Тисячі українських компаній сьогодні існують лише на папері. Вони не ведуть діяльності, але «висять» на власниках як валіза без ручки, яку важко нести і шкода викинути. Керуючий партнер Ario Law Firm Олексій ВОРОНЬКО впевнений: ринку потрібне «велике прибирання». Він пояснив, чому можливий сплеск справ про банкрутство — це не ознака кризи, а шанс на одужання. Чому український ринок неплатоспроможності частіше обирає шлях ліквідації, ніж реанімації, та чи потрібен Олексію знову статус арбітражного керуючого.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— У 2026 році ринок неплатоспроможності виглядає активнішим. Це ознака економічного відновлення чи поглиблення кризи?
— Якщо дивитися не на окремі гучні справи, а на статистику, я б сказав, що ринок зараз радше стабільний. Динаміка збільшення кількості справ є, але це не той сплеск, аби говорити про системну хвилю банкрутств.
Тут слід розуміти просту річ: значна частина бізнесу, яка опинилася на «важких» територіях або фактично втратила активи через війну, часто навіть не доходить до процедур банкрутства. У них просто немає ресурсів, щоб проходити повноцінну процедуру: ні сенсу, ні коштів платити юристам, арбітражним керуючим. Тому статистика не відображає весь масштаб економічних втрат.
Із нових інструментів, які тільки починають формувати ринок, — це, безумовно, превентивна реструктуризація. Поки що відкрито лише 10 процедур та затверджено три плани, але для нового правового механізму це нормальний старт. І так я вважаю не тому, що один з авторів — мій партнер Юліан Хорунжий. Просто закон реально якісний, він спирається і на міжнародний досвід, і на практику, яку ми бачимо на ринку. Для порівняння: за майже п’ять років існування інституту досудової санації (попередник превентивки) суди затвердили лише вісім планів. Як на мене, показово.
При появі нових правових конструкцій проблема завжди одна і та сама — сприйняття філософії. Насправді це інструмент не так права, як культури домовлятися. Хтось класно сказав: якщо сторони хочуть домовитися, вони домовляться, закон лише створює правила гри. Превентивка саме про це.
А ось інший фактор, який вже скоро може значно змінити статистику, — це спрощена процедура банкрутства для мікро- та малого бізнесу. Зараз у Парламенті зареєстровано два альтернативні законопроєкти. Один депутатський, який пропонує досить комплексну модель із урахуванням європейської Директиви 2019/1023. Другий урядовий. Він теж формально спрямований на імплементацію цієї євродирективи, але пропонує досить іншу логіку спрощеної процедури.
Що важливо розуміти: спрощена процедура — це не про порятунок великого бізнесу і не про якісь революційні зміни на ринку. Вона про інше. В Україні тисячі підприємств існують у напівмертвому стані. Вони не ведуть діяльності, але юридично залишаються в реєстрах і «висять» на власниках як валіза без ручки, що нікому не потрібна, але її чомусь ніхто не викидає. Сьогодні, щоб закрити таку компанію через банкрутство, потрібно витратити сотні тисяч гривень на процедуру. Для малого бізнесу це просто економічно безглуздо. Спрощена модель має розв’язати саме цю проблему: швидко і дешево закривати такі історії, очищати реєстр від тисяч «мертвих» компаній і давати підприємцям можливість почати новий бізнес без старих хвостів.
Тому з погляду статистики кількість процедур може суттєво зрости. Але з погляду макроекономіки це не обов’язково означатиме кризу. Радше навпаки — це може бути ознакою того, що система нарешті почне наводити лад у накопичених проблемах.
І якщо ці інструменти — превентивна реструктуризація та спрощене банкрутство — правильно запрацюють і будуть прийняті ринком, то десь за два-три роки ми побачимо вже значно цікавішу і більш зрілу картину сфери неплатоспроможності.
— Олексію, наскільки сьогодні процедура банкрутства в Україні використовується для відновлення бізнесу, а не для його ліквідації?
— Відверто кажучи, процедура банкрутства в Україні переважно використовується саме для ліквідації бізнесу. Частка процедур, які реально завершуються відновленням платоспроможності, дуже невелика — до 10%.
Фактично це статистична похибка. Та це не суто українська проблема. Наскільки мені відомо, подібна ситуація і в багатьох європейських країнах.
— Чи бачите ви ризик хвилі масових банкрутств у найближчі один-два роки? Які галузі сьогодні найбільш проблемні з погляду неплатоспроможності?
— Як вже казав, якщо запрацює спрощена процедура банкрутства для мікро- та малого бізнесу, статистика справ справді може різко зрости. Але це не обов’язково означатиме економічну кризу. Це радше про технічне очищення системи, коли компанії, які давно не ведуть діяльності або фактично «висять» у реєстрах, просто швидше проходитимуть процедуру закриття.
Якщо ж говорити без урахування цих змін, то найбільший фактор ризику для бізнесу сьогодні — це, звісно, російська агресія і географія бойових дій. Бізнес у регіонах, які безпосередньо страждають від бойових дій або постійної загрози, опиняється у найскладнішому становищі. Але тут усе безпосередньо залежить від розвитку ситуації на фронті та у світі.
Якщо збережеться нинішній статус-кво або буде хоча б певна стабілізація, я очікую зворотний процес. Бізнес почне поступово оживати, а такі інструменти, як превентивна реструктуризація, дозволятимуть компаніям домовлятися з кредиторами і виходити з кризи без банкрутства.
Що стосується галузей, то найбільш вразливим традиційно залишається малий бізнес. Це перший сегмент, який реагує на будь-які економічні турбулентності. Найбільше це видно у сфері послуг — розважальному бізнесі, ресторанному секторі. Але парадокс у тому, що такі компанії рідко доходять до процедур банкрутства: вони частіше просто закриваються.
Із більш галузевих ризиків можна назвати девелопмент на територіях, які опинилися поруч із зоною бойових дій або втратили платоспроможний попит. Але загалом я не бачу сьогодні якоїсь однієї конкретної галузі, яка б перебувала у критичному стані.
— На вашу думку, чи зменшився вплив «контрольованих кредиторів» на процедури?
— Останні зміни до Кодексу з процедур банкрутства, які з’явилися разом із законом про превентивну реструктуризацію, визначили, хто є заінтересованою особою щодо боржника. Тепер вони не можуть голосувати на зборах кредиторів і в комітеті кредиторів. З моменту запровадження цих змін пройшло трохи більше року. Чи відчуваються ці зміни зараз? Певною мірою так.
Але давайте відверто: юристи дуже швидко адаптуються до нових правил гри. Ринок завжди знаходить способи перебудувати конструкцію відносин або порадити клієнту, як діяти в нових умовах. Тому сказати, що «контрольовані кредитори» повністю зникли, було б перебільшенням. Та напрям, безумовно, правильний. Система поступово рухається до того, щоб процедури ставали більш транспарентними і менш керованими зсередини.
— Олексію, ви проходите стажування на арбітражного керуючого. Що стало ключовою мотивацією?
— Почнемо з того, що свого часу я вже мав статус арбітражного керуючого. Але коли пішов на державну службу, довелося з ним попрощатися — закон цього вимагає.
Сьогодні моя мотивація точно не в тому, щоб робити з цього новий напрям заробітку. Я керуючий партнер класної юридичної фірми, і роботи мені вистачає. Це радше про інше. Ми всі знаємо, що НААКУ як професійна організація, без перебільшень, виконує важливу роль. Але як і будь-яка інституція, вона має розвиватися разом із професією. Мені хочеться, щоб професійна спільнота була більш згуртованою і самостійною. Щоб ми всередині професії більше покладалися один на одного, на власні правила й етичні стандарти, а не дивилися на регулятора як на керівника. Держава, звісно, має свою роль, це правильно. Але сильна професія повинна мати і свою внутрішню силу.
І якщо для того, щоб брати участь у цих процесах, потрібно знову отримати статус арбітражного керуючого, для мене це абсолютно нормальний крок.
— Чи потрібні, на вашу думку, нові вибори керівних органів НААКУ? Які ризики бачите у відкладенні виборчого процесу?
— Ми всі розуміємо контекст. Країна живе у війні, і це впливає на багато процесів, зокрема на професійне самоврядування. Тому те, що деякі рішення відкладаються, цілком зрозуміло. Та якщо дивитися трохи ширше, будь-яка інституція живе за дуже простим принципом: їй час від часу потрібне оновлення. Це нормальна частина життя будь-якої системи.
Давайте подивимося на світ навколо: інколи кілька людей, які занадто довго сиділи при владі, раптом вирішують, що можуть переписати історію. І зазвичай це погано закінчується для всіх. Звісно, в нашому випадку не все так критично, але вектор зрозумілий. Тому для мене ця історія навіть не так про конкретні вибори, як про загальну філософію професійного самоврядування. Коли професійна спільнота відчуває, що вона сама впливає на свій розвиток.
Давайте подивимося, наприклад, на приватних виконавців. Вони змогли провести свій з’їзд і вибори навіть у нинішніх умовах. Тобто практика показує, що професійні спільноти можуть знаходити рішення.
Та насправді вся ця історія ще ширша, ніж просто НААКУ. Так, Асоціація арбітражних керуючих важлива, і можливо, це справді перший крок. Але якщо дивитися системно, то варто звернути увагу й на інші правничі професії. Наприклад, на адвокатуру. Ось де насправді назріли серйозні зміни. І якщо там почнеться нормальна, жива реформа, це може стати своєрідним локомотивом для змін у всій юридичній професії.
А далі, якщо рухатися крок за кроком, виникає навіть трохи утопічна, але дуже цікава ідея. Уявіть собі одну сильну самоврядну професійну асоціацію, яка об’єднує всі юридичні професії — адвокатів, арбітражних керуючих, приватних виконавців, нотаріусів тощо. Це поки що, звісно, радше мрія. Але такі речі, як правило, і починаються з мрії та маленьких кроків.
Тому я і кажу: рухатися потрібно step by step. Спочатку сильні інституції всередині кожної професії, нормальне самоврядування, довіра між колегами. А далі вже можна думати про більш амбітні речі.
— Чи є сьогодні в Україні проблема «лояльних» арбітражних керуючих (йдеться про ситуації, коли арбітражний керуючий фактично орієнтується на інтереси однієї сторони (кредитора, боржника або групи кредиторів), приймає рішення не як незалежний адміністратор процедури, а як керований учасник)?
— Звісно, є. І, відверто кажучи, нікуди вона не поділася. Та й навряд чи ми колись зможемо повністю цього позбутися. Можна багато говорити про етику, професійні стандарти і правила поведінки. І це, безумовно, важливо. Але давайте будемо реалістами: коли в процедурі з’являються великі гроші, принципових фахівців раптом стає значно менше.
Насправді це питання не лише конкретної професії. Це питання нашої зрілості і правової культури загалом. Чим більше Україна буде інтегруватися в економічно розвинений світ, тим сильнішими ставатимуть інституції, судова практика і професійні стандарти. І тим менше простору залишатиметься для таких історій. Але це точно не історія одного-двох років. Такі речі змінюються поступово.
— За вашими спостереженнями, юридичні фірми намагаються контролювати ринок арбітражних керуючих?
— Так, такі історії, звісно, є. І вони були завжди. Історично ринок дійсно формувався навколо кількох досить сильних команд, які мали свій вплив. Але тут важливо інше.
Ринок змінюється. З’являються нові «зірки», нові сильні арбітражні керуючі. Часто це люди, які виросли всередині самої професії, набралися досвіду, створили власні команди або фірми і починають формувати свою частину ринку. Тому я б сказав, що це нормальна ринкова історія.
Є конкуренція, є сильні команди, є нові люди, які приходять і змінюють баланс. І, відверто кажучи, це добре. Бо коли ринок рухається і з’являються нові гравці, він живе.
— Олексію, чи достатньо швидко сьогодні розглядаються ключові спори у процедурах банкрутства?
— У мене є справа, яку я супроводжую ще з 2002 року. І вона досі не закрита. Наступного року, мабуть, будемо відзначати чверть століття.
Тому, з огляду на такі приклади, можу відповісти «ні». Швидкість розгляду справ у процедурах банкрутства точно не можна назвати високою. На практиці такі процедури можуть тривати роками: через велику кількість спорів усередині справи, апеляції, касації, питання з активами. І це, на жаль, доволі типова історія для цієї категорії справ.
— Ви вдруге очолюєте Комітет з конкурсного права АПУ. Який конкретний результат роботи комітету вважаєте проривним?
— Комітет — це радше не про прорив. Це про традиції. Ми продовжуємо та розвиваємо ту історію, яку свого часу заклала моя колега Ірина Сербін. А саме — робити його місцем, де реально народжуються професійні дискусії та життєво важливі для економіки країни реформи.
За цей час ми пройшли через багато: нові закони, складні обговорення, інколи дуже гарячі «дебати» — і публічні, і кулуарні. Наприклад, закон про превентивну реструктуризацію багато в чому формувався саме в таких професійних розмовах. Так само ми активно включалися в дискусію щодо реформування АРМА.
Форуми з конкурсного права — ще одна історія, якою пишаюся. Десятий ювілейний форум показав, що спільнота реально росте: понад 200 людей у залі, дискусії, багато практики і дуже конкретні ідеї.
Новий рік ми теж почали без розкачки. Продовжуємо збирати на наших зустрічах практиків, суддів, банкірів, представників влади та бізнесу — всіх, хто реально працює в цій сфері. Сідаємо за один стіл і намагаємося знайти баланс у нових законодавчих ініціативах. Бо зараз на порядку денному — спрощена процедура банкрутства. Ми її активно обговорюємо, готуємося до змін, намагаємося почути різні сторони. Одним словом, працюємо. Багато.
— Які ініціативи були проігноровані, а які бажаєте втілити в 2026 році?
— Відверто, з регіонами ми недопрацювали. Могли зробити значно більше. І це факт.
У Києві професійна дискусія кипить — форуми, круглі столи, зустрічі. Так, ми завжди запрошуємо колег з регіонів на всі наші заходи, але дуже важливо, щоб ця розмова відбувалася не тільки в столиці. Бо сильна професійна спільнота — це вся країна. Тому в 2026 році хочемо це виправити. Плануємо більше працювати з регіонами, більше спілкуватися з колегами на місцях. Можна сказати, що навіть готуємо своєрідний «тур». Будемо більше розмовляти один з одним.
— На вашу думку, які напрями практики є перспективними до 2030 року? Який сценарій розвитку конкурсного права в Україні вважаєте найбільш реалістичним?
— Трохи складно планувати до 2030 року, коли інколи здається, що світ десь на порозі третьої світової. Але якщо повернутися до професії та до того, що ми реально бачимо, то головний драйвер змін очевидний. Це євроінтеграція.
Україна поступово імплементує європейські правила, і це змінює конкурсне право. Ми вже бачимо це на прикладі превентивної реструктуризації. На підході — спрощена процедура. Тобто система стає більш гнучкою: з’являються інструменти і для того, щоб рятувати бізнес, і для того, щоб швидко закривати старі проєкти.
Окрема історія — відповідальність власників і менеджменту. Солідарна і субсидіарна відповідальність. Тут багато питань, адже часто буває так, що одна процедура банкрутства запускає ще кілька інших історій, адже починають аналізуватися рішення, які власники або менеджмент ухвалювали раніше.
Загалом думаю, що в найближчі роки ця сфера ставатиме більш зрілою. І це, насправді, хороший знак для економіки.