 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Сучасні зміни в системі освіти і водночас нові для України питання контролю зовнішньої та внутрішньої якості ставлять перед вищою освітою складні, подекуди парадоксальні виклики.
Правнича освіта, поряд із медичною, перебуває на стрижні: з одного боку — збереження кращих традицій національних шкіл, а з іншого — адаптації до вимог Європейського простору вищої освіти. Водночас динаміка законодавчих змін, мінливі реалії практики і новели, обумовлені воєнним станом та безпековими потребами, вимагають гнучкості, адаптивності від правничих шкіл, а від їхніх лідерів — ефективних рішень.
То чи можливо поєднати реформи, яких вимагають глобалізація та євроінтеграція, зі збереженням традицій вітчизняної правничої школи?
Про переваги сучасної моделі правничої освіти, її ключові проблеми та перспективи розвитку зі збереженням традиційного для України підходу до виховання майбутніх правників говоримо з Наталією Савіновою — доктором юридичних наук, адвокатом, експертом, академіком Академії наук вищої школи України, директором Навчально-наукового інституту морського права та менеджменту Національного університету «Одеська морська академія».
— Пані Наталіє, система правничої освіти сьогодні стоїть на роздоріжжі між збереженням кращих традицій і необхідністю змін, яких вимагає час. Як ви відчуваєте, що зараз найважливіше для української правничої школи: зберігати її самобутність чи сміливо переосмислювати себе, відкриваючись новим викликам і можливостям?
— Знаєте, на це запитання справді непросто відповісти однозначно, якщо не бути всередині сьогоднішніх процесів у правничій освіті. З одного боку, у нас є справді сильна, добра традиція — в ній вихована переважна більшість… ні, майже всі нинішні практики. Вони природно очікують від молодих юристів такої ж ґрунтовної підготовки, через яку колись пройшли самі, адже це їм зрозуміліше — отримуючи молодого помічника, адвокат чи суддя очікує побачити в ньому або себе юного, або кращу версію себе.
З іншого боку, сучасні виклики й реформи, система зовнішнього й внутрішнього забезпечення якості, нові стандарти — усе це вимагає від правничих шкіл не лише дуже великої власної гнучкості й готовності змінюватися, а й випуску на ринок праці нових правників, наділених усталеними компетентностями, вільним володінням щонайменше англійською мовою. Адаптивних і мотивованих.
І хоча це інша молодь, з дещо іншою підготовкою порівняно з колишніми випускниками з «традиційною» правничою освітою, вона не слабша й не гірша. Вона інакша. І це чудово
Щодо традицій, мені здається, ми інколи надто мало замислюємося над тим, що традицію цілком можливо зберегти у процесі будь-яких реформ. Питання не в тому, щоб «зламати» зміст, а в тому, щоб мудро переосмислити форми й підходи: як ми подаємо класичні або інноваційні знання, як формуємо навички — від теорії до практики. Якщо реформи продумані й чесно орієнтовані на користь студента і професії, то вони не знищують традицію — вони допомагають їй жити в нових реаліях.
— Якщо продовжити цю думку про «інакше, але не гірше» навчену молодь і про збереження традицій через продумані реформи, яким Ви бачите ідеальний портрет сучасного випускника правничої школи в Україні? Які знання, практичні навички й особистісні якості сьогодні є для нього справді незамінними, аби відповідати і очікуванням роботодавців, і європейським стандартам, і тим викликам, які принесла війна?
— Ідеал? (усміхається) Питання, на яке ніхто й ніколи не відповів, та й не відповість. У кожної професії свої вимоги до компетентностей, людських якостей і, скажімо, темпераменту. Ну не витримає холерик режиму роботи нотаріуса, а меланхолік «не виживе» в адвокатурі. Але це про обрання професії, і це не зовсім «про випускника», який лише готується до вступу у свою майбутню регульовану юридичну професію.
Щодо випускника правничої школи, то зараз ми маємо затверджені стандарти для всіх рівнів вищої правничої освіти. Вони загальні для всіх освітніх програм певного рівня, і правничі школи мають забезпечувати їх дотримання під час навчання здобувачів. Якщо не виконують, то Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО — Ред.) висуне зауваження або не акредитує відповідну програму.
Стандарти змінні. Вони вже змінювалися і змінюватимуться далі. Стандарт — це радше еталон, а не ідеал.
При цьому, насправді, і компетентності, і програмні результати за стандартом спеціальності ще Цицерон описав як respondere, cavere, agere — консультувати, убезпечувати, супроводжувати в процесі. З його часів змінювалися лише сенси, які вкладалися в цю тріаду. Тлумачення завжди варіативні, а константи лишилися: правником може бути той, хто за рівнем знань і внутрішніми якостями здатний реалізуватися як правник.
Ми, викладачі, часто між собою говоримо: «З нього вийде класний прокурор», «Справжній суддя підростає» чи «Буде у когось такий адвокат!». Ми їх відчуваємо першими і спрямовуємо їхній майбутній вибір. Навіть підтримкою, насправді. Але за Єдиним державним випускним іспитом на магістратурі держава оцінює їх однаково. Проте це про знання, але не про еталон правника.
Еталон — це ширше. Це про здатність до якісної і відповідальної реалізації тих самих трьох антично-класичних життєвих завдань юриста: консультування, упередження та супроводження. І це вже характеристика.
Визначений обсяг знань — про стандарт, must have, який визначає час. Час плинний, стандарт змінний. Чи варто зараз говорити про нього, коли він такий динамічний? Більше того, стандарт не обмежує правничі школи, адже гарантована автономія ЗВО обумовлює те, що проєктні групи, які працюють з освітніми програмами, повноважні професійно й креативно наповнювати їх понад вимоги стандарту з урахуванням свого бачення виховання потрібних і конкурентоспроможних випускників.
— Якщо стандарт — це змінюваний must have, а еталон правника формується значно ширше й глибше, то як саме, крім необхідних знань, ви бачите еталон сьогоденного випускника, якого чекає правнича професія в майбутньому?
— Напевно, як це інтерв’ю бачитимуть педагоги, вони очікуватимуть розмову про soft skills, тобто м’які навички, а практики — про якості. Спробую бути зрозумілою для обох зацікавлених сторін.
Суто професійні навички, як-от лідерство, дисципліна, комунікабельність, здатність приймати рішення, нести відповідальність, самоменеджмент — це також безумовні якості. Як і іноземна мова в глобальних умовах нашого буття.
Існують окремі якості. Вони дають якісному випускникові шлях як в отриманні доступу до правничої професії, так і в розвитку в ній. Про них треба говорити змалечку — від вивчення деонтології на першому курсі.
Поза будь-якою ієрархією — критичне мислення. Йому необхідно приділяти окрему увагу при навчанні, при самостійному навчанні також. В університеті — через логіку і далі. Самостійно — через персональні програми, життєві ситуації, своєчасне дорослішання. Якщо не вдається — працювати з психологічними проблемами, які заважають. Це аж ніяк не соромно, це сучасний світ, в якому треба мати не лише власного адвоката та домашнього лікаря, а й психолога.
Тепер по порядку.
По-перше, «три кити»: розуміння верховенства права, емоційний інтелект, етика.
Розуміння верховенства права обумовлює розуміння юристом того, що вихідною точкою є гідність і права людини, справедливість і здоровий глузд. Будь-який закон має їм відповідати, а якщо це не так, то може бути поставлений під сумнів, бути визнаним неправовим.
Здатність відчувати і рефлексувати — якість, без якої правник не розумітиме, що він робить як професійно, так і в повсякденному житті. Тут і про совість, і про справедливість, і про професійність, адже емоційний інтелект вимагає не бути «порожнім», він спонукає і обумовлює буття людини, від якої залежать інші… багато інших доль.
Найскладніші завдання для першокурсників — задачі з морального вибору. Якщо деонтологія та етика вдало «відпрацьовують» в аудиторії, то вже на першому курсі ми бачимо, хто витримає юридичну професію, а кому вона заборонена через його власне бачення світу. Я дуже люблю аналізувати поведінку аудиторії при вирішенні задач з проблем персонального морального вибору, коли через амбітність більшість не здатна відмовитися, і лише одиниці відчувають або, ще краще, здатні пояснити необхідність самовідводу.
Далі — лідерство. Не в сенсі обов’язково «вести за собою», це не обов’язкова якість правника, а в ергономічному розумінні лідерства. Це про усвідомлення власних ресурсів (знань, здібностей, енергії, часу тощо) та вміння цілеспрямовано їх використовувати для досягнення цілей — своїх, клієнта, суспільних (ієрархія — питання морального вибору, залежно від задачі).
По-третє — цілеспрямованість. Доступ до правничої професії вимагає серйозної самопожертви і відмови від багатьох речей, що відволікають від основної цілі. Це не про «перестати жити» через мрію, скажімо, стати суддею. Це про розуміння, що цей шлях нерідко починається з посади наймолодшого співробітника апарату суду, з маленькою зарплатою і болем у спині від сидіння чи біганини. Витримати це важко. Але цілеспрямована людина знайде в собі мотивацію вчитися і розвивати кар’єру від цієї першої сходинки, бо навчання від самого низу і до верху — то найкраща школа.
Четвертим я б назвала здатність до постійного розвитку і мобільну психіку. «Дерев’яний» чи то суддя, чи то прокурор, адвокат чи нотаріус — як кажуть, «горе в родині»: вузьке бачення обмежує правничу діяльність, яка живе життям мінливого суспільства. Це не про систему цінностей. Цінності, як казав класик, лишаються вічними. Проте нові форми та способи суспільних відносин виникають надто швидко, і до них необхідно вміти професійно адаптуватися (не підлаштовуватися!) та розвиватися разом зі світом навколо. Я маю на увазі не лише законодавство, а весь спектр дійсності, який формує нові чи обумовлює зміни традиційних правовідносин.
Напевно, п’яте, хоча і не останнє, — стресостійкість. Не хочу порівнювати з хірургом, але часто роблю це на заняттях. Від медика залежить життя, а від правника — доля. Приймати рішення щодо долі в умовах стресу, в яких правник працює 80% часу, нестерпно важко. До такого треба готуватися заздалегідь. Не черствіти, а вміти працювати в умовах стресу, абстрагуватися, «триматися» критичного мислення і цілей попри те, що відбувається навколо тебе.
— Що найчастіше заважає стати хорошим правником?
— Страх. Усьому в житті заважає лише страх. Страх бути іншим, страх прийняти відповідальність за своє життя, страх стати дорослим, страх здатися смішним, страх мати окрему думку.
Усьому в житті заважає лише страх. Перемагають ті, хто має мужність його подолати.
— Це стосується і правничих шкіл?
— Переконана. У сучасних умовах виживають лише правничі школи впевнених університетів із прогресивним керівництвом, які не бояться адаптуватися, розвиватися, оновлюватися.
До речі, саме такі сміливі (і захищені) правничі школи демонструють найвищі показники при зовнішньому оцінюванні. Не хочу нікого називати, щоб не образити інших колег, утім там, де стежать за сучасними трендами, дослухаються до думок студентів, проєктних груп, відчувають потреби практики, попри війну набори стабільні, а якість освіти висока.
— Часто доводиться чути, що зовнішня оцінка якості є дуже відносним мірилом для освіти загалом. Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти інколи сприймається таким собі інквізитором, який тисне на університетську освіту і «гасить» її індивідуальну особливість. Чи це так для правничих освітніх програм? І що таке «якість» освіти правника взагалі?
— Почну з останнього, бо це загальна думка, яку поділяють усі мої колеги, з ким я це обговорювала.
Об’єктивно якість освіти може визначатися через затребуваність випускників на практиці. Для правника — в юридичних професіях. Це не лише про те, випускнику якої правничої школи віддадуть перевагу при погляді на диплом, а й про результати професійних конкурсних процедур.
Відповідальні правничі школи за цим уважно стежать і роблять висновки, враховуючи таку затребуваність чи, радше, її спад, досліджують динаміку випускників. Та й до думки студентів дослухаються дуже прискіпливо, адже сучасний студент-правник серйозно спрямований з 3–4 курсу, подекуди й раніше.
Є ще рейтинги: міжнародні, національні, регіональні. Вони різні, за різними критеріями, але впливають радше на репутаційні моменти університетів, які переважно значно ширші, ніж виключно освіта. Бо ж університет — вище соціально-політичне явище, впливове на громади масою відкритих і прихованих факторів.
Унормованим мірилом якості освіти правника-магістра вже три роки поспіль є рівень складання Єдиного державного кваліфікаційного іспиту. Це є. Це спірно. Але іншого надінституційного узагальненого «вимірювального приладу» якості правничої освіти ми поки не маємо. Та й світ його не вигадав, наскільки мені відомо.
Нам він потрібний, але більш досконалий. Проте зовнішній контроль якості в країні розвивається постійно та ще й залежить від достатньо мінливих стандартів для всіх рівнів освіти правників.
— У проєкті Концепції реформи юридичної (правничої) освіти відображено необхідність впровадження наскрізної магістратури для правника. Насправді всі правничі професії вимагають повної фахової вищої освіти, тобто отримання освіти на рівні магістра. Водночас існує бакалавріат, який виступає самостійним рівнем вищої освіти. Прокоментуйте, будь ласка, цю ситуацію.
— Ви зачепили, напевно, найболючішу тему для кожної правничої школи. Тут ми всі наразі в повній дисгармонії і з нормативними вимогами правничих професій, потребами ринку праці, традиціями правничої освіти, і, як кажуть, «щоб не сумно», — зі здоровим глуздом.
Абсолютно справедливо, що всі правничі професії вимагають наявності вищої освіти не нижче магістерського рівня, починаючи від допоміжних — помічника адвоката, судді, нотаріуса, не кажучи вже про адвокатів, прокурорів, нотаріусів та суддів.
Цей же факт визнання права на набуття доступу до регульованих юридичних професій підтверджується проведенням Єдиного державного кваліфікаційного іспиту саме в магістратурі.
Такий іспит для регульованих професій проводиться як завершення навчання на рівні освіти, який допускає до подальших кваліфікаційних випробувань на доступ до регульованих професій. Тобто факт його складання є де-юре визнанням державою можливості набувати необхідний стаж і проходити випробування, щоб отримати бажану професію.
Бакалавріат такого права правникові не дає, а є лише проміжним і незначущим етапом — більше юридичним — на шляху отримання необхідної для правничої професії освіти:
а) лише правничий бакалавріат є виключним трампліном для вступу в правничу магістратуру через складання ЄФВВ та ЄВІ — двох іспитів: з правничих компетентностей та з англійської мови і, спрощено, критичного мислення;
б) програма іспиту ЄФВВ з права в магістратуру та програма ЄДКІ на випуску з магістратури майже збігаються. Остання викладена дещо глибше і складніше, але перелік складових та зміст — тотожні. Тобто бакалавр, щоб вступити в магістратуру, має скласти іспит за тією ж програмою, що й магістр-випускник, адже для магістра не вигадають нового кримінального права чи цивільного процесу, відмінного від тих, які він планово вивчав на бакалавраті;
в) програми магістратури не повинні збігатися освітніми компонентами з ідентичними компонентами бакалаврських програм. Це дублювання є зайвим витрачанням часу. Проте в стандарті освіти за спеціальністю «Право» на магістерському рівні необхідні компетентності та програмні результати містять прямі вказівки щодо базових освітніх компонентів, які… вивчаються на бакалаврському рівні.
Тому в освітянської правничої спільноти, як і в групи розробників Концепції реформи юридичної освіти, є, вибачте за тавтологію, концептуальне питання: чому б у праві, як у медицині соціальній, не ввести наскрізну магістратуру, як це зроблено в медичній освіті, де вступ відбувається на базі загальної середньої освіти? Або фахової передвищої, поки це допускається.
Але це питання замерло, і остаточного рішення щодо впровадження Концепції реформи юридичної освіти ми продовжуємо чекати. Сподіваємося, що здоровий глузд переможе і Концепція почне жити своє життя.
— Яку оптимальну модель професійної підготовки правників ви б запропонували — між класичною університетською школою та прикладним, практико-орієнтованим підходом?
— Я б уточнила: якого саме правника? Фахівця з національного чи міжнародного права? Адже зараз ми налаштовані на підготовку такого собі унікуму. ЄДКІ для спеціальностей «Право» та «Міжнародне право» — ідентичний, тож держава бачить випускника-правника як, за аналогією, терапевто-акушеро-окулісто-хірурга.
Насправді проблема є, вона глибинна і серйозна. Ті, хто націлені реформувати правничу освіту, мають розуміти цілі й завдання потенційних професій, які отримуватимуть випускники. І я, як і більшість колег, категорично не згодна, що допустимо змішувати спеціальності «Право» та «Міжнародне право».
Випускники за відповідними спеціальностями — «Право» та «Міжнародне право» — повинні мати різні компетентності, як наразі їх бачить навіть сучасний стандарт. До речі, стандарти для цих спеціальностей кардинально різні. А ось Єдиний державний кваліфікаційний іспит — єдиний. Більше того, на шляху до магістратури від бакалаврату вступні іспити для цих спеціальностей — ЄВІ та ЄФВВ — теж єдині. Тож вчити студентів треба по-різному, а оцінювання їхніх знань державою здійснюється за єдиним шаблоном.
— Тоді спробуймо змоделювати класичну освіту випускника спеціальності «Право» — того самого «національного» юриста.
— Так простіше, оскільки я фахівець з права, хоча, як будь-який «національний» юрист, вчила багато різних галузей міжнародного права. Утім, розуміючи ці особливості міжнародного права, маючи багато друзів і колег-міжнародників, я трохи розумію, в чому навіть ідеологеми освіти у нас різні. І моделювати на не своєму полі не візьмуся.
Щодо освіти за спеціальністю «Право», переконана в тому, що магістратура в ній має бути наскрізною, як уже казала вище. Це проста логіка: навіщо витрачати час, кошти на випуск — вступ (дипломи, вступні іспити, відрахування-зарахування), якщо для професії потрібна саме магістерська освіта, а на фініші — контрольний Єдиний державний кваліфікаційний іспит? То магістратура має бути наскрізною. І тут проєкт Концепції реформи юридичної освіти — чудова спроба зробити правильний крок.
Вітчизняна школа підготовки правників, яка подекуди була «зарадянщеною», наразі звільнена від того ідеологічного впливу, але є класною і перевіреною часом.
Для будь-яких систем традиція важлива. Якщо вона розумна і не заідеологізована. Юрист узагалі має бути вільним від будь-яких ідеологем, крім верховенства права та професійних етичних стандартів, якщо чесно. Це має існувати на рівні підсвідомості. Все решта — знання та практика. І досвід, звичайно.
Я — за традиційну освіту правника. Без ускладнень політичними мейнстримами та ситуативними інноваціями на межі невдалих соціальних експериментів, коли стандарт «гуляє» рік від року.
Запитаймо суддів, що повинен знати і вміти помічник, якого він жадає взяти на роботу? Суддя не перелічить список «вибіркових освітніх компонентів», його цікавитимуть ідеальні знання базових галузей (залежно від належності до палати) та юридичне письмо. Про soft skills навряд чи виникне питання, але, безумовно, саме вони будуть об’єктивною умовою здатності працювати. Звідки такі HR-уяви візьме суддя? Від досвіду власного та оточуючих. Там стандарт не живе, там живе реальність міцних базових знань, професійних м’яких навичок, етики та вольових якостей.
Так само і адвокатура, і прокуратура, і нотаріат чекатимуть «свою» людину, яку вони уявляють зі свого досвіду та досвіду оточення.
Запропонуймо суддеві помічника з, умовно, Єлю. Уявляєте очі того судді? «Що з ним робити? Вчити його наново українському праву?»
Між іншим, він буде відповідати всім тим вимогам, які наразі ставить стандарт. І за професійним стандартом також відповідатиме всім критеріям… Хіба що йому треба буде трошки довчити зміст прав і свобод людини і громадянина в Україні та здатність здійснювати компаративний аналіз міжнародних актів та законодавства України, то це невеликі «штрихи» національної ідентичності за стандартом, в решті випадків — немає згадок про національне законодавство. Я, до речі, не жартую. Так сформульований стандарт. Він оптимальний для Європейського простору вищої освіти, але відірваний від національного ринку праці.
Маємо іще проблему: обсяг бакалаврської та магістерської програм. 4 роки та півтора року. Доволі притомно, якщо наскрізна магістратура, тоді буде в сумі 5,5 року. Або 6. У нас, до речі, існує наразі наукова магістратура, яка передбачає 2 роки навчання, а не півтора. Насправді для вступу в аспірантуру немає різниці, яку саме магістратуру випускник закінчив. Тож може бути і шість років, враховуючи можливість і доцільність збільшення обсягу аудиторного навчання, практики за час навчання тощо.
Це даватиме можливість уникати повторів, як зараз у двох стандартах, компетентностей і програмних результатів на різних рівнях. Це надаватиме змогу послідовно давати більш прагматичні знання.
Резюмуючи, я б змоделювала таку схему оптимальної освіти національного правника:
-
Наскрізна магістратура: навчання 5,5–6 років.
-
Обов’язково стабільний стандарт, у якому містилися б відмітки про те, що не менше як 60% навчального часу відведено на аудиторні заняття.
-
Ліквідація заочного навчання правників.
Якщо до стандарту вводяться зміни, то вони вводяться лише на наступний навчальний рік після року їх введення. Це проблема не практиків, але це питання якості виконання стандарту правничими школами. Стандарт потрібний, до речі. Але при введенні наскрізної магістратури він має бути оптимізований і оновлений з урахуванням обох своїх попередників, які діють зараз.
Щодо освіти юристів-міжнародників, то у мене не підніметься рука давати тут свої рекомендації щодо системи освіти.
— Ви самі запропонували назвати нашу розмову «…змінити не можна залишити». А де для вас стоїть кома в сьогоднішній ситуації: «змінити, не можна залишити» чи «змінити не можна, залишити»?
— Тут або не ставити кому взагалі, або уявляти її «пунктиром» в обох випадках. Не існує чорного «ні» і білого «так». Змінювати треба. Але саме те, що треба: необдумані зміни в багатьох випадках у правничій освіті створили безліч нелогічних і непослідовних дій, які заважають і державі, і університетам, і здобувачам. Та й стейкхолдерам результати таких змін не зовсім зрозумілі, внаслідок чого багато роботодавців просто не знають, чого саме їм тепер чекати від випускників.
Ось, на мій погляд, те позитивне, що потребує збереження:
Це традиційна класична для нашої системи правнича освіта національного правника. Базова, серйозна, сильна, поєднана з практикою у суді, адвокатурі, прокуратурі. З єдиним стабільним стандартом.
Але вона має бути:
-
логічно зведена до наскрізної магістратури;
-
з імперативно встановленими не менш ніж 60% навчального часу в аудиторіях, що має бути закріплено на рівні стандарту;
-
з унормованою на надінституційному рівні програмою проходження практики: для всіх програма — єдина, з урахуванням змісту стандарту, інтегрована з ним.
Стандарт — найсильніше надінституційне рішення, яке дисциплінує правничі школи, не дає можливості маніпулювати університетською автономією і водночас через чіткі межі дозволяє правничим школам проявити унікальність своїх програм. Саме це і є реалізацією автономії.
Тепер те, що точно, як на мене, треба змінювати: сприймати «Право» та «Міжнародне право» як різні спеціальності. За цілями, логікою побудови, майбутніми професіями, за змістом, навіть за способами навчання вони різні. Єдиний державний кваліфікаційний іспит для них — це абсурд.
Як прибічник розуміння права як соціальної медицини, я повною мірою за ліквідацію заочної форми навчання у праві — байдуже, національному чи міжнародному. Ніхто не схоче оперуватися у хірурга-заочника (таких не існує, слава Богу!), так само ніхто не захоче, щоб його долю захищав адвокат-заочник чи вирішував суддя-заочник.
Не всі університети згодні добровільно піти на такий крок, адже запит на заочну форму правничого навчання існує серйозний. Однак тут на допомогу має приходити дуальна форма освіти. Нею можна вдало користуватися, якщо здобувач працює в юридичній сфері.
— Уявімо, що сьогодні до вас як практика на співбесіду приходить молодий юрист, який навчався вже в умовах нових стандартів і ЄДКІ. За якими маленькими, але помітними жестами в роботі ви зрозумієте: «Так, правнича освіта в Україні рухається у правильному напрямі»?
— Хоча й трохи по колу, але хочу бачити випускника добре навченим і впевненим у своїх знаннях. Не поламаним, не знеціненим, а впевненим у тому, що він знає і знає правильно. Коротко — сильним у прямому і переносному сенсах.
Мені завжди пасують люди розумні, креативні і ті, котрі люблять вирішувати складні задачі. Напевно, це і перевірятиметься.
Якщо я братиму на роботу молодого фахівця, як адвокат, наприклад, з кримінальною спеціалізацією, дам три практичні задачі: з конституційного права, з кримінального права, з проблеми морального вибору. Суто практичні. Для підготовки письмової відповіді й усного пояснення. З тексту буде видна професійна підготовка, а з пояснення — логіка, рівень риторики, м’які навички. З міміки та мови тіла — впевненість, переконливість, доброчесність. Багато цікавого людина сама про себе розповідає.
Всі решта якостей перевіряються протягом іспитового терміну, коли людина вже демонструє свою дорослість і якість м’яких навичок у колективі, на «полі бою», в стресі, в цейтноті.
— Ви запропонували подивитися на правничу освіту не як на абстрактні «стандарти» й «концепції», а як на живу систему, від якої залежать долі людей і стійкість нашої держави. І кілька разів поверталися до думки, що справжня реформа починається не з нової абревіатури в законі…
— Саме так. Реформа має розпочатися з чесної відповіді на прості й водночас непрості запитання. Кого ми насправді готуємо? Для яких професій? Заради яких цінностей? Сьогоднішні дискусії про ЄДКІ, наскрізну магістратуру чи відмову від «заочки» — це не про технічні деталі, а про вибір між освітою «для галочки» й освітою для відповідального, стресостійкого й внутрішньо вільного правника.
Змінюватися треба так, щоб не зламати вісь професії: верховенство права, етику, повагу до людської гідності й вимогливість до себе. Якщо наступні покоління молодих юристів приходитимуть до практиків не з «ідеальними» резюме, а з живим розумом, честю й готовністю вчитися на реальних справах, ми зможемо чесно поставити кому в цій формулі: змінювати — там, де потрібно, й берегти — там, де йдеться про саму сутність української правничої школи.
— Наприкінці розмови часто запитують: «Чого б ви побажали?..». Трохи розширимо це питання: кому побажали б і чого саме, враховуючи турбулентні умови формування оновленої правничої освіти в країні?
— Чекала цього питання дуже. Тому маю «домашню заготовку» від Тараса Шевченка. Тільки не вирвану з контексту, а саме в тому змісті, який він вкладав:
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Все сказано, так? А кому? То — всім.
Студентам — зробити правильний вибір школи і вчителів, бо школу визначають ім’я, доброчесність і рівень педагогів. Студенту необхідно бути почутим і підтриманим.
Правничим школам і, зокрема, гарантам освітніх програм прийнято зараз бажати терпіння, але мені здається, що їм необхідні самоусвідомлення в палітрі правничої освіти країни, якість програм і креативність. Тоді їхні програми будуть цікавими й привабливими.
Реформаторам — робити реформи лише там, де вони потрібні, зберігати краще, змінювати лише з розумінням цілей, доводити реформи до логічного якісного завершення, радитися з правничими школами і практиками. І чути.
А практикам хочеться побажати не бути осторонь реформ правничої освіти: аналізувати перспективи, втручатися в соціальний дискурс і допомагати освітянам зберігати краще та розвивати нове.
Переконана, що так і буде.
Але… скоріше б так було.