 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Україна відмовляється від радянської спадщини у догляді за найменшими дітьми. Постанова №886 задає правила перехідного періоду, коли будинки дитини трансформуються у центри підтримки сімей. Її головний акцент – не на утриманні закладів, а на потребах кожної конкретної дитини.
Відкриті дані показують, що 70% дітей у будинках дитини – здорові, але вони роками залишалися в інтернатах через брак сімейних форм виховання та належної підтримки батьків.
Чи може нова постанова уряду змінити цей підхід? Ми поспілкувалися про це з МИКОЛОЮ ЛИТВИНЕНКОМ, заступником голови Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.
— Чому постанова №886 з’явилася саме зараз і які гарантії вона забезпечує дітям у період трансформації будинків дитини?
— Україна послідовно проводить трансформацію інституційних закладів для дітей раннього віку (до 3-х років), і постанова №886 визначає правила на перехідний період. Її головна мета – гарантувати дітям безпеку, захист прав та інтересів, доки відбуваються зміни в системі.
Вона встановлює чіткі правила, за якими працюють будинки дитини до моменту їх трансформації. По-перше, гарантується безперервність медичного та соціального обслуговування для дітей, які продовжують там перебувати. По-друге, пріоритет віддається тому, щоб кожна дитина могла жити в сімейному середовищі: якщо це безпечно – повернутися до рідних, або бути влаштованою в патронатну чи прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу чи усиновленою.
Для кожної дитини складається індивідуальний план соціального захисту на основі комплексної оцінки її потреб – від стану здоров’я і розвитку до сімейних обставин і доступних послуг у громаді. Це означає, що рішення ухвалюватимуться не для всіх однаково, а саме виходячи з найкращих інтересів кожної конкретної дитини. Паралельно в громадах створюються безпечні та гнучкі альтернативи для тимчасового влаштування дітей.
Будинки дитини ж у цей час поступово трансформуються в заклади, які більше відповідатимуть потребам своїх мешканців: центри медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям, центри соціальної підтримки сімей із дітьми або інші заклади охорони здоров’я чи соцзахисту. Тобто ресурси цих установ будуть переорієнтовані на реальну підтримку дітей і родин у громадах.
— Пане Миколо, чим зумовлена необхідність трансформації будинків дитини? І в чому головна різниця між радянською моделлю та сучасним підходом до догляду за дітьми? Чому, на вашу думку, суспільству важливо відмовитися від інтернатної системи для найменших дітей?
— Радянська модель полягала в тому, що індивідуальні потреби кожної дитини, яка залишалася без піклування батьків, значною мірою нівелювалися. Вважалося, що будинок дитини може задовольнити базові потреби будь-якої такої дитини. Тобто все зводилося до того, що кожну дитину треба нагодувати (по годинах), переодягти та помити (також, звісно, за графіком) та забезпечити базову безпеку в частині основних показників по здоровʼю. Про потреби дитини в тактильності, увазі, вихованні та розвитку, формуванні механізмів прив'язаності в такий ранній період життя мова не йшла. Будинки дитини належали до сфери охорони здоров'я через те, що вважалося (і зараз так вважається), що догляд за дітьми раннього віку потребує медичних працівників.
Водночас ми мусимо розуміти, що далеко не всі діти, які залишаються без піклування батьків, мають діагнози, що обумовлюють потребу в цілодобовому медичному догляді.
Дослідження «Під маскою турботи», проведене благодійною організацією «Надія і житло» у 2019 році (У 5 будинках дитини Дніпропетровської, Полтавської та Херсонської областей), свідчить про те, що здорових дітей з відсутністю соматичної та неврологічної патологій виявилося значно більше, ніж за даними медичної документації, а близько 70% дітей, які перебували в будинках дитини, в яких проводилося дослідження, виявилися соматично здоровими. Ті діагнози, які їм встановлюють або приписують, виникають переважно внаслідок неналежного догляду за ними, депривації, відсутності сенсорної, когнітивної та соціальної стимуляції, ігор, неможливості взаємодіяти з дорослими та з іншими дітьми, тобто внаслідок відсутності належної уваги дорослого до дитини.
Сучасний підхід, який ми адвокатуємо, ґрунтується на забезпеченні права дитини на зростання в сімейному оточенні. Він дозволяє взаємодіяти з конкретною дитиною, реагувати на її індивідуальні потреби, формувати прив'язаність до конкретного дорослого, що є однією з основних передумов для розвитку дитини. Навіть у кризовий момент, коли дитина в найбільш уразливому віці залишається без батьківського піклування, вона має право перебувати в люблячому сімейному середовищі.
Це особливо важливо для дітей від народження до трьох років. Саме в цьому віці формуються нейронні зв’язки, які закладають фундамент для майбутнього здоров’я, розвитку особистості, здатності довіряти дорослим, відчувати захист і розуміти, що коли в неї щось болить або турбує – поруч завжди може бути хтось, хто допоможе.
— Для вас особисто що є найбільшим викликом у цій реформі?
— Найбільший виклик – не втратити дитину з фокуса уваги. Трансформація будинків дитини зачіпає інтереси не тільки дітей, а й величезної кількості дорослих.
Мова йде про персонал будинків дитини, про їх засновників (часто це депутати обласних рад). Відповідно досить часто в дискусіях навколо цього питання увага зосереджується на фінансових питаннях, зокрема на питанні інструментів державної підтримки таких закладів за рахунок коштів державного бюджету, на питанні збереження майнових комплексів закладів і їх подальшої долі, на питанні кадрового потенціалу таких закладів. Водночас у фокусі уваги має бути дитина та її інтереси.
Так само викликом є потреба “зшити” наявні механізми підтримки сім'ї та дитини в один цілісний шлях. Бо на сьогодні, коли визначається майбутня доля будинку дитини, зазвичай засновники таких закладів міркують категоріями, який тип закладу вибрати для того, щоб максимально зберегти і майновий комплекс, і персонал, і діяти за звичним для них алгоритмом. Водночас вихідною точкою при виборі майбутньої моделі трансформації будинку дитини має бути потреба дитини та за наявності – її сім'ї, потреба населення конкретного регіону в тих чи інших послугах.
Плануючи цей шлях, ми повинні знаходити відповідь на потреби різних груп дітей та сімей з дітьми. Одним із перших є питання, де будуть перебувати діти, за якими не можуть здійснювати догляд їхні батьки через те, що вони потребують паліативної стаціонарної медичної допомоги. Має бути чітке розуміння, де буде територіально заклад охорони здоров'я, в якому перебуватиме ця дитина (це про доступність), чи достатньо в ньому персоналу для того, щоб здійснювати належний догляд за дитиною, чи відповідатиме він вимогам Національної служби здоров'я України, щоб контрактуватися за відповідним пакетом.
Звісно, є питання щодо обсягу фінансування в межах програми медичних гарантій для того, щоб забезпечувати паліативний догляд за дитиною-сиротою або дитиною, позбавленою батьківського піклування, цілорічно, без зобов'язання повернення її додому до батьків. Але це питання, яке потребує окремої дискусії, і воно вирішується в ході наших консультацій з Міністерством охорони здоров'я.
По-друге, ми повинні мати відповідь на потреби дитини, яка залишається без піклування батьків із соціальних причин: через перебування батьків у складних життєвих обставинах, зокрема їх залежності від алкоголю чи психоактивних речовин, відсутності житла, доходу, ресурсної підтримки близьких. У таких випадках потрібно насамперед створити достатню мережу сімей патронатних вихователів. Якщо дитина залишається без батьківського піклування в конкретній громаді, буде чіткий і зрозумілий маршрут її влаштування в сімейне оточення – або безпосередньо в цій громаді, або в сусідній, з якою укладено договір про співпрацю щодо тимчасового догляду дітей в сім’ї патронатного вихователя. Водночас біологічні батьки, які потрапили в складні життєві обставини, матимуть можливість повернути у свою сім'ю дитину за умови належної підтримки та їх готовності до змін.
По-третє, має бути чіткий та ефективний алгоритм допомоги сім'ям із дітьми, які мають загрозу вилучення дитини або вже влаштували дітей до будинків дитини за власною ініціативою. Адже до сьогодні існує практика, коли за заявою батьків дитину можуть направити до закладу. Такі звернення ніколи не були випадковими – здебільшого це траплялося тоді, коли мама опинялася у вразливій ситуації, була неповнолітньою, залишилася без підтримки чоловіка, втрачала роботу або мала залежність від психоактивних речовин. Відповідно необхідно реагувати саме на ці виклики і потреби, наприклад, спершу розглянути можливості щодо влаштування дитини до відповідного надавача послуги, де вона буде перебувати разом із мамою, яка в цей час долатиме складні життєві обставини. Це можуть бути центри матері й дитини, або відділення при центрах соціальної підтримки, де дитина перебуває поруч із батьками. Водночас із мамою працюватимуть фахівці: допомагатимуть знайти роботу, отримати потрібні навички, подолати залежності. Тобто принципова різниця такого підходу на відміну влаштування дитини до будинку дитини полягає в тому, що дитина залишається поруч із рідною людиною, не отримує травматичного досвіду перебування в закладі без мами, водночас створюються безпечні умови для життя дитини та паралельно мама отримує підтримку в подоланні складнощів.
— Чи є у вас реальна історія або приклад із практики, який особливо добре ілюструє важливість змін?
— Є дуже надихаючий приклад із Закарпатської області. Там комунікація з персоналом будинку дитини була побудована в конструктивному ключі – люди чітко усвідомили незворотність змін і те, що потрібно адаптуватися, шукати для себе нові можливості, щоб у своїй роботі відповідати потребам дітей.
Працівники будинку дитини (знаючи, що заклад трансформується) зрозуміли: їм треба знайти своє місце в новій системі. Вони пройшли курси підготовки і стали патронатними вихователями. Завдяки їхньому досвіду догляду за дітьми раннього віку (зокрема за дітьми з порушеннями розвитку) сьогодні вони вже працюють у цій ролі, отримують за свою діяльність заробітну плату і забезпечують тимчасовий догляд за дітьми у сімейному середовищі. Так вони створюють альтернативу будинкам дитини й демонструють, що трансформація можлива не лише для закладів, а й для людей, які там працювали.
— Одним з етапів трансформації є комплексна оцінка потреб дитини. Які саме фахівці залучаються до цього процесу і як виглядатиме ця процедура на практиці?
— Це важливий етап, що має на меті допомогти уповноваженим посадовим особам приймати рішення щодо подальшої долі дітей, які влаштовуються на цілодобовий догляд до закладів. Комплексну оцінку проводить команда фахівців. До неї входять представники обласної державної адміністрації – служба у справах дітей, департамент охорони здоров’я, структурний підрозділ соціального захисту населення. Також залучаються фахівці, які безпосередньо взаємодіють із дитиною: психолог, працівник інклюзивно-ресурсного центру, лікар-педіатр. Уся ця команда фахівців працює над різними компонентами оцінки.
По-перше, аналізується особова справа дитини: причини потрапляння до закладу, інформація про сім’ю, стан здоров’я. По-друге, вивчається сімейна ситуація – проводяться візити за місцем проживання батьків, щоб зрозуміти, чи змінилася їхня поведінка, чи співпрацюють вони із соціальними працівниками. Це дає змогу визначити, чи можлива реінтеграція дитини у родину. По-третє, проводиться експертна оцінка стану здоров’я та освітніх потреб дитини, щоб верифікувати її діагноз та з’ясувати, чи є в неї особливі освітні потреби та чи матиме вона доступ до відповідних послуг за новим місцем перебування.
— Як держава контролюватиме достовірність медичних діагнозів та якість послуг, які отримують діти?
— Спеціалісти мають верифікувати достовірність діагнозу, який вказаний у медичній документації та особовій справі дитини. Це дуже важливо, адже саме інформація про стан здоров’я дитини багато в чому впливає на її подальшу долю – наприклад, яка саме альтернативна форма виховання дитини буде найбільш відповідати її індивідуальним потребам, пов'язаним зі станом здоров'я, яка супутня підтримка буде необхідна для сімей, до яких реінтегруються/влаштовуються діти залежно від особливостей їхнього розвитку.
Тобто механізм контролю закладений у саму процедуру раніше згаданої комплексної оцінки: через повторний огляд, підтвердження або спростування раніше поставлених діагнозів та оцінку доступності необхідних послуг. Це дозволяє гарантувати, що рішення щодо майбутнього дитини ухвалюються на основі достовірної та повної інформації.
— Наскільки готові в регіонах до виконання цієї постанови? Чи є кадрові, фінансові чи організаційні виклики?
— Ситуація нерівномірна. Багато що залежить як від політичної волі на місцях, так і від об’єктивних чинників – наприклад, від того, наскільки регіон наближений до лінії фронту. Зрозуміло, що Донецька й Волинська області перебувають у зовсім різних умовах.
Кожен регіон змушений шукати власні відповіді на складні запитання: що робити з дитиною, яка потребує паліативної допомоги? Як діяти у випадку, коли дитина через соціальні чинники залишається без батьківського піклування? Поки що ми не можемо сказати, що в усіх областях уже створені всі необхідні альтернативи будинкам дитини.
Саме тому постанова і передбачає тимчасові рішення, які дозволяють гарантувати безпеку дітей доти, доки альтернативи (патронатні сім’ї, центри матері й дитини, центри соціальної підтримки сімей з дітьми) ще перебувають у процесі розвитку. Якщо, наприклад, у регіоні недостатньо патронатних вихователів чи відповідних центрів, обласна військова адміністрація визначає заклад (у тому числі на базі реформованого будинку дитини), куди тимчасово можуть влаштовуватись діти.
Хочу підкреслити: мораторію на відібрання дітей із небезпечних для них сімей немає. Якщо дитина справді потребує вилучення з сім’ї, вона має бути вилучена і влаштована в заклад, визначений обласною військовою адміністрацією. Ця норма діятиме до того часу, поки в регіонах не з’явиться достатня кількість патронатних сімей та інших альтернативних форм догляду.
— Яким ви бачите майбутнє системи догляду та підтримки дітей до трьох років в Україні після завершення трансформації?
— Я бачу цю систему зовсім іншою. Це будуть не заклади, куди дитину віддають на виховання, а мережа послуг у громадах. Має бути достатньо патронатних сімей, центрів матері й дитини, програм раннього втручання, щоб кожна дитина отримувала підтримку поруч із рідними людьми.
Головне, що змінюється, – фокус: не на утриманні закладів, а на конкретній дитині і її потребах. Якщо родина потрапляє у кризу, вона повинна отримати допомогу, щоб дитина залишалася з батьками. А якщо потрібне тимчасове розміщення, то воно має відбуватися в сімейному середовищі, а не в ізоляції.
— Як ця реформа корелює з європейськими стандартами та міжнародними зобов’язаннями України?
— Дійсно, для України це не просто внутрішня реформа – це ще й зобов’язання, які ми беремо на себе в межах переговорів про вступ до ЄС. Розвиток сімейних форм виховання і послуг, спрямованих на подолання дитячої бідності та соціального відчуження, є чітким пріоритетом соціальної політики Європейського Союзу.
Крім цього, Україна нещодавно розпочала підготовку до впровадження Європейської гарантії для дітей – ініціативи ЄС, яка визначає, що найбільш вразливі діти повинні мати гарантований доступ до базових речей: якісної освіти й догляду, медицини, здорового харчування та належного житла. І трансформація будинків дитини напряму вписується в її логіку. Бо йдеться про те, щоб, замість перебування малюків у закладах, створити умови для їх життя і розвитку в сімейному середовищі та забезпечити їм усі необхідні послуги. Ба більше, реалізація Європейської гарантії для дітей включена до проєкту переговорної позиції України за розділом 19 «Соціальна політика та зайнятість» кластеру 3 acquis ЄС. Тобто фактично реформування системи догляду та підтримки дітей, у тому числі трансформація будинків дитини, стає маркером нашої готовності інтегруватися до ЄС.
Саме тому постанова щодо будинків дитини – це не лише про внутрішні зміни, це частина європейського курсу. Вона дозволяє забезпечити дітям ті стандарти, які сьогодні вже діють у країнах ЄС, і водночас наблизити Україну до членства в Євросоюзі.
— Постанова значною мірою перекладає відповідальність на громади. Наскільки вони готові до створення патронатних сімей, центрів підтримки та інших альтернатив?
— Я б не сказав, що постанова перекладає на громади якусь нову відповідальність. Відповідальність за соціальний захист дітей та соціальну підтримку сімей із дітьми певною мірою завжди була в органів місцевого самоврядування як органів опіки та піклування, проте вона була чітко окреслена і деталізована ще кілька років тому, коли розпочалась реформа децентралізації. Територіальні громади взяли на себе відповідальність за забезпечення добробуту своїх жителів. Це обумовлено насамперед тим, що найефективніше соціальна підтримка населення працює саме безпосередньо за місцем проживання сімей з дітьми. Відповідно сьогодні саме громади відповідають і за створення патронатних сімей та сімейних форм виховання, і за розвиток соціальних послуг. Тому ми говоримо не про «перекладання» відповідальності, а про розбудову архітектури послуг, які потрібні насамперед самим жителям громади.
Водночас потрібно розуміти, що у фінансовому плані громади не залишаються наодинці. Якщо ми говоримо про патронат, то витрати бере на себе держава: і на оплату праці патронатного вихователя, його помічника, і на потреби дитини. Завдання громади – знайти мотивовану людину, скерувати її на навчання до регіонального центру соціальних служб. І далі ця людина вже працює як патронатний вихователь.
Що стосується центрів матері й дитини або центрів соціальної підтримки дітей та сімей, то вони давно передбачені законодавством. У багатьох громадах такі установи вже успішно працюють. Наприклад, є хороша практика Дніпропетровської області, де функціонує Центр соціальної підтримки дітей та сімей.
Перевага цих центрів – у їхній гнучкості. Вони можуть надавати допомогу як денну, так і цілодобову, а відділення відкриваються саме під ті послуги, які потрібні конкретній громаді в конкретний час – від кризових кімнат, відділень термінового влаштування, програм підтримки матері з дитиною до денного догляду. Це дозволяє охоплювати різні категорії дітей – від новонароджених, які опинилися в складних життєвих обставинах або залишились без піклування батьків, до старших дітей, і водночас створювати умови, максимально наближені до сімейних. Дуже важливо, що підходи до роботи таких центрів спрямовані на підтримку родини і якнайшвидше повернення дитини до батьків, а не на відокремлення її від сімейного середовища.
Тобто громади реально здатні розвивати ці послуги, і це не створює для них якогось надмірного тягаря за умови якісного визначення потреб жителів громади у соціальних послугах, оптимізації надавачів відповідних послуг, уникнення задвоєння повноважень, роздування адміністративних штатних одиниць різних комунальних закладів.
— Як відбуватиметься моніторинг виконання постанови на місцях?
— Моніторинг фактично вже відбувається. Зараз його здійснює Держслужба у справах дітей спільно з Міністерством охорони здоров’я за підтримки благодійної організації «Партнерство «Кожній дитині». Постійно оновлюється інформація про кожну дитину: причини її перебування в закладі, зміни у стані здоров’я та ситуації в сім’ї.
Постанова №886 просто формалізує цей процес. Тепер моніторинг проводитиметься на виконання урядового рішення, і щоквартально Держслужба у справах дітей отримуватиме повні дані для відстеження динаміки – і щодо контингенту дітей у закладах, і щодо прогресу в їхньому подальшому влаштуванні.
— Як вирішуватиметься питання із тимчасовим влаштуванням дітей до трьох років, якщо в громаді ще не створено патронатних чи прийомних сімей?
— У такому випадку постановою передбачено, що дитину тимчасово мають влаштувати у визначений обласною військовою адміністрацією заклад, який відповідно до законодавства може надавати послуги дітям раннього віку. Це перехідне рішення, доки громада не створить альтернативу. Головне тут – щоб дитина не залишалася без допомоги, а рішення щодо неї ухвалювалося індивідуально й одразу з орієнтацією на подальше сімейне влаштування.
— Чи є фінансові механізми, які підтримують громади у створенні можливостей для допомоги дітям і батькам?
— Уже досить тривалий час держава фінансово підтримує сімейні форми виховання та патронат над дитиною. Так, патронатні, прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, сімʼї опікунів та піклувальників щомісяця отримують державну допомогу на утримання кожного свого вихованця – 2,5 прожиткові мінімуми на дитину відповідного віку (3,5 – у разі, якщо дитина має інвалідність).
Крім цього, один із прийомних батьків та батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу отримують щомісячне грошове забезпечення на рівні одного прожиткового мінімуму для працездатної особи на кожну дитину.
Патронатні вихователі отримують щомісячне грошове забезпечення незалежно від кількості вихованців у розмірі трьох мінімальних заробітних плат на місяць.
Передбачено і державну підтримку помічника патронатного вихователя – розмір його грошового забезпечення становить одну мінімальну заробітну плату в погодинному розмірі.
Водночас наразі держава почала проводити експеримент щодо державної підтримки розвитку деяких соціальних послуг, що направлені на підвищення виховного потенціалу сімей із дітьми (послуга життєстійкості). За результатами оцінки успішності відповідного експерименту така практика буде впроваджена на законодавчому рівні як постійна.
Вкрай важливим є те, що держава почала підтримувати фінансування медико-соціальної послуги раннього втручання (соціальний компонент). Ця послуга сприяє своєчасному виявленню ризиків порушень здоров'я у дітей віком від народження до 4 років, їх нівелювання або мінімізацію, таким чином попереджуючи інвалідизацію дітей або зменшуючи необхідність дітей з інвалідністю, які отримали відповідну послугу, у високоспеціалізованій підтримці в закладах із цілодобовим перебуванням. Враховуючи те, що однією із причин потрапляння дітей в будинки дитини є відмова їх батьків від догляду за ними внаслідок порушень стану здоров'я дітей, державна підтримка послуги раннього втручання може зіграти значну позитивну роль у трансформації відповідних закладів.