До 35-річчя господарських судів України ми поговорили з суддею Північного апеляційного господарського суду Юрієм Шаратовим про професію, в якій немає простих рішень. У великому інтерв’ю для «Юридичної Газети» він відверто розповідає про свій професійний шлях, роботу судів під час повномасштабної війни, кадровий дефіцит у системі та те, чому правосуддя майбутнього, попри цифровізацію, має залишатися людиноцентричним.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Це розмова про сумніви, що не заважають, а допомагають шукати баланс, про суддівську незалежність як щоденну практику, про рішення, що впливають на долі людей, і про справедливість, яку потрібно шукати в межах закону, а не поза ним.
— Юрію, що означає бути сьогодні суддею в Україні?
— Суд — це інституція для професійного вирішення спорів. А суддя завжди перебуває на вістрі конфлікту та під пильною увагою суспільства. Тому для такої діяльності потрібні ґрунтовні знання, професійні навички та певні особисті якості. Суддя має вміти керувати діалогом, який фактично відбувається у процесі, володіти вербальним і невербальним мовленням.
Серед важливих якостей я б назвав людяність, ввічливість, терплячість, стресостійкість, розуміння етичних норм, рішучість і водночас поміркованість. Для судді важливо мати життєву мудрість. Адже правосуддя — це не лише вирішення складних юридичних завдань, а й людські долі та справедливість. Тож життєвий досвід є необхідним. Свого часу саме з цієї причини було визначено нижню межу вікового цензу для зайняття посади судді — 30 років.
У сучасних реаліях суддя має бути відкритим до пізнання нового. Світ не стоїть на місці: розвиваються суспільні відносини й технології. Головне — не заклякнути й не жити минулим.
І, звісно, потрібно зважати на загальний контекст — життя та роботу в умовах воєнного стану. Це вносить свої корективи. Через це першорядними є відчуття відповідальності й усвідомлення того, що це не просто робота, а служіння суспільству.
— Як за роки роботи змінилося ваше розуміння справедливості?
— Із досвідом змінюється глибина розуміння справедливості. З часом суддя краще усвідомлює наслідки своїх рішень для людей і суспільства. Приходить розуміння, що справедливість — це відновлення балансу, повернення до стану рівноваги.
— Чи існує ідеальне судове рішення? Яким воно має бути?
— Як відомо, будь-який ідеал є недосяжним, але до нього потрібно прагнути.
Коли спілкуюся з молоддю, завжди кажу, що документ є обличчям юриста та свідченням його професійного рівня. Це повною мірою стосується й судових рішень. Тому на першому місці — повага до читача. Документ має легко сприйматися, бути лаконічним, написаним простою, але професійною мовою, мати структуру, рубрикацію та логічну послідовність у викладенні фактів, аргументів і висновків.
Практика ЄСПЛ орієнтує на те, що зі змісту рішення сторони повинні відчути: їх почули, а їхні позиції належним чином оцінив суд.
Намагаюся дотримуватися правила, закладеного у відомій фразі, яку часто приписують судді Верховного суду США Антоніну Грегорі Скалії: «Коли я пишу рішення, я намагаюся, щоб у ньому вже були відповіді на всі запитання». Тобто рішення має бути написане без «білих плям» і передбачати запитання майбутнього читача, який знайде відповіді безпосередньо в самому рішенні.
— Чи доводилося вам стикатися з тиском через судові рішення? Як вдавалося проходити такі ситуації?
— Зовнішній тиск, як і тиск усередині суддівських інститутів, є посяганням на незалежність судді.
У мене був період, коли я приблизно впродовж року розглянув поспіль декілька резонансних для Одещини справ. Це відбувалося в непрості часи після Революції Гідності, коли зневірені люди, не до кінця розуміючи, як працює судочинство, намагалися впливати на розгляд справ публічними заходами.
Це були мітинги перед будівлею суду, так звана «сміттєва люстрація» — до суду прикотили сміттєвий бак із написом мого прізвища, — негативні публікації в ЗМІ та соціальних мережах, повні зали судових засідань людей з активною соціальною позицією. Доводилося навіть залучати великий конференцзал для розгляду справ.
Заходячи до зали судового засідання, можна було відчути себе телезіркою. Одного разу я нарахував близько п’яти телевізійних камер, спрямованих на мене. І, звісно, всі процеси висвітлювалися в місцевих вечірніх новинах.
Ці події збіглися з рішенням МВС припинити в усій країні охорону будівель судів судовою міліцією, яка існувала на той час. Судова охорона тоді ще не була створена.
У результаті під час спроби потрапити до заблокованої мітингувальниками будівлі суду, попри присутність і допомогу патрульних поліцейських, на мене було скоєно напад. Попередня редакція Закону України «Про судоустрій і статус суддів» тоді ще не містила положень, які визначали б алгоритм дій у подібних ситуаціях.
Я вдячний колективу Господарського суду Одеської області за те, що за моєї тимчасової відсутності майже миттєво були проведені збори суддів. Вони відреагували на ці події, підтримали мене та надіслали звернення до компетентних органів. Також вдячний Раді суддів України, яка без зволікань розглянула це питання та ухвалила відповідне рішення.
Окрема щира подяка — адвокатській спільноті Одещини, представники якої публічно виступили проти силового і психологічного тиску на суддів.
Після виходу з лікарняного я розглянув цю справу.
Усі рішення, ухвалені мною в резонансних справах, були залишені без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій.
У світлі цих подій очевидним стало те, що для судді необхідною є рішучість. Суддя має бути сміливим в ухваленні непопулярних рішень, якщо цього вимагають закон, справедливість і захист прав людини.
Суддя та його рішення можуть не подобатися, але це не повинно бути підставою для сумніву в його неупередженості. В одній із резонансних справ після оголошення мною рішення одна половина зали — декілька десятків людей — кричала «Ганьба!», а інша аплодувала.
Моя порада новопризначеним суддям: якщо вам доведеться розглядати резонансну, скандальну та емоційно напружену справу, намагайтеся зробити це без зволікань.
Щодо тиску всередині суддівських інститутів, напевно, не скажу краще, ніж свого часу сказав суддя Харківського апеляційного господарського суду Володимир Вікторович Афанасьєв.
Викладаючи на факультеті підготовки професійних суддів Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, він казав: «Ухвалюйте рішення самостійно, на підставі внутрішнього переконання, та не слухайте нічиїх порад. Адже, якщо доведеться щось пояснювати дисциплінарним органам — на той час ВККСУ та ВРЮ, — там, на лаві, ви будете одні, і жодних порадників поруч не буде».
— Де проходить межа між сумнівом судді та його внутрішнім переконанням?
— Не думаю, що відкрию якусь таємницю, але внутрішнє переконання судді починає формуватися одразу після отримання та першого прочитання матеріалів позовної заяви чи скарги.
Надалі справа наповнюється доказами та позиціями сторін, викладеними у процесуальних документах.
Під час класичного розгляду справи в судовому засіданні з викликом сторін їхні представники мають можливість усно акцентувати на певних обставинах і доказах. Це дійсно важливо, адже слух є одним з основних каналів сприйняття інформації людиною. Саме тому судді зазвичай кажуть не «розглядаю», а «слухаю» справу.
Остаточно внутрішнє переконання формується вже на стадії ухвалення рішення.
Мати сумніви впродовж цього процесу — цілком нормально й природно. Сам факт їх наявності свідчить про усвідомлення суддею відповідальності за правильність рішення. Питання лише в тому, де проходить межа цих сумнівів, аби вони не паралізували здатність ухвалювати рішення.
Відповідь на це — стандарт доказування. Як відомо, у кримінальному процесі цей стандарт є найвищим, оскільки ґрунтується на принципі оцінки доказів «поза розумним сумнівом».
У господарському судочинстві діє стандарт «балансу ймовірностей» або «переваги доказів». Тобто суддя має визначити, чиї докази є більш переконливими.
Пригадую алегоричний приклад, який наводив викладач під час мого навчання на факультеті підготовки професійних суддів Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Він дуже добре ілюструє принцип змагальності та стандарт доказування «перевага доказів».
Суддя сидить у залі засідань спиною до вікна. За вікном щось капає. Одна сторона стверджує, що це дощ, інша — що кондиціонер. Суддя не може повернутися й самостійно подивитися у вікно. Він має ухвалити рішення на користь тієї сторони, чиї докази виявилися більш переконливими.
— Чому ви обрали професію судді? Чи був цей вибір свідомим від самого початку?
— Суддями точно не народжуються. Професійний шлях починається задовго до проходження конкурсних процедур і призначення на посаду.
Вперше з роботою суду, як то кажуть, зсередини я познайомився ще студентом у 90-х роках, коли потрапив на практику до Арбітражного суду Автономної Республіки Крим. Приблизно місяць я працював «на секторі судді». В умовах, коли розгляд справ, підготовка процесуальних документів та аналітики відбуваються в одному кабінеті, дійсно заглиблюєшся в тонкощі професії, яких не видно ззовні. Можливо, саме це й стало першим кроком у цьому напрямку.
До призначення на посаду судді я працював у державних підприємствах, Міністерстві охорони здоров’я України, Вищому господарському суді України, Господарському суді міста Севастополя та в одній відомій юридичній компанії. Усе це дало мені неоціненний життєвий і професійний досвід.
Переломним моментом, напевно, став перехід на роботу радником, а згодом — помічником голови Господарського суду міста Севастополя.
Зміна напряму діяльності тоді все ще була пошуком себе, але вже з чіткою метою — отримати досвід роботи в суді та перейняти цінності видатної людини.
Саме таким був мій учитель у професії — Віктор Володимирович Алсуф’єв. Як перший голова Арбітражного суду Автономної Республіки Крим, він стояв біля витоків системи господарських (арбітражних) судів України, 35-річчя створення яких ми відзначаємо цього року. Також він працював членом Центральної виборчої комісії, а з 2002 по 2013 рік очолював Господарський суд міста Севастополя. Це була людина з активною життєвою позицією, яка багато зробила для розвитку судової системи та держави загалом.
Для розуміння: в Севастополі наради та збори суддів у нас проводилися тільки українською мовою. У судових засіданнях завжди обговорювалося питання необхідності перекладу. І це зовсім не було типовою практикою для судів цього регіону в ті часи.
Проведена у 2010 році судова реформа суттєво змінила підходи до процедури призначення суддів. Поява єдиної ВККС та відкритого конкурсу надихнула мене спробувати свої сили. І все вдалося.
Чи були сумніви? Так, були. Але я вирішив ризикнути. Щоправда, остаточне рішення для себе відклав до завершення першого п’ятирічного строку. А потім якось втягнувся.
Зараз цього випробувального терміну вже немає — і це, мабуть, на краще. Але я все ж радив би молодим суддям визначати для себе певний часовий горизонт — хоча б три роки, — після якого чесно відповісти собі, чи хочеш залишатися в професії.
Бо сумно бачити, коли новопризначені судді звільняються вже через кілька місяців роботи. На початку складно всім. Це треба пережити.
— Який момент у кар’єрі став для вас визначальним?
— Анексія Криму країною-агресором у 2014 році стала перевіркою моїх життєвих цінностей і принципів. Ухвалити складні рішення в той своєрідний момент істини допомогла присяга судді.
Також визначальними для мене стали участь і перемога в конкурсі на посаду судді апеляційної інстанції. Це було не стільки про особисте досягнення чи визнання, скільки про відповідальність, початок нового етапу в професії та можливість принести більше користі суспільству.
— Які цінності були для вас головними, коли ви вперше одягнули мантію?
— Чесність, неупередженість, повага до права та людини.
— Як ви розумієте незалежність судді на практиці?
— Це здатність судді самостійно ухвалювати рішення на основі закону, наявних доказів і внутрішнього переконання — без впливу будь-яких сторонніх чинників чи очікувань.
— Яке рішення у вашій кар’єрі було найскладнішим? І чому?
— Усі судді господарської юрисдикції знають, що розмір позовних вимог жодним чином не визначає складність справи. Зрештою, це лише цифра.
Коли до суду приходять студенти, я часто наводжу приклад справи, де сума позову становила 8 тисяч гривень. Обидві сторони були представлені адвокатами. Я ухвалив рішення про часткове задоволення позову та стягнув 4 тисячі гривень. Після цього обидві сторони подали апеляційні скарги, але рішення залишили без змін.
Жартома кажу, що справи з двома апеляційними чи касаційними скаргами — моя улюблена категорія. Це означає, що суд належно виконав роль арбітра в ситуації, коли сторони не змогли самостійно врегулювати конфлікт шляхом поступок. У цьому і є суть правосуддя.
Складні рішення ухвалюються в непростих справах — там, де необхідно тлумачити норми права, де є прогалини в законодавстві або існує різна судова практика.
Наприклад, в одній зі справ довелося фактично проводити майже наукове дослідження щодо дії нормативного акта у часі, просторі та за колом осіб, на яких поширюється його дія.
Ускладнює розгляд справ і необхідність дослідження та опису великого обсягу доказів.
— Чи бували випадки, коли закон і внутрішнє відчуття справедливості конфліктували?
— Звісно, були. Особливо в перші роки після призначення на посаду.
Однак із досвідом приходить розуміння того, що справедливість потрібно шукати в межах закону, а не поза ним.
— Як ви справляєтеся з відповідальністю за рішення, що впливають на людські долі?
— Це справді непросто.
Головне — чесно відповісти самому собі на кілька запитань. Чи дійсно я розібрався у справі та провів її ретельний аналіз? Чи дослідив докази й надав оцінку аргументам учасників справи? Чи ґрунтується рішення на нормах права та наявних доказах? Чи ухвалене воно неупереджено й на основі внутрішнього переконання?
Якщо на всі ці запитання відповідь ствердна, відповідальність за такі рішення нести легше.
— Чого, на вашу думку, суспільство найчастіше не розуміє в роботі суду?
— Важко мати правильне уявлення про ціле, коли бачиш лише його незначну частину. Це стосується й роботи суду.
Обізнаність звичайних людей часто обмежується судовими процесами, які публічно висвітлюються у ЗМІ та соціальних мережах. Але судове засідання — це лише верхівка айсберга. Більшість роботи виконується, як то кажуть, за лаштунками. Це робота сектору судді — секретаря та помічника: опрацювання документів, формування справ, підготовка проєктів рішень і ухвал, заповнення статистичних карток, комунікація з учасниками процесу тощо.
Непомітною для загалу є й робота управлінь та відділів, без яких функціонування суду було б неможливим. Спрощено ми називаємо їх так: кадри, канцелярія, архів, авторозподіл, судова статистика, аналітика, бухгалтерія, системні адміністратори та господарський відділ.
— Чи повинен суддя публічно пояснювати свої рішення?
— Стаття 12 Кодексу суддівської етики визначає, що суддя має уникати публічних заяв і коментарів щодо справ, які перебувають у його або її провадженні, а також щодо інших суддів. Суддя також не має піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили.
Однак це не означає, що суд як інституція має бути закритим і комунікувати з суспільством лише «мовою рішень». Важливу роль у забезпеченні відкритості та зрозумілості правосуддя відіграє інститут суддів-спікерів, який з’явився у 2015 році.
Судді-спікери комунікують зі ЗМІ, ведуть просвітницьку діяльність, беруть участь у форумах і конференціях. Так, судді-спікери не можуть коментувати справи, що перебувають на розгляді в суді, або давати оцінку рішенням інших суддів. Але вони є незамінними у кризовій комунікації — коли, наприклад, потрібно терміново відреагувати на ситуацію, що викликала суспільний резонанс, або спростувати недостовірну інформацію.
— Як професія вплинула на вас як на людину?
— Будь-яка професія залишає відбиток на особистості людини. Специфічна діяльність упродовж тривалого часу формує спосіб мислення, систему цінностей, звички й навіть погляд на навколишній світ.
Архітектор під час прогулянки містом, на відміну від звичайної людини, бачить не просто вулиці й будинки, а пропорції, конструкції, логіку простору. Так само юрист у більшості ситуацій бачить правовідносини та моделює в уяві їх розвиток, внутрішньо оцінюючи факти й аргументи, зокрема й ті, що ще не пролунали.
Буквально: скористався громадським транспортом — уклав договір перевезення; щось придбав у магазині — уклав договір купівлі-продажу; завдав комусь шкоди — виникло деліктне зобов’язання.
Жартома кажу, що юристам важче за всіх. Там, де звичайна людина навіть не замислюється про можливі ускладнення через власну поведінку, досвідчений юрист здатен внутрішньо накрутити себе до уявних наслідків у вигляді всіх можливих видів юридичної відповідальності. Які, до речі, можуть і не настати.
Професія судді сформувала в мені особливий тип мислення. Воно стало структурованішим. З’явилася схильність розкладати ціле на окремі елементи.
Розбираючи справу, я роблю записи, у яких схематично намагаюся викласти її суть: малюю квадратики, кола, стрілочки, іноді різними кольорами. Окремо — суб’єкти, факти, правові позиції. І все це бажано вмістити на одному аркуші, щоб спростити сприйняття.
Також розвивається критичність мислення.
У залі засідань Господарського суду міста Севастополя перед очима судді лежав церемоніальний молоток, на підставці якого був напис латиною. У приблизному перекладі він означав: «Нікому не вірю». Це було нагадуванням про необхідність перевіряти інформацію та сумніватися у твердженнях сторін.
Головне — у судді формується підвищене відчуття відповідальності за вплив ухваленого рішення на долі людей, а можливо, і на суспільні процеси.
На цій посаді ми добровільно приймаємо певні обмеження, мета яких — забезпечення авторитету правосуддя. Це впливає на особисту поведінку.
Усвідомлення публічності професії, а також того, що й за межами будівлі суду ти для оточення в будь-який час залишаєшся суддею, спонукає до стриманості й обережності у висловлюваннях.
— Чи вдається вам повністю «вимкнутися» від судових процесів після робочого дня? Що допомагає зберігати внутрішній баланс?
— Коли в провадженні перебувають справи з «підвищеним ступенем скандальності» та емоційним забарвленням, зокрема ті, що викликали суспільний інтерес і резонанс, або справді юридично складні справи, суддя не може просто прибрати робоче місце, піти додому й не думати про них.
Звісно, продовжуєш їх обмірковувати, аналізувати факти та правові позиції. З одного боку, це нормально, адже є частиною формування внутрішнього переконання і свідчить про професійність. З іншого — може призвести до надмірного психологічного навантаження та професійного вигорання.
У кожного свої рецепти. Особисто мені допомагають відволіктися й відновитися фізичні вправи у тренажерному залі. Комусь — хобі та сімейні клопоти.
— У який момент професійна деформація починає впливати на здатність здійснювати правосуддя?
— Почну зі старого анекдоту: в чому різниця між суддею та Богом? Бог не думає, що він — суддя.
А якщо серйозно, то проявами професійної деформації є відсутність самокритики, людяності, втрата здатності до саморозвитку та інтересу до права, порушення добровільно прийнятих самообмежень.
Негативними рисами також є дратівливість, прояви неповаги до учасників процесу, нерозуміння ролі професії в суспільстві та відповідальності за долі людей, на які впливають ухвалені рішення.
— Які найбільші виклики сьогодні стоять перед судовою системою? Як кадровий дефіцит впливає на якість правосуддя?
— Наразі основним завданням для судової системи є збереження та посилення інституційної спроможності. Це означає вирішення давно назрілих проблем, зокрема так званого кадрового голоду.
Якщо говорити про нестачу саме суддів, то, як відомо, ВККСУ наразі активно проводить конкурси, метою яких є розв'язання цієї проблеми.
Що стосується апарату судів, важливо враховувати загальний контекст — воєнний стан і пов’язані з ним наслідки, зокрема в економіці держави. Потрібно визнати, що неконкурентна на ринку праці заробітна плата державних службовців і працівників патронатної служби перетворилася на своєрідний майновий ценз на вході в професію.
Ми бачимо багато оголошень судів про наявні вакансії. Дедалі частіше на таку роботу погоджуються ті, хто має додатковий пасивний дохід, або ті, кому певний рівень життя забезпечують заможні родичі. Це не означає, що ці люди не мають належних професійних знань і якостей. Однак система втрачає тих, хто міг би її посилити, але через невідповідність умов праці обирає інші шляхи для самореалізації.
Також існує потреба в покращенні матеріально-технічного забезпечення судів: оновленні комп’ютерного парку, оргтехніки та іншого обладнання, ремонті приміщень, збільшенні витрат на операційну діяльність, придбанні витратних матеріалів, забезпеченні оплати поштових відправлень.
Усі ці проблеми впливають на ефективність здійснення правосуддя.
— Яких змін сьогодні найбільше потребує судова система?
— Будь-яка реформа повинна мати на меті покращення і давати відповідний результат. Тому все, що призведе до підвищення ефективності правосуддя, потрібно реалізовувати.
Актуальною залишається оптимізація мережі загальних судів та приведення її у відповідність до нового адміністративного устрою, сформованого внаслідок децентралізації.
У межах цього процесу має відбутися укрупнення місцевих судів з одночасним зменшенням їх кількості. Очікуваний результат — збалансування навантаження на суддів, посилення інституційної та організаційної спроможності судів, можливість розглядати справи у колегіальному складі без передачі їх до інших судів, впровадження спеціалізації, що підвищить якість правосуддя, а також розв'язання проблем матеріально-технічного забезпечення судів, діяльність яких охоплює більшу територію.
Необхідним є продовження цифровізації судочинства. Сьогодні очевидною є застарілість програм «Д-3» та «ДСС» — «Діловодство спеціалізованого суду». Їх оновлення (можливо, й повна заміна) має стати пріоритетом у цьому напрямі.
Потрібен зручний інтерфейс і ширший функціонал: можливість віддаленої роботи, планувальник завдань з автоматичним контролем за їх виконанням, нагадуванням про наближення та сплив процесуальних строків, використання можливостей штучного інтелекту в локальних мережах судів як допоміжного інструменту.
До речі, можливості штучного інтелекту не завадили б і Єдиному державному реєстру судових рішень.
— Яким ви бачите суд майбутнього в Україні?
— Очевидно, що суди майбутнього функціонуватимуть в епоху цифрових технологій. Однак хотілося б, щоб дещо залишилося незмінним: певна ритуальність і церемоніальність процедур, знаковість атрибутів судової влади, збереження традицій колективного самоврядування.
Головне, щоб правосуддя залишалося людиноцентричним, а його сутністю була реалізація принципу верховенства права.
Якщо держава має розвинену економіку, вона може дозволити собі вузьку спеціалізацію судів у тих правовідносинах, де це справді потрібно. У світовій практиці існують окремі спеціалізовані суди, які розглядають справи про банкрутство, порушення правил дорожнього руху, ювенальні, фінансові та податкові справи, справи у сфері інтелектуальної власності тощо.
Будемо сподіватися, що надалі в нашій країні буде економічна можливість для впровадження таких спеціалізованих судів. Це справді могло б покращити якість розгляду окремих категорій спорів.
У сьогоднішньому історичному контексті конче потрібним є відновлення військової юстиції. Навколо цього питання точаться дискусії, однак воно вже перезріло й напряму впливає на обороноздатність країни в умовах повномасштабного вторгнення.
Можливо, наразі існують організаційні, матеріально-технічні та кадрові складнощі, які перешкоджають створенню військових судів. Але потрібно з чогось починати. Уже можна було б впровадити таку спеціалізацію серед чинних суддів загальних судів, проводити для них спеціальне навчання у НШСУ, семінари, конференції. Усе це сприяло б обміну знаннями й досвідом та розвитку цього напряму в судочинстві.
Саме так свого часу в системі господарських судів впроваджувалася спеціалізація з розгляду справ про відновлення платоспроможності. У результаті судді-банкрутники наразі становлять згуртовану спільноту, яка розвиває практику правозастосування та науку в цій галузі.
Доречним було б запозичити у США ідею створення судів у справах ветеранів або, знову-таки, відповідну спеціалізацію суддів.
Оскільки в нас уже функціонує Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду та створюється Спеціалізований апеляційний адміністративний суд, за таким самим підходом міг би бути сформований і Спеціалізований апеляційний військовий суд або трибунал, територіальна юрисдикція якого поширювалася б на всю територію України.
А вершиною судової військової вертикалі могла б стати відповідна палата у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду.
— Як повномасштабна війна змінила роботу судів?
— 24 лютого 2022 року Одеса, як і більшість міст України, прокинулася рано-вранці від звуків ракетних ударів. Пізніше я навіть розглядав справу про стягнення збитків, завданих країною-агресором саме в той день.
Пригадую, як у стані повної невизначеності судді Господарського суду Одеської області невідкладно зібралися у змішаному форматі на збори й ухвалили рішення рекомендувати тимчасово зняти справи з розгляду. Але суд продовжував роботу: судді працювали зі справами, готували рішення. Також не зупинялися прийом, обробка та реєстрація кореспонденції.
У березні 2022 року було тимчасово змінено територіальну підсудність справ, що розглядалися господарськими судами Миколаївської та Херсонської областей. На якийсь час Господарський суд Одеської області став «суперсудом», адже його юрисдикція одночасно поширювалася на території Одеської, Миколаївської, Херсонської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
Десь у квітні 2022 року ми вже відновили розгляд справ у судових засіданнях. Звісно, постійно дивилися в бік незламного Миколаєва, звідки ворог хотів потрапити до Одеси. Я навіть підписався на місцеві новини.
Потім були відрядження суддів із тимчасово окупованого Херсона до нашого суду. Була робота в умовах постійних повітряних тривог, повідомлень про мінування будівлі суду, відсутності електрики. І навіть усього цього одночасно.
Зіткнулися й з хакерською атакою, яку наша застаріла техніка та програмне забезпечення не витримали.
Суди працюють в умовах обмеженого фінансування. Не покриваються повністю навіть поточні потреби діяльності. Не є таємницею, що судді власним коштом купують станції резервного електроживлення, папір, заправляють картриджі, скидаються на паливо для генераторів. І водночас активно займаються волонтерською та благодійною діяльністю.
З позитивного: ще з часів коронавірусу система зробила значні кроки в цифровізації правосуддя. Сьогодні сторони беруть участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції та подають документи через електронний суд, навіть перебуваючи за кордоном.
— У чому ви бачите різницю між суддею, який почав кар’єрний шлях із посади помічника, і суддею, який набув професійного досвіду поза межами роботи в суді?
— Це запитання є частиною ширшої дискусії про різницю між так званими «кар’єрними» суддями та фахівцями, які прийшли в систему ззовні, причому до різних її ланок.
Колишній помічник судді на початку може мати перевагу у специфічних знаннях і навичках працівника суду: роботі зі спеціалізованими програмами, організації роботи сектору судді, розумінні особливостей взаємодії структурних підрозділів, комунікації з іншими судами, оформленні процесуальних документів, звернень до уповноважених органів інших країн з питань правової допомоги, роботі з реєстрами тощо.
Однак такі знання та навички з часом набуваються. Головне — це якості й знання конкретної людини, її унікальний професійний та життєвий досвід.
Пригадую, що під час першого добору суддів, у якому я брав участь, саме в помічників із кримінальних палат апеляційних судів виникали складнощі з написанням практичних завдань з іншої спеціалізації.
Для успішного функціонування судової системи необхідно залучати людей із різноманітним досвідом. Поєднання різних компетенцій дозволяє всебічно досліджувати правові проблеми, глибше їх аналізувати, знаходити нові підходи й у результаті досягати кращого результату.
Гарним прикладом такої взаємодії та синергії є робота Верховного Суду. Ідеї, які колись обговорювалися на кафедрах та описувалися в науковій літературі, нині присутні в судових рішеннях і формують практику.
Латинські юридичні максими завдяки суддям-науковцям, шанувальникам римського права, увійшли в сучасну судову практику. У рішеннях часто можна зустріти посилання на принцип res judicata — поваги до остаточного рішення, доктрини contra proferentem — тлумачення неясних умов договору проти того, хто їх написав, favor contractus — тлумачення договору на користь його дійсності, venire contra factum proprium — заборони суперечливої поведінки.
Найпопулярнішим, з огляду на цитування в процесуальних документах, є принцип jura novit curia — «суд знає закони», або ж, як його жартівливо називають, «Юра курить трубку».
Змінилися й підходи до написання судових рішень, їх структура та стиль.
Люди, які прийшли в систему ззовні, демонструють, що лідерство — це не завжди про посаду, а й про сенси та принципи. Публічність, просвітницька й громадська діяльність суддів змінюють систему та формують її нове обличчя.
Певен, що з приходом науковців та адвокатів до судів апеляційної інстанції можна очікувати такого самого позитивного результату.