16 листопада 2020, 15:20

«Про конкурентоздатність вищої юридичної освіти на міжнародному рівні говорити складно»

Ольга Поєдинок
Ольга Поєдинок к.ю.н., адвокат, доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка, голова правління Студії сучасного права

Про перспективи юридичної освіти в Україні «Юридична Газета» поспілкувалася з к.ю.н., адвокатом, доцентом кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, головою правління Студії сучасного права, членом Комітету з питань юридичної освіти, що діє в складі Національної асоціації адвокатів України Ольгою Поєдинок.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


569d5a9664e0e6251d7f55ec4c567618 — Які «рецепти» необхідно застосувати, щоб українська юридична освіта дійсно стала якіснішою та конкурентоздатною?

— Про конкурентоздатність вищої юридичної освіти на міжнародному рівні говорити складно, оскільки українська правнича освіта (за винятком хіба що спеціальності «Міжнародне право», яку чомусь намагається «змести» чи не кожна спроба реформування юросвіти) традиційно орієнтована переважно на внутрішнє право України, яке є не дуже цікавим для більшості майбутніх правників з-за кордону.

А от над покращенням якості можна працювати за кількома напрямами. По-перше, це посилення уваги до етичних стандартів і питань доброчесності, зокрема академічної. По-друге, вивчення іноземних мов: на моє глибоке переконання, у країні, де джерелом права є практика Європейського суду з прав людини, який виносить рішення або англійською, або французькою мовами, правник зобов’язаний володіти обома цими мовами на рівні, достатньому для розуміння та застосування вказаного джерела права. По-третє, необхідно посилювати практичну складову правничої освіти шляхом забезпечення проходження реальної, а не формальної виробничої практики, заохочення роботи в юридичних клініках, збільшення уваги до вирішення юридичних завдань (казусів), впровадження елементів дуальної форми здобуття освіти тощо.

— Чи допоможе розмежування спеціальної освіти на професії «суддя», «прокурор», «адвокат»?

— На мій погляд, таке розмежування доречне, передусім, у контексті «освіти впродовж життя», підвищення кваліфікації представників відповідних правничих професій. Вимагати ж від абітурієнта настільки чіткого бачення власних кар’єрних перспектив у момент вступу до правничої школи просто нереально. Та й після випуску юристам не слід відмовляти в можливості гнучко будувати свою кар’єру. Наприклад, у США нікого не дивує ситуація, коли, попрацювавши прокурором, особа стає адвокатом, потім за кілька років повертається в прокуратуру, після чого незабаром стає суддею. Навпаки, існує думка, що така траєкторія збагачує професійний і життєвий досвід правника.

Що ж стосується безпосереднього здобуття вищої юридичної освіти, то елементи «прокурорської» чи «адвокатської» (щодо «суддівської» маю сумніви, бо вважаю цей рід занять піком правничої кар’єри) спеціалізації можуть запроваджуватися на магістратурі після бакалаврату, коли людина вже доросліша та краще уявляє, чим хотіла б займатися надалі. Утім, така ідея навряд чи спрацює в рамках наскрізної магістратури, яку пропонують автори проєкту Концепції розвитку юридичної освіти, що зараз перебуває на розгляді Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.

— Хто має проводити контроль за якістю вищої правничої освіти?

— По-перше, сам заклад вищої освіти, оскільки це його реноме, рейтинг і, відповідно, популярність серед абітурієнтів. По-друге, здобувачі освіти, адже виш працює саме заради студентства. По-третє, роботодавці, адже поряд із розвитком особистості, цінність освіти полягає в тому, наскільки підготовлений фахівець є корисним для суспільства чи, як зараз популярно казати, «затребуваним на ринку».

На цьому пункті хотіла б зупинитися детальніше, оскільки зараз спостерігаємо дивну ситуацію: «ринок» хоче фахівців зі знанням іноземних мов і міжнародного права, а держава (хоча, може, йдеться не про державу в цілому, а про окремих осіб), пропонуючи реформу юросвіти, викладену в згаданій Концепції, хоче припинити вважати спеціальність 293 «Міжнародне право» такою, за якою може здобуватися вища юридична освіта, тоді як здебільшого саме за нею готують випускників, які більш повно відповідають вказаним вимогам сучасного ринку. Звісно, автори сучасної спроби реформи обіцяють, що незабаром міжнародне право та іноземні мови знатимуть усі випускники спеціальності 081 «Право», однак це «незабаром» якщо й наступить, то, за моїми оптимістичними прогнозами, на це знадобиться років 10. І у зв’язку з цим постає питання: чи варто відмовлятися від реально наявних досягнень на користь поки що туманної перспективи?

А тепер щодо ролі держави в питаннях контролю за якістю вищої правничої освіти. Безперечно, певний контроль має бути, оскільки держава має реагувати на порушення законодавства. Крім того, є таке явище, як державне замовлення, держава виступає роботодавцем для значної кількості випускників-юристів. Однак здійснюючи контрольну функцію, держава має пам’ятати про автономію кожного закладу вищої освіти та не дозволяти собі надмірного втручання в його діяльність.

У цілому в моєму уявленні висока якість вищої правничої освіти — це спільна мета українського суспільства, а не поле, де міряються силою безпосередньо задіяні суб’єкти. Має бути синергія, а не протистояння.

— Які законопроєкти про реформу юросвіти розробляються, а які вже зареєстровані у Раді?

– Відразу зроблю застереження: наполегливо тиражована сьогодні теза про те, що вища правнича освіта є нібито такою, жорстке державне регулювання якої передбачене Конституцією України, є, на мій погляд, вельми сумнівною, оскільки випливає з надто вільного тлумачення конституційних положень. Утім, не виключаю, що вже двічі згаданий мною проєкт Концепції розвитку юридичної освіти переросте в черговий дискусійний законопроєкт про правничу освіту.

Чому черговий? Тому, що в 2017 р. вже робилася спроба прийняти закон про юросвіту, однак відповідний проєкт викликав справжнє обурення в професійних колах. Нагадаю, однією з найяскравіших «родзинок» того документа було положення про необхідність підтверджувати свою раніше здобуту вищу юридичну освіту особами, які не є суддями, адвокатами, прокурорами чи нотаріусами.

Чому дискусійний? Тому що, як показали комітетські слухання на тему «Реформування вищої юридичної освіти в Україні: проблеми та перспективи», які відбулися 11 листопада 2020 р. і до організації яких я була безпосередньо залучена, кожен з ключових аспектів винесеного на них проєкту Концепції (наскрізна магістратура (без ступенів молодшого бакалавра та бакалавра), перспективи здійснення підготовки юристів виключно за денною формою здобуття освіти, майбутнє спеціальності «Міжнародне право») є вкрай контроверсійним. Не кажучи вже про ідею щодо неможливості підготовки правників закладами вищої освіти зі специфічними умовами навчання.

Особисто я бачу очевидні паралелі між ситуаціями 2017 та 2020 р., і вони подібні не лише тим, що повторно піднімається ряд тих самих ідей. Найбільша схожість, за моїми відчуттями, полягає в тому, що знову йдеться про спробу щось нав’язати «згори» без урахування позицій тих, для кого наслідки реформи стануть щоденною реальністю: правничих шкіл, студентства, правничих спільнот. Так, Комітет ВРУ з питань освіти, науки та інновацій надав усім охочим можливість висловити свої заперечення, зауваження, коментарі та пропозиції. Однак чи є реальне бажання дійсно їх урахувати та провести більш широке та, якщо знадобиться, тривале обговорення з метою пошуку справжнього компромісу? Хоч я й маю щодо цього сумніви, однак надії не втрачаю.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати