Юридичний ринок змінюється разом із державою. Війна, санкційна політика, складні кримінальні провадження, конкурси на публічні посади та зростання запиту на стратегічний консалтинг зміщують фокус клієнтів і підвищують вимоги до процесуальної якості роботи. В інтерв’ю з керуючим партнером LESHCHENKO & PARTNERS Олександром ЛЕЩЕНКОМ ми говорили про практики, які сьогодні найдинамічніше розвиваються — White-Collar Crime, комплексні судові спори, санкційні кейси та публічну службу. А також про баланс між політикою і правом, роль адвокатури та межі її незалежності, стандарти доказування, обґрунтованість судових рішень і запит суспільства на справедливість.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Олександре, вітаю. Ви вже рік працюєте як окрема команда. Якими були підсумки цього року для компанії? І що змінилося для вас у ролі керуючого партнера?
— Якщо говорити відверто, цей рік для нас став роком відчутного зростання — і за фінансовими показниками, і за клієнтською базою. Кількість договорів збільшувалася дуже динамічно. Ми відчули стабільний попит на наші послуги й побачили, що ринок нас прийняв.
Водночас я не можу сказати, що відбулися якісь зовнішні зміни, які б кардинально вплинули на компанію. Ключові трансформації сталися всередині, передусім у моєму власному сприйнятті ролі керуючого партнера.
Сьогодні на мені весь спектр питань — від організаційних і побутових до стратегічних рішень щодо розвитку бізнесу. Це суттєво змінило мій фокус, я менше займаюся безпосередньо юридичною практикою й дедалі більше управлінням, побудовою процесів, роботою з командою та фінансовим плануванням.
Цей рік став для мене роком переосмислення. Я по-іншому подивився на юридичний бізнес — як на повноцінний бізнес у класичному розумінні: це не лише про право, а й про системність, фінансову модель, масштабування та відповідальність за результат. І, мабуть, найважливіше — я по-новому побачив себе в цій ролі, відкрив якості, які раніше не були настільки очевидними.
При цьому ми не втратили клієнтів. Навпаки отримали більше запитів, рекомендацій і позитивного зворотного зв’язку. Ми розширили штат і зміцнили внутрішнє ядро команди.
Якщо підсумувати: цей рік про зростання не лише кількісне, а й особистісне. Про усвідомлення, що юридична компанія — це не просто практика, а бізнес, який потребує системного управління, стратегічного бачення та щоденної роботи над собою.
— Які практики сьогодні є для вашої компанії пріоритетними? І де зараз найбільше клієнтських запитів?
— Наразі беззаперечним лідером за кількістю запитів є WCC та пов’язані з ним категорії справ. Саме в цій площині ми бачимо найбільший попит на адвокатську допомогу.
Другий великий блок — це судова практика в широкому розумінні. Йдеться про повний спектр спорів. У нас значна кількість господарських, адміністративних і цивільних справ, а також вузькопрофільних категорій, які потребують глибокої експертизи. Так, ми активно працюємо зі спорами, пов’язаними з державою, корпоративними конфліктами, оскарженням рішень Міністерства юстиції України, зокрема і в тих випадках, коли воно виступає як квазісудовий орган.
Окремий значний масив становлять податкові спори. Податкова служба діє доволі активно, тож ми супроводжуємо велику кількість справ щодо оскарження податкових повідомлень-рішень. Попит у цій категорії стабільно зростає.
Цивільні та сімейні спори також залишаються актуальними. І, на жаль, варто визнати, що кількість розлучень в Україні суттєво збільшується, що тягне за собою значний масив супутніх спорів — поділ майна, визначення місця проживання дітей, фінансові зобов’язання.
Окремий напрям, який сьогодні надзвичайно активно розвивається, — це санкційна практика. Ми супроводжуємо значну кількість санкційних спорів і вже маємо напрацьовану судову практику, зокрема рішення Великої Палати Верховного Суду щодо процедурних аспектів — залишення позовів без розгляду та закриття проваджень. Наразі очікуємо позитивних рішень і в справах щодо скасування указів.
Важливим напрямом є публічна служба — справи про поновлення на службі, від суддів до працівників державних підприємств. У цій категорії клієнти звертаються саме за професійною експертизою та чітко сформованою правовою позицією.
Крім того, маємо значну кількість консультаційних запитів стратегічного характеру. Часто це складні, потенційно конфліктні ситуації, коли спору ще немає, але клієнти звертаються за оцінкою судової перспективи та ризиків, щоб зрозуміти, як діяти, аби не стати стороною спору в майбутньому. Фактично це юридичне консультування, спрямоване на запобігання проблемам.
Якщо узагальнювати, то основа нашої роботи — це WCC, комплексна судова практика, санкційні спори та публічна служба. Водночас ми бачимо зростання попиту саме на глибоку процесуальну експертизу й стратегічний супровід складних кейсів.
— Чим для вас особлива практика публічної служби? У чому її ключова відмінність від інших спорів?
— Практику публічної служби формально можна віднести до адміністративного судочинства, однак, по-суті, це окрема категорія спорів зі своєю внутрішньою логікою. Вона розглядається за правилами адміністративного процесу і регулюється субсидіарно — як нормами адміністративного права, так і трудового законодавства, зокрема Кодексу законів про працю. Тобто маємо складне поєднання двох кодифікованих законів.
Перша відмінність — строки звернення до суду. У спорах щодо проходження публічної служби вони значно коротші, ніж у класичних трудових конфліктах. Це безпосередньо впливає на стратегію захисту, темп роботи й обсяг підготовки.
Друга — специфіка правового режиму. Публічну службу не можна ототожнювати з трудовими спорами: тут діють особливі порядки — і призначення (проведення конкурсу на зайняття вакантної посади), і притягнення до дисциплінарної відповідальності. Крім того, державні службовці та особи, які проходять публічну службу, мають особливий правовий статус і гарантії їхньої діяльності.
У справах щодо керівників і топпосадовців звільнення має підвищену складність і часто суттєві наслідки. У більшості випадків наші клієнти — судді, зокрема Конституційного Суду України, народні депутати, працівники Уряду, високопосадовці, керівники органів державної влади.
Звідси випливає ще один важливий вимір — політичний контекст. Призначення та звільнення з багатьох посад пов’язані з політикою, тому в таких спорах критично важливо утримати справу в площині юридичної аргументації, щоб вона не перетворилася на політичну дискусію.
Окремий блок — конкурсний компонент. Практично жодна інша категорія спорів не має настільки специфічного механізму оскарження рішень конкурсних комісій: кандидати оскаржують результати конкурсів, висновки щодо відповідності вимогам, питання доброчесності та процедурні порушення. Для України це відносно нова правова реальність.
Показовою є позиція Верховного Суду у справі щодо оскарження результатів проведеного конкурсу до САП. Там методика оцінювання передбачала не формальне рішення про «недоброчесність», а висновок про невідповідність вимогам. Суд фактично підкреслив, що в таких спорах існує зворотна презумпція «недоброчесності», за якою саме позивачі змушені доводити свою доброчесність, тобто підхід істотно зміщується.
Водночас ЄСПЛ, наприклад, у справі Monjani v. Albania від 10 березня 2026 року, де було встановлено порушення ст. 8 Конвенції, констатував порушення конвенційних зобов’язань держави у випадку обмеження доступу особи до професії через факт її притягнення до кримінальної відповідальності за вчинене у підлітковому періоді правопорушення.
Тож на сьогодні не можна голослівно стверджувати, що судова практика наразі є однозначно сталою і вона не змінюється — вона постійно розвивається, і підходи в ній постійно змінюються, і контексти справ зміщуються.
Саме ці нюанси й формують унікальність практики публічної служби: поєднання адміністративного та трудового елементів, короткі строки, особливий дисциплінарний режим, конкурсний компонент і політичний контекст. Тому для нас це не просто адміністративні спори, а комплексний напрям, який вимагає глибокого розуміння і процесу, й інституційної природи державної служби.
— Як сьогодні оскаржуються конкурсні процедури у сфері публічної служби? Чи є вже усталена судова практика?
— Сьогодні всі спори щодо конкурсних процедур у сфері публічної служби розглядаються виключно в порядку адміністративного судочинства. Іншого механізму захисту фактично не існує. При цьому варто зазначити, що на рівні Європейського суду з прав людини наразі відсутня сформована практика з цього питання. Тобто ми перебуваємо в ситуації, коли підходи лише формуються на національному рівні, і питання їх подальшої імплементації або перегляду в контексті європейських стандартів залишається відкритим.
Конкурсні процедури самі собою є окремою специфікою публічної служби. Це третій важливий елемент її унікальності поряд із короткими строками звернення до суду та особливим статусом службовців. Йдеться про ситуації, коли кандидати оскаржують результати конкурсів, рішення щодо їх відповідності або невідповідності вимогам, питання доброчесності, процедурні аспекти роботи конкурсних комісій.
І тут виникає складне питання: чи є в особи реальне право на посаду, чи лише право на участь у процедурі?
Ми мали досвід досить нестандартного кейсу. В одній зі справ ми звернулися з позовом до Президента України з позовними вимогами про зобов’язання видати указ про призначення особи на відповідну посаду. По суті, ми поставили перед Верховним Судом питання про можливість судового захисту й відновлення порушених прав особи, яку протиправно звільнив із займаної посади Президент України. Такого процесуального кроку в Україні раніше ніхто фактично не застосовував. Ми отримали негативне рішення, але воно, на нашу думку, залишило багато дискусійних моментів, відповіді на які ми спробуємо отримати вже у європейських інституціях.
Суть аргументації полягала в тому, що Президент звільнив особу, строк повноважень якої не сплив. Судовий розгляд в Україні затягнувся настільки, що під час розгляду справи визначений у законі строк повноважень призначеної Президентом України посади формально сплив. Ми виходили з того, що позивач не може нести негативні наслідки тривалості судового процесу, адже це відповідальність держави, а не конкретної особи. І наполягали, що якщо первинне рішення про звільнення було незаконним, то поновлення має відбуватися в межах строку, який існував до такого незаконного рішення. Це була спроба застосувати більш креативний, але логічно обґрунтований підхід до захисту права на публічну службу. Попри те, що позитивного рішення ми не отримали, ця справа показала, наскільки складною та багаторівневою є ця категорія спорів.
Ще один аспект — це питання гарантій публічної служби. Законодавець часто оперує поняттям «гарантії», але не завжди чітко визначає механізм їх реалізації та захисту. Ми виходимо з того, що гарантії не можуть бути декларативними. Якщо закон передбачає гарантію збереження посади або права на зайняття певної посади, вона повинна мати реальний зміст і реальний судовий захист. Не може йтися про формальне поновлення на декларативній посаді без фактичного доступу до повноважень. Саме тому ми послідовно відстоюємо позицію, що практика публічної служби має розглядатися як окремий комплексний напрям. Вона не зводиться ані до трудового права, ані виключно до адміністративного процесу. Це складний пласт правового регулювання, який охоплює Конституцію України, спеціальні закони — «Про судоустрій і статус суддів», «Про Конституційний Суд», «Про Вищу раду правосуддя», «Про Національну поліцію», «Про прокуратуру» та інші нормативні акти. Кожна категорія службовців — прокурори, судді, судді Конституційного Суду, поліцейські — має власний режим проходження служби, дисциплінарної відповідальності, звільнення та поновлення. І саме ця багаторівнева система норм формує ту тонку специфіку, яка відрізняє публічну службу від будь-яких інших спорів.
— Які основні категорії справ сьогодні формують вашу практику?
— Якщо говорити про WCC, то за категоріями справ у нас, по суті, класика антикорупційного та економічного блоку Кримінального кодексу: ст.ст. 364, 368, 369, 191. Тобто це зловживання владою або службовим становищем, отримання чи надання неправомірної вигоди, заволодіння або розтрата майна. За цей рік у самій класичній частині принципово нічого не змінилося, тільки кількість запитів. Їх стало помітно більше саме в сегменті WCC. І тут важливо правильно пояснити, що таке WCC. Це практика, яка історично не була типовою для України в тому вигляді, в якому вона існує в європейській правовій культурі. WCC — це не загальний кримінал і не справи про насильницькі злочини. Це про складні кейси, де на перший план виходять управлінські рішення, службові повноваження, фінансові операції, комплаєнс, конфлікт інтересів, взаємодія бізнесу з державою. Саме тому клієнтські запити тут здебільшого про зловживання владою/повноваженнями та неправомірну вигоду (і в частині отримання, і в частині надання).
Окремо треба враховувати ще одну тенденцію — практика Верховного Суду поступово звужує поле для маневру. Тобто навіть коли в першій інстанції сторона захисту отримує виправдувальний вирок, апеляція або касація нерідко виправляють ситуацію, змінюють рішення або направляють справу на новий розгляд. І це створює інший рівень процесуальних ризиків, ніж кілька років тому. Отже, у WCC ми не обмежуємося класичним захистом у межах кримінального процесу.
Ми часто працюємо нетривіальними способами, намагаємося давати глибшу експертизу, шукати нестандартні рішення, а також, за потреби, ініціювати паралельні спори (цивільні, адміністративні чи інші), які допомагають вибудувати комплексну позицію, зменшити ризики і вплинути на загальну конструкцію справи. У цій частині справді є про що говорити, бо WCC — це завжди стратегія, а не лише статті.
— Чому попит на WCC сьогодні настільки високий?
— Я думаю, що це питання лежить значно глибше, ніж просто статистика кримінальних проваджень. Воно пов’язане передусім із рівнем правової культури в суспільстві. Кількість кримінальних проваджень, обвинувальних актів і справ у суді безпосередньо залежить від того, якою є модель поведінки в державі. Якщо керівник підприємства або державний посадовець сприймає службове становище як інструмент особистого фінансування, що очевидно не узгоджується з Кримінальним кодексом, це неминуче породжує кримінальні ризики.
Тобто перший фактор — це правова культура та ставлення до повноважень. Якщо є переконання, що «так працює система», то система рано чи пізно відповідає кримінальними переслідуваннями.
Другий аспект — політичний. Об’єктивно в Україні залишається значна кількість справ із вираженим політичним контекстом. Це категорія проваджень, де склад кримінального правопорушення не завжди є очевидним, але справа передається до суду. Далі вже або вирок, або тривалий процес, або повернення на новий розгляд. На жаль, ми досі не можемо повністю відокремити право від політики. У низці справ рішення мають політичний підтекст, навіть якщо формально вони юридичні. І це також впливає на загальну кількість WCC-проваджень.
Є ще один важливий чинник — війна. У суспільстві певний час було уявлення, що війна «все спише». Але війна нічого не списує. Навпаки, вона лише підвищує рівень контролю, відповідальності й подальші перевірки. Багато рішень, які приймалися в умовах воєнного стану, особливо в частині державних коштів, оборонних закупівель, управління активами, ще не отримали повної правової оцінки. І значна частина таких питань наразі перебуває у площині обмеженого доступу — «таємно» або «цілком таємно».
Це означає, що масив кримінальних проваджень у майбутньому може тільки збільшитися. Я переконаний, що наслідки цього періоду ми будемо «розхльобувати» роками у вигляді кримінальних справ, вироків, апеляційних і касаційних переглядів. І попит на WCC-практику в найближчі 5–10 років залишатиметься стабільно високим.
Тому зростання кількості справ — це не випадковість. Це поєднання кількох факторів: рівня правової культури, політичного контексту та наслідків воєнного часу. І саме в цій точці перетину формується сучасний український WCC-ринок.
— Які основні виклики сьогодні стоять перед юристами у санкційній практиці? У чому головна складність захисту в таких справах?
— Перший і, мабуть, ключовий виклик — це боротьба за стандарти правової визначеності та обґрунтованості рішень у самих судах. На сьогодні ані Велика Палата Верховного Суду, ані Верховний Суд у більшості випадків не скасовують укази Президента про застосування санкцій. Водночас виникає принципове питання, чи всі такі укази є законними та належно обґрунтованими? Я переконаний, що ні. Підтвердженням цього є, зокрема, рішення у справі «ТОВ «М.С.Л.» проти України», де були сформульовані ті аргументи, які ми системно заявляємо в санкційних спорах. Передусім ідеться про обґрунтованість указів. Здебільшого у тексті указу не розкривається, які саме факти чи дії стали підставою для застосування санкцій, не деталізуються обставини, не пояснюється логіка прийняття рішення. ЄСПЛ уже звертав увагу на проблему недостатньої мотивованості таких актів, однак на національному рівні ця практика продовжує існувати.
Другий серйозний виклик — це доказова база. Навіть якщо сьогодні рідше використовується гриф «таємно» чи «цілком таємно», часто застосовується режим «для службового користування». При цьому пропозиції щодо застосування санкцій нерідко викладаються на одному-двох аркушах і містять узагальнені твердження про те, що особа нібито створює реальні або потенційні загрози національній безпеці. Йдеться радше про оцінку або припущення, ніж про повноцінний масив доказів. Належного стандарту доказування фактично не сформовано.
Ще один аспект — розмитість законодавства. Закон «Про санкції» оперує категоріями «реальні або потенційні загрози національній безпеці», але не конкретизує, що саме мається на увазі та якими доказами це повинно підтверджуватися. За майже 10 років існування цього Закону законодавець не надав чітких критеріїв щодо підстав для застосування санкцій та доказів, які підтверджують зазначені обставини. Самі листи «пропозиції» про застосування санкцій, на наш погляд, є сумнівним доказом і документом, на підставі якого можна було б категорично стверджувати про пропорційність втручання майже у всі конвенційні права фізичних та юридичних осіб.
У результаті суди нерідко виходять із того, що санкції є превентивним заходом, а не видом відповідальності. Проте виникає логічне запитання: у чому полягає превентивність, якщо наслідками є блокування активів, заборона розпоряджатися майном, обмеження майнових прав і фактичні репутаційні втрати? За своїм змістом це виглядає як покарання, проте судами формально так не кваліфікується.
Суттєвим викликом залишається й процедура. Процес застосування санкцій фактично зводиться до кількох кроків: ініціатор вносить пропозицію, РНБО ухвалює рішення, Президент вводить його в дію указом. Особа, до якої застосовуються санкції, не бере участі в цьому процесі й не має можливості надати пояснення до моменту ухвалення рішення. Єдиний інструмент захисту — це оскарження вже після застосування санкцій. При цьому виникає низка процесуальних питань: коли саме були внесені пропозиції, чи дотримано процедуру, чи були підстави на момент ухвалення рішення, чи перевірялися зазначені в пропозиціях обставини. У багатьох справах ці аспекти є принциповими, однак відповіді на них суди поки що дають обережно або взагалі уникають їх.
Отже, санкційна практика сьогодні — це не тільки про конкретну справу. Це про формування стандартів обґрунтованості, доказування і процедурної справедливості в умовах, коли законодавство залишається загальним, а судова практика — стриманою. І саме в цьому полягає основний професійний виклик для адвокатів.
— Якими ви бачите перспективи санкційних справ? І наскільки українське регулювання узгоджується з міжнародними підходами?
— Якщо говорити про перспективи, то я завжди обережний у прогнозах. Адвокат не має права гарантувати результат. Але можу сказати одне: у цих справах є значний масив як процедурних, так і матеріально-правових питань, які рано чи пізно потребуватимуть відповіді або на рівні Верховного Суду, або на рівні ЄСПЛ. Санкційна практика — це не суто внутрішньоукраїнський феномен. Це глобальна тенденція. Ми бачимо первинні та вторинні санкції США, санкційну політику Європейського Союзу. Тому питання полягає не лише в тому, як працює український механізм, а й у тому, наскільки він узгоджується зі світовими стандартами.
Якщо порівнювати з американським підходом, часто згадують так званий Акт Магнітського. Формально підстав для застосування санкцій там також небагато, закон досить лаконічний. У цьому сенсі можна сказати, що за структурою наш закон не є значно складнішим. Але проблема в іншому: в Сполучених Штатах інша правова система — прецедентна, з усталеними століттями стандартами судового контролю. Там є глибока традиція формування правових позицій через судову практику.
Україна ж перебуває між континентальною моделлю та спробою надати вагу прецедентам Верховного Суду. Але ці прецеденти ще не мають тієї глибини й усталеності, яка формувалася десятиліттями або століттями. Тому ми часто бачимо радше політико-правові рішення, ніж фундаментальні стандарти правосуддя у сфері санкцій.
Водночас ми відхрестилися від більшої кількості напрацьованих в Україні традицій і доктрин та почали машинально копіпастити щось іноземне з думкою про те, що це щось «особливо хороше». Якась презумпція меншовартості, чи не так? Але ж на практиці небагато людей зможе сказати про те, що судова система справедлива і дієва, а отже, із безсистемною рецепцією і безкінечними юридичними реформами щось не так, правда?
Що стосується Європейського Союзу, там підхід інший. Європейські держави, як правило, не застосовують санкції до власних громадян. Для них досить незрозуміло, чому Україна застосовує санкційні механізми саме до своїх громадян замість використання інструментів кримінальної юстиції. Крім того, на рівні ЄС уже прийнято підхід до криміналізації обходу санкцій. Тобто дії, спрямовані на ухилення від санкцій, визнаються кримінальним правопорушенням.
Україна фактично запозичує цю модель і також рухається у напрямі криміналізації таких діянь. Але чи врегульовано це належним чином у нас? На мою думку, ні. Основна проблема — у процедурі та визначеності критеріїв. Закон не містить чітких запобіжників. Він не встановлює детальних вимог до змісту пропозицій про застосування санкцій, не визначає стандарт доказування, не пояснює, якими документами повинні підтверджуватися «реальні або потенційні загрози національній безпеці». І тут виникає ключове питання: що таке «потенційна загроза» і хто визначає її наявність? Якщо особа уклала певну угоду — це вже загроза? Якщо особа публічно критикує державну політику — це загроза інформаційній безпеці?
Ми часто стикаємося з аргументами, що критика вищих посадових осіб може завдавати шкоди інформаційній безпеці. Але держава, яка декларує плюралізм думок і свободу слова як основу демократичного устрою, повинна дуже обережно підходити до таких оцінок. Інакше виникає ризик підміни правових критеріїв політичними.
Тому перспективи цих справ значною мірою залежать від того, чи зможе судова система виробити чіткі стандарти: що таке загроза, який рівень доказів є достатнім, які процедурні гарантії повинні бути забезпечені особі. Без цього санкційна практика залишатиметься полем правової невизначеності. А невизначеність у такій чутливій сфері неминуче породжує нові спори на національному і міжнародному рівнях. І я переконаний, що найближчі роки саме ці питання стануть предметом принципових рішень як в Україні, так і за її межами.
— Ми вже торкнулися тренду на стратегічний консалтинг і превентивні рішення, особливо у кризових практиках. Ви також працюєте в цьому напрямі. У чому його суть і чому сьогодні на нього зростає попит?
— Якщо говорити образно, це як у відомому жарті: 100 доларів — за те, щоб постукати, а 20 000 — за те, щоб знати, де саме постукати. Стратегічний консалтинг — це саме про друге. Чому виник такий запит? Тому що клієнти почали мислити на кілька кроків уперед. Вони хочуть розуміти логіку: якщо я сьогодні зроблю крок А, потім Б, В, Г, Д, який результат я отримаю через рік чи два? Які ризики зніму? Які процеси запущу? Раніше багато рішень приймалося реактивно — вже після виникнення проблеми. Сьогодні все більше клієнтів хочуть діяти превентивно. І це абсолютно раціональний підхід. Превенція означає не допустити негативних наслідків. Це економія часу, економія ресурсів і, що найважливіше, збереження репутації.
Відновити порушене право або звільнитися від відповідальності завжди складніше й дорожче, ніж грамотно вибудувати стратегію наперед. По суті, ми допомагаємо клієнту передбачити юридичний сценарій розвитку подій. Не в магічному сенсі, а в логічному. Якщо ви направляєте такий лист, ви отримаєте таку відповідь. Якщо далі подаєте скаргу, формується такий процесуальний контур. Якщо ініціюєте певні дії зараз, ви мінімізуєте ризик мільйонних збитків у майбутньому. Коли клієнт бачить чітку карту дій, яка відповідає законодавству та судовій практиці, це створює відчуття контрольованості ситуації. І саме це сьогодні особливо цінується.
Водночас це складна й дорога послуга. Вона не може бути дешевою. Тому що стратегічний консалтинг — це не просто знання норм. Це поєднання життєвого досвіду, глибокого розуміння судової практики, відчуття тенденцій у правозастосуванні й уміння прораховувати ризики. Крім того, потрібно добре розуміти самого клієнта, його бізнес, стиль управління, готовність до певних кроків. Це комплексна практика, яка зараз активно формується й стає все більш затребуваною.
— Ви поєднуєте адвокатську практику та наукову діяльність. Як цей досвід допомагає у вашій роботі?
— Я переконаний, що без теорії якісної практики не існує. Якщо юрист не розуміє теоретичних основ, він не може правильно будувати правову позицію. Мене завжди дивує аргумент, що «на практиці все не так». Насправді проблема зазвичай у практиці, яка відірвана від теорії. Теорія — це фундамент. Вона дозволяє системно мислити й аргументувати позицію, а не просто шукати процесуальні лазівки. У своїх процесуальних документах я завжди використовую теоретичні конструкції — принципи, доктринальні підходи, загальні правові категорії. Але тут виникає інша дилема — коли суди починають посилатися на правові доктрини або теорії, не завжди зрозуміло, як вони їх застосовують.
Наші процесуальні кодекси не дають чіткої відповіді, як саме використовувати правові доктрини при вирішенні спорів. Чому в одних випадках доктрина використовується для обґрунтування рішення, а в інших — фактично для обходу прямої норми закону? Це дуже складне питання. Я зараз якраз працюю над дисертацією, де досліджую співвідношення доктрини та законодавства.
Проблема в тому, що в нас немає усталених критеріїв, що є доктриною, як вона формується, який рівень наукової апробації повинна пройти, щоб на неї можна було посилатися в судовому рішенні. Доктрина не може з’являтися хаотично. Вона повинна мати наукову основу, пройти професійну дискусію, бути визнаною академічною спільнотою. Лише тоді вона може претендувати на вплив у правозастосуванні.
Поєднання практики та викладання для мене — це постійний двосторонній процес. Я ділюся зі студентами актуальною судовою практикою, реальними кейсами, пояснюю, як працює право «в полі». І водночас академічна робота змушує мене глибше аналізувати теоретичні конструкції, що допомагає у складних процесах. Освіта не може існувати окремо від практики. Але й практика не повинна обганяти теорію настільки, щоб створювати правові конструкції без системного осмислення. Баланс між ними — це питання зрілості правової системи. І саме цей баланс ми сьогодні ще тільки формуємо.
— Як ви оцінюєте рівень підготовки молодих фахівців, які приходять у професію сьогодні?
— Ситуація складна. І це не емоційна оцінка, а радше спроба чесно описати те, що я бачу і як викладач, і як практик. Потрібно враховувати контекст. Сьогоднішні випускники — це покоління, яке значну частину базової освіти отримувало під час пандемії COVID-19. Перші курси — саме той період, коли закладаються фундаментальні знання: теорія держави і права, історія права, філософія, методологія, логіка. Частина цієї бази була втрачена або засвоєна фрагментарно. У результаті ми стикаємося з дефіцитом фундаментальних навичок: уміння будувати аргументацію, структурно мислити, працювати з текстом, аналізувати джерела. Без сильної бази складно орієнтуватися в нюансах. 15 років тому рівень випускника був іншим, більш академічно підготовленим. Сьогодні ж часто доводиться починати з базових речей. І це болісно, бо без фундаменту не формується якісний практик.
Є ще один виклик — «покоління першої сторінки Google». Молоді юристи звикли сприймати перший знайдений результат як відповідь. Але юриспруденція не працює так. Потрібно розуміти історію питання, еволюцію норм, логіку правової конструкції. Якщо цього немає, формується поверхневе мислення.
— Чи готовий юридичний бізнес брати на себе частину підготовки молодих фахівців?
— Відверто кажучи, у нас немає вибору. Частина досвідчених юристів виїхали за кордон. Хтось пішов служити, хтось змінив сферу діяльності, хтось, на жаль, загинув. Ринок об’єктивно зменшився. І замінити професіоналів одним-двома випусками університету неможливо. Тому єдиний реальний шлях — це внутрішня школа. Взяти найкращих із доступних кандидатів, навіть якщо їх небагато, і системно їх виховувати. Досвід показує, що саме такий формат дає найкращий результат.
— Які навички стануть ключовими для молодих юристів у найближчі роки?
— Базова філософія і логіка. Без цього неможливо рухатися далі. Аналіз і синтез — це основа. Уміння розкласти складну конструкцію на елементи і зібрати її назад. Розуміння системності, що таке система права, які джерела права, яка ієрархія норм, як вони співвідносяться. Якщо юрист не розуміє, як працює система, він не зможе якісно вести складну справу. Саме тому фундаментальні дисципліни першого курсу є критично важливими.
— Які цілі ви ставите перед компанією на найближчий рік?
— Головна мета для всіх — припинення війни і справедливий мир для держави. Це базова передумова для стабілізації правової системи. З професійного погляду — зберегти команду і розвиватися. Збереження команди сьогодні є надзвичайно складним завданням: демографічні виклики, міграція, особисті обставини. Ми вже бачимо кадрову напругу на ринку.
Також я хотів би бачити більше законних і справедливих судових рішень. Запит суспільства на справедливість дуже високий. Якщо система не відповідає на нього, це створює ризики для держави загалом.
— У чому ви бачите головну роль адвокатури сьогодні?
— На мою думку, адвокатура сьогодні є одним із ключових інститутів, які реально забезпечують баланс у системі. Саме адвокати системно ставлять під сумнів незаконні або сумнівні рішення, ініціюють перегляд, апелюють до стандартів верховенства права. Це професія, яка фінансово залежить виключно від якості послуг. Якщо адвокат не надає якісну правничу допомогу, до нього не прийдуть клієнти. Тому адвокатура — це інститут, який працює на репутації та професіоналізмі.
Я завжди насторожено ставлюся до ідеї реформування адвокатури без чіткого розуміння проблеми. Ми вже бачили реформи поліції, прокуратури, судової системи. Якщо ставити питання змін, то спочатку потрібно чітко відповісти, у чому саме проблема і які механізми її розв’язання. Підвищення кваліфікації — це нормальний процес для будь-якої професії. Лікарі, судді, викладачі — усі навчаються постійно. Адвокати не можуть бути винятком. Але ключове — зберегти незалежність адвокатури. Якщо цей інститут втратить автономію, це стане серйозним ризиком для системи стримувань і противаг у державі. І саме тому роль адвоката сьогодні — це не лише представництво клієнта в суді. Це захист принципу верховенства права як такого.