Судова реформа набирає обертів. Парламентарі спромоглися зібрати необхідну кількість голосів та підтримали законопроекти про судоустрій та про внесення змін до Конституції в частині правосуддя. Відтак, не зважаючи на заперечення окремих нардепів, які вважають недоцільним змінювати Основний Закон під час агресії з боку Північного сусіда, «крига скресла». Отож на царину Феміди очікують серйозні зміни. Та от чи дозволять вони відновити суддівський авторитет і забезпечити громадянам доступ до дійсно неупередженого та якісного правосуддя, «ЮГ» запитала у члена Ради суддів України, судді господарського суду Харківської області Тетяни Суярко.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО ВОЛОДІЛЬЦІВ МАНТІЙ, ІНФОРМАЦІЙНУ ПОЛІТИКУ СУДІВ, ПРОФЕСІЙНУ ЕТИКУ ТА МИСТЕЦТВО КОМПРОМІСУ В США РОЗПОВІДАЄ Т. СУЯРКО.
- Тетяно Дмитрівно, серед правничої спільноти багато говорять про рейтинги довіри до національних судів. Результати опитувань можна поділити на дві групи: опитування всіх підряд та опитування безпосередніх користувачів судових послуг. За результатами опитування першої групи, рейтинг довіри досить низький – 5%, 10%, 14% (за різними даними). Друга група опитаних показує, що рейтинг довіри є відносно високим, принаймні більше ніж 50%. Висновки з цього приводу можна робити різні. Та чи не потрібно прагнути до того, щоб і перша група респондентів змінила своє ставлення до Феміди?
- На сьогодні довіра як ніколи необхідна у нашому суспільстві. Мені видається, що нині навіть усвідомлена необхідність побудови суспільних відносин на основі довіри. Кожна людина, як соціальна істота, потребує довіри. Тільки тоді вона відчуває себе у безпеці. Соціологічні дослідження показують системну кризу довіри у суспільстві. І в цьому контексті відсутність довіри до суду не є виключенням. Було б наївно сподіватися, що в суспільстві, у якому навіть довіра до церкви трохи більша за 60%, довіра до суду буде високою. До того ж ті функції, які повинен виконувати суд у суспільстві, не додають йому симпатій, а скоріше навпаки. Тому недовіра до суду не є виключно наслідком тих недоліків, які дійсно відбуваються у суді, а є елементом тієї тотальної недовіри, що панує у суспільстві.
Тому я переконана, що всі ми – члени суспільства, а насамперед лідери суспільно-політичного життя, повинні докладати зусиль до формування довіри до суду, а також до державної влади взагалі, адже суспільний інтерес полягає в тому, щоб до суду існувала довіра. Саме довіра громадян робить суд сильним, і лише сильний суд здатен захистити громадян. Без довіри громадян, без підтримки не буде суду, спроможного забезпечити захист прав і свобод. Це замкнене коло.
Тому відповідаючи на Ваше запитання про те, чи потрібно боротися за довіру до суду максимальної кількості громадян, відповідь однозначна – потрібно! Але разом з тим необхідно також усвідомлювати, що і до найідеальнішого суду не буде довіри, коли системно пропагуватиметься недовіра.
Питання довіри до суду – це лише умовно питання судової влади. Це питання національного масштабу і навіть національної безпеки. Це питання усвідомлення суспільно-політичною елітою наслідків, до яких може призвести відсутність авторитету у судової влади, та усвідомлення своєї відповідальності перед прийдешніми поколіннями українців.
- Ще у 2000 р. європейські колеги попереджали українських суддів про те, що якщо вони не стануть відкритішими, то їм припишуть усі негаразди інших гілок влади. Сьогодні ми бачимо, що ці передрікання збуваються. Намагаючись запобігти навалі звинувачень, володільці мантій йдуть на контакт із пресою, надають коментарі, виходять у прямі ефіри тощо. Скажіть, чи всі судді готові до відкритості, та чи не запізнилась судова система з реформуванням інформаційної політики.
- Складно говорити про інформаційну політику суду, коли у суду глобально відсутні інформаційні ресурси як такі. Тому вислів «інформаційна політика стосовно суду» для мене є гіркою іронією. Хоча інформаційне суспільство в Україні лише формується, інформаційні впливи та інформаційні загрози вже є нашими реаліями.
Судова влада намагається самотужки протистояти таким викликам. Як ви самі відзначили, судді йдуть на контакт з пресою, просять прямих ефірів, щоб донести свою позицію до суспільства, в судах запроваджений інститут суддів-спікерів. Але засоби масової інформації, за виключенням суто юридичних, переважно залишаються закритими для суддів. У той же час вони доступні для представників інших гілок влади. Ми чуємо шквал критики на адресу суду, не маючи змоги, за певними виключеннями, представити позицію суддівського корпусу щодо тих чи інших подій, аби суспільство зробило власні висновки, а не послуговувалося сформованою кимось і з певною метою думкою.
Відкритість суду – це обов’язкова передумова формування довіри до суду як соціальної інституції. Якщо ми хочемо, щоб суду довіряли, необхідно робити його відкритим. Тому, на моє переконання, починати цей процес ніколи не пізно.
Чи готові суди до відкритості? І так, і ні. Не можна вимагати від суспільства революції свідомості. Це має бути еволюційний процес. Суди сьогодні та суди 5-річної давнини – це різні суди у плані відкритості. Критична маса суддів готова до відкритості. Але чи готове до відкритості судів суспільство в цілому? Адже відкритість передбачає повагу до суду як інституції, повагу всіх учасників процесу один до одного, відсутність спроб шляхом тиску, залякувань та погроз отримати потрібне рішення.
Тому відкритість суду – це завдання усього суспільства, це дорога з двостороннім рухом – до суду і від суду. Безперечно, судовій владі у плані відкритості ще багато чого належить зробити. Щонайменше – зробити фізично відкритим Верховний суд України, куди на сьогодні навіть інші судді потрапити не можуть.
Відкритість суду – це вимога часу, і судова влада продовжує політику відкритості. Принагідно хочу подякувати вашій газеті за ту увагу, яку ви приділяєте висвітленню діяльності судової влади. Українці гідні того, щоб отримувати об’єктивну інформацію і мати змогу її аналізувати, чути різні позиції та формувати свою.
І ще один аспект. Як не парадоксально, але охорона судів та відкритість – речі взаємодоповнюючі, а не взаємовиключні. У цьому я мала змогу переконатися під час візиту до США, де наша делегація відвідала не один суд. Будь-який перехожий може зайти до суду та спостерігати за тими процесами, які відбуваються у суді. Але разом з тим, оснащена сучасними заходами безпеки охорона судів може гарантувати безпеку кожного, хто завітав до суду. Наразі суди в Україні фактично залишаються без охорони, оскільки відповідні державні органи не виконують законодавчих приписів щодо забезпечення охорони судів. І це питання не лише безпеки, зокрема, це питання забезпечення відкритості судів.
- Як Ви зазначили, Ви були у Сполучених Штатах Америки. Відомо, що у деяких штатах судді, доки вони відправляють правосуддя, не мають права не лише спілкуватися з пресою, а й навіть друкувати наукові статті, через те що питання, які вони зачіпатимуть, надалі можуть стати предметом їхнього розгляду. Скажіть, де ж межа відкритості та яка інформаційна модель є оптимальною для України?
- Щодо межі відкритості – то це саме той випадок, коли неможливо відтворити або скопіювати будь-чий досвід. Необхідно враховувати культурні традиції, менталітет, соціальний контекст сучасності. На сьогодні, наприклад, вимоги стосовно відкритості безпосередньо судового процесу в Україні – безпрецедентні. Чинний Закон «Про судоустрій та статус суддів» передбачає можливість без дозволу суду, за певними виключеннями, проводити фото- та відеозйомку судових процесів. Не враховується при цьому ні думка учасників судового процесу, ні їхні заперечення щодо цього чи той факт, що іноді це заважає учасникам судового процесу концентруватися на самому судовому процесі. Тоді як, приміром, у США це заборонено. Однак соціальні відносини не є сталими, вони динамічно розвиваються, тому з часом, можливо, ці норми будуть переглянуті законодавцем, виходячи з інтересів учасників судового процесу, які досить часто заперечують проти фіксації судового процесу за їх участю третіми сторонніми особами. Але це все компетенція законодавця. Суд лише виконує вимоги закону. Як зазначав відомий своїми критичними висловлюваннями та консервативною позицією суддя Верховного суду США Антоніо Скалія, якщо вам не подобається закон – вимагайте його змінити у законодавця, не просіть цього у суду.
Щодо інших аспектів відкритості суду, зокрема поведінки судді поза процесом, його спілкування з пресою, висловлювання суддями своєї позиції на певну наукову чи суспільно-політичну проблематику (те, про що саме ви запитуєте), то універсального правила поведінки просто не існує. Суддівська спільнота постійно у пошуках цієї межі відкритості. В нашій країні З’їздом суддів затверджений Кодекс суддівської етики та розроблений досить об’ємний коментар до нього. Допомогти судді знайти відповідь щодо можливого варіанту поведінки в тій чи інші ситуації покликані Бангалорські принципи поведінки суддів, рекомендації Консультативної Ради Європейських суддів.
Суспільство ставить досить жорсткі вимоги до суддів: не бути над суспільством, бути одним з нас, однак бути певною мірою ізольованим, людиною без емоцій, без слабкостей, надзвичайно стриманою та вищою мірою неупередженою. І це правильно. Разом з тим, ми повинні розуміти, що ту поведінку, ту міру чи межу відкритості, яку хтось розцінить як вихованість та цивілізовану поведінку, інший зрозуміє як поведінку, негідну високої посади судді.
Етична дилема судді полягає у тому, яким чином поєднати в собі дві людини – людину звичайну і людину зразкову. На мою думку, зайва ізольованість судді йде на шкоду як особистісному та професійному розвитку судді, так і суспільству загалом. Суддя, відірваний від життя суспільства, не зможе виконувати ефективно та належним чином свої професійні обов’язки, які вимагають оціночних суджень, врахування соціального контексту й сучасної парадигми верховенства права. Тобто суддя має бути залучений у життя суспільства і відкритий настільки, наскільки це співвідноситься з його особливою роллю у суспільстві. У кожному випадку межа відкритості буде своя. Громадянське суспільство повинно з розумінням ставитися до таких особливостей цієї складної, але необхідної професії.
Негативні наслідки традиційної закритості судової системи, зумовленої певною мірою специфікою виконуваних функцій, сьогодні всі ми (судді) відчуваємо на собі. Це недовіра до суду. У такій ситуації, як то кажуть у народі, передати куті меду майже не можливо. Суди – відкриті. Приходьте, дивіться, цікавтеся. Суди запрошують дітей, підлітків, студентів. Якщо ви звернетеся до сайтів судів, до сторінок судів у соціальних мережах, ви побачите, яка кількість заходів, спрямованих на відкритість суду для людей, організовується судами. При цьому змушена констатувати, що переважна більшість громадян, певне, за браком часу просто не можуть пересвідчитися на власні очі, яким чином працює суд, адже життя щоденно вимагає вирішення насущних потреб.
За даними соціологічних досліджень, лише трохи більше ніж 10% населення особисто брали участь у судових процесах. Тобто дуже незначна кількість громадян мали справу з судом чи то в ролі відвідувачів, чи то в ролі учасників судового процесу. Існують певні особливості людської психології, коли сприймається готова інформація, що не потребує самостійного аналізу фактів, причинно-наслідкових зв’язків тощо.
Переконана, що відкрита позиція судів, небайдужість і цікавість самих громадян, інформаційна підтримка засобів масової інформації, якої потребує судова система за відсутності власних ресурсів, – це ті механізми, що створять суд, якому довіряють. Мені здається, що саме таким чином формується довіра до суду в США, і це саме той досвід, який ми можемо запозичити.
- Якщо ми вже торкнулися теми США, то скажіть, яке найбільше Ваше враження від цієї країни, якщо охарактеризувати однією тезою?
- Скажу так: США – це країна, де володіють мистецтвом компромісу. Те, на що я особливо звертала увагу, це компроміс між гілками влади. Маючи важелі впливу на судову систему, законодавча та виконавча гілки влади намагаються уникати використання таких важелів у пошуках оптимального балансу, свідомо самообмежуючи себе, свою владу.
Це також компроміс у суспільстві. США – це конгломерат культур, релігій, націй, співіснування яких можливе лише шляхом взаємних поступок. У цьому випадку компроміс – єдиний механізм запобіганню кризових станів у суспільстві на етнічному чи релігійному ґрунті.
Американське суспільство постійно складає тести на взаємну прийнятність. Це ставлення до інвалідів, до людей нетрадиційної орієнтації, до найрізноманітніших світоглядів. У мене склалося враження, що такі випробування суспільство у США проходить хоча і не без складнощів, але успішно.
Звичайно, що пересічні американці не аналізують суспільно-політичні процеси у своїй країні крізь призму компромісу. Вміння поступатися чи навіть жертвувати певним елементом своєї позиції заради досягнення згоди характеризує еліту нації, основних учасників політичного процесу. Для мене залишилося відкритим питання, чи таке вміння є результатом усвідомлення компромісу як визначального принципу взаємодії у демократичному суспільстві, чи усвідомленням небезпеки інших підходів у суспільстві на певному етапі його розвитку. Але так чи інакше, як на мене, США залишається країною, де володіють мистецтвом компромісу.
- Чи вдалося Вам почерпнути у цій країні компромісів, як Ви виразилися, певні ідеї для проведення реформ у судовій системі України?
- Ведучи мову про реформи в нашій країні, передусім хотілося б звернути увагу на те, що визначення необхідності проведення тих чи інших реформ повинно здійснюватися за допомогою соціологічної науки, шляхом вивчення громадської думки, тобто встановлення діагнозу суспільству, з’ясування його стану, його потреб. Принаймні у відкритих джерелах відсутня інформація щодо будь-яких соціологічних досліджень та їх результатів, які б передували певним крокам у реформуванні системи судочинства та свідчили про першочерговість, пріоритетність судової реформи над іншими реформами (наприклад, реформуванням економічного сектору чи медицини), як на тому постійно наголошують представники політичних сил.
Не менш важливе питання, яке повинно постати перед реформаторами, це питання про те, що саме очікує суспільство від тих чи інших реформ, оскільки реформи за своєю суттю повинні спрямовуватися на забезпечення подальшої демократизації суспільства, тобто задовольняти вимоги демократії. Реформи, які не є відповіддю на запит суспільства, скорше призведуть до соціальних потрясінь, ніж до прогресивних змін у суспільстві.
Крім того, реформою можна називати лише реформу змісту, саме цим вона відрізняється від «re» і «forma», тобто зміни форми як процесу вдосконалення чи модернізації. Політики часто схильні маніпулювати суспільною думкою, видаючи за реформи ті ідеї, які за своєю суттю не здатні нічого реформувати.
Тому, відповідаючи на Ваше запитання стосовно запозичення ідей для реформування судової влади в Україні, порівнюючи функціонування владних судових інституцій в США та Україні, скажу, що вітчизняна система судоустрою та судочинства дійсно потребує змін, але не всі ці зміни вимагають проведення реформ.
Певні ідеї щодо реформування судової влади в Україні вже втілені у проекті змін до Конституції України, зокрема деполітизація судів як механізм забезпечення незалежність суду, що певною мірою задовольнить споконвічний запит суспільства на правосуддя. Стосовно США, то в цій країні проблема деполітизації судової влади не стоїть гостро перед американським суспільством (наскільки це вдалося відчути й побачити під час візиту), оскільки державна влада виявилася здатною самоорганізовуватися, забезпечуючи баланс своїх гілок.
Щодо ідей з удосконалення роботи судів, які можна запозичити у США та які, на моє переконання, були б корисними для вітчизняної судової системи та суспільства загалом, це електронне судочинство і широке запровадження інституту присяжних.
Наше сьогодення – це інформаційні технології. Вони повинні слугувати людям у всіх сферах людського життя. І суди не повинні бути виключенням. Зручність, ефективність, заощадження часу, знижені корупційні ризики електронного судочинства – це ті зміни на краще, які б відчули на собі громадяни-споживачі судових послуг. Спрощення судових процедур та технічна змога наблизитися до людей – це ті дивіденди, які отримає судова влада. Маю надію, що законодавець підтримає цей вектор у вдосконаленні роботи судів, створивши законодавчу базу для ефективного функціонування електронного суду, а наші закордонні партнери допоможуть з фінансуванням такої безперечно корисної ініціативи, про що висловив сподівання керівник проекту USAID «Справедливе правосуддя» Девід М. Вон, як один з організаторів цієї навчальної програми.
Інша ідея – широке запровадження інституту присяжних. Особливої уваги вона заслуговує також у контексті відкритості судів та створення суду, якому довіряють. Забезпечуючи участь народу у здійсненні правосуддя, присяжні отримують власний досвід спілкування з судом. Вони можуть відчути на собі, наскільки непросто і відповідально приймати рішення, яким чином відбувається судовий процес. Я переконана, що особиста участь у судовому процесі розвіє усі міфи та стереотипи щодо судової системи й правосуддя, що наразі поширені у суспільстві. Про це, принаймні, свідчить досвід США.
Крім позитивного, слід враховувати також і негативний досвід інших країн. Наприклад, у США обговорюється необхідність відмови від виборності суддів: американське суспільство вбачає небезпеку у такому порядку формування суддівського корпусу, оскільки це створює реальні ризики упередженості суддів при здійсненні судочинства. Хотілося б, щоб українське суспільство не йшло до такого розуміння 200 років.
Користуючись нагодою, дозвольте через вашу газету подякувати організаторам поїздки за цікаву інформацію та ідеї, які ми змогли почерпнути у США і, можливо, дещо впровадити в Україні. Насамперед, керівнику програм розвитку демократії та врядування, управління з питань демократії та врядування Агентства США з міжнародного розвитку USAID в Україні, Молдові, Білорусі Олександру Піскуну, керівнику Проекту USAID «Справедливе правосуддя» Девіду М. Вону і команді проекту – Сергію Сученко та Ірині Сторожук. А також хочу подякувати приймаючій стороні – менеджеру Програми «Відкритий світ» Льюісу Маданіку, суддям Річарду Д. Беннетту та судді Ентоні Дж. Тренга.