існує нагальна потреба інтегрувати в архітектуру документування війни елемент сталого, легального та безстрокового збереження цієї інформації. Йдеться про включення задокументованих свідчень Війни за Незалежність України до Національного архівного фонду як частини державної політики у сфері Національної пам’яті.
Ініціатива Державної архівної служби України щодо створення Міжвідомчої робочої групи з питань збереження свідчень агресії РФ, на наш погляд, якраз і покликана закрити прогалину в системі збереження задокументованої інформації. Йдеться про створення майданчика для співпраці між різними учасниками процесу документування — органами державної влади, правоохоронними органами, громадськими організаціями, які займаються документуванням — задля вироблення спільних підходів і координації зусиль щодо повного і сталого збереження свідчень війни та надання їм статусу Національного архівного фонду.
ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» у межах проєкту «Минуле заради майбутнього: відповідальність за воєнні злочини проти архівів» неодноразово порушував цю тему — від ролі архівних установ у процесах перехідного правосуддя та збереження пам’яті про війну до організації круглого столу з громадськими організаціями, які документують воєнні злочини «Механізми і форми співпраці державних архівних установ з громадянським суспільством у документуванні подій агресії РФ проти України», якій було проведено спільно з МФ «Відродження».
Саме тому ми звернулися до Голови Державної архівної служби України Анатолія Хромова та його першої заступниці Тетяни Шевченко — щоб поговорити про цілі ініціативи щодо створення Міжвідомчої робочої групи з питань збереження свідчень агресії РФ, ризики втрати задокументованих свідчень війни та роль архівів у забезпеченні їх збереження.
— Війна, що нині триває в Україні, є прикладом того, як громадянське суспільство та держава фіксують злочини, що відбуваються. Але що робити з цими масивами свідчень далі, щоб вони не були втрачені?
Анатолій Хромов: Сьогодні ми бачимо безпрецедентну активність - десятки організацій документують воєнні злочини, порушення прав людини, наслідки окупації. Це, без перебільшення, найбільш задокументована війна в сучасній історії. Проте наразі багато ініціатив, що здійснюють документування, не мають чіткої відповіді або взагалі не замислювались, що робити з цими масивами інформації: як їх зберігати, куди передавати з метою подальшого збереження у разі припинення діяльності. Саме для координації дій щодо збереження документальних свідчень війни Державна архівна служба України виступила з ініціативою створення Міжвідомчої робочої групи — як майданчика для координації цієї роботи із залученням державних інституцій та інститутів громадянського суспільства.
— У чому полягатимуть завдання цієї групи?
Тетяна Шевченко: Мета проста й амбітна: напрацювати єдині державні підходи до збереження таких свідчень, розробити спільні підходи до експертизи їх цінності для архівного зберігання, а також забезпечити методичну та консультативну підтримку проєктів документування в частині зберігання. Йдеться про стандарти опису, умови передачі до державних та приватних архівних установ, збереження цифрових і фізичних копій, а також про підготовку пропозицій з удосконалення чинної нормативної бази. Це дасть змогу не лише зберегти документальні свідчення цієї агресії та забезпечити доступ до правди, а й закласти основу для використання цих матеріалів у процесах правосуддя.
— Чому саме Державна архівна служба України ініціює цю роботу?
Анатолій Хромов: Тому що ми відповідаємо за реалізацію державної політики у сфері архівної справи, зокрема за збереження документальної спадщини. Архів — це не просто про належні умови зберігання. Це про інституційну довіру до інформації, про її автентичність і довготривалу юридичну цінність. Якщо не створити механізми саме для збереження документальних свідчень, які збирають громадські організації та наші міжнародні партнери, ми ризикуємо отримати розпорошене зберігання, дублювання накопиченої інформації або — ще гірше — неусвідомлення, що ці документи взагалі потребують збереження. Але ми також розуміємо, що держава не зможе — та й не повинна зберігати весь масив задокументованої інформації. Тому критично необхідно напрацювати підходи до проведення експертизи цінності таких свідчень, щоб визначити їхню унікальність і значення для пам’яті, правосуддя та історії.
— Яка роль документальних свідчень у перехідному правосудді?
Тетяна Шевченко: На мою думку, свідчення, які вже зараз збирають державні органи й громадянське суспільство, стануть одними з ключових джерел доказів у майбутніх процесах перехідного правосуддя — на національному та міжнародному рівнях. Вони матимуть значення для кримінального переслідування, репарацій, встановлення обставин і захисту постраждалих. Саме завдяки цьому ми зможемо реалізувати принципи перехідного правосуддя. Щоб це не залишилось декларацією, а стало реальним і дієвим механізмом.
— Який стан реалізації ініціативи на сьогодні?
Анатолій Хромов: Розроблено проєкт постанови Кабінету Міністрів України. Наразі триває погодження Положення про Міжвідомчу робочу групу із зацікавленими сторонами. Ми активно комунікуємо з представниками громадських організацій та правничої спільноти. Листи-запрошення до участі в МРГ були надіслані ключовим стейкхолдерам з боку громадянського суспільства. І найважливіше - ми з самого початку формуємо цю групу не як формальність, а як робочий інструмент реальної міжвідомчої взаємодії.
— Який заклик ви б адресували спільноті?
Тетяна Шевченко: Архів — це не просто назва. Це галузеве законодавство, яке гарантує збереження державою документів Національного архівного фонду та ведення обліку документів, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності. Державна архівна служба України бере на себе відповідальність за координацію зусиль зі збереження документальної спадщини подій цієї агресії. Ми прагнемо, щоб усі свідчення, зібрані як державними установами, так і інститутами громадянського суспільства, після проходження експертизи цінності, були збережені та залишалися доступними для майбутнього. Ми відкриті до співпраці й готові ділитися знаннями для створення належних приватних архівів і архівних підрозділів.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».