19 вересня 2023 року Комітет АПУ з міжнародного права провів онлайн-захід: «Викрадення українських дітей: чи міжнародне право безсиле?».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
На початку з вітальним словом виступили модераторки заходу – Анна Ткачова, адвокатка, радниця практики міжнародного арбітражу та судових спорів юридичної фірми Астерс, та Ольга Кучмієнко, адвокатка, к.ю.н., голова комітету АПУ з міжнародного права.
Першою з темою «Викрадення українських дітей: масштаби та специфіка проблеми?» виступила Катерина Рашевська, юристка ГО «Регіональний центр прав людини», членкиня Міжвідомчої комісії з питань застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні та Експертної Ради при Представниці Президента України в АР Крим. Зокрема, вона розповіла про становище незаконно депортованих і примусово переміщених українських дітей росією. Так, категорії постраждалих є наступними:
1. Діти, депортовані разом із законним представником.
2. Діти без супроводу та розлучені діти:
- сироти та позбавлені батьківського піклування;
- неповнолітні, доля батьків яких невідома;
- діти з інвалідністю;
- діти в таборах «перевиховання»;
- діти, вивезені для медичного втручання.
Як зазначається, діти були вивезені в 57 регіонів рф, наразі 19 546 з них ідентифіковані Україною, а 386 повернуті. Водночас 380+ дітей насильницьки передані в російські родини.
Крім цього, 7500+ дітей були вивезені до таборів «перевиховання» у 2023 році, а 4000+ – евакуйовані до Криму. Також 1000+ дітей-сиріт із Криму та Донбасу були всиновлені росіянами до 2022 року.
Далі з темою «Чому кваліфікація викрадення дітей за міжнародним правом важлива?» виступила Юлія Іоффе, докторка права, викладачка Університетського коледжу Лондона (UCL). Вона зазначила, що з лютого 2022 року від 19 500 до 700 000 українських дітей (за різними джерелами) були примусово вивезені до рф/на тимчасово окуповані росією території.
Пані Іоффе розповіла, що Незалежна міжнародна слідча комісія ООН щодо України у своєму звіті дійшла висновку, що переміщення та депортація українських дітей до рф є порушенням ст. 147 Женевської конвенції IV, ст.ст. 74 і 85(4)(b)-(5) Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій та ст. 8(1) Конвенції про права дитини.
За її словами, евакуація дітей державою-окупантом взагалі заборонена – вона може бути здійснена до іншої (нейтральної) держави лише за дуже обмежених обставин, коли виконуються чіткі умови, щоб гарантувати, що діти не втратять свою ідентичність або не виховуються у спосіб, який є чужим для сім’ї їхньої країни.
«Навіть якщо рф було дозволено «евакуювати» українських дітей, вона не виконала цих обов’язкових умов, а ймовірні «евакуації» суперечать ст. 49 Четвертої Женевської конвенції і ст. 78 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій. Мотив, який лежав в основі депортації або примусового переміщення, не має значення (Женевська конвенція IV, ст. 49 (1))», – розповіла Юлія Іоффе.
Крім цього, вона вказала на те, що примусове вивезення дітей до рф має ознаки злочинів проти людяності та геноциду. Так, у ст. 7 Римського статуту вказано, що «злочин проти людяності» означає «будь-яке з таких діянь, коли вони вчиняються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти будь-якого цивільного населення, і такий напад вчиняється усвідомлено»:
- вбивство;
- винишення;
- обернення в рабство;
- депортація або насильницьке переміщення населення.
Водночас у статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього вказано, що під геноцидом розуміються «наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»:
- убивство членів такої групи;
- заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
- навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
- міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
- насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
За словами пані Іоффе, юристи-міжнародники розходяться в поглядах щодо того, наскільки дії рф в Україні є геноцидом згідно з будь-яким із пунктів ст. II Конвенції про геноцид. Основна проблема, вказала докторка права, полягає в тому, щоб довести dolus specialis, спеціальний намір фізично знищити групу.
Про ефективність міжнародної кримінальної юрисдикції розповіла Ґаяне Нуріджанян, докторка права, доцентка кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Києво-Могилянська академія», дослідниця проєкту «FAKENEWS» в університеті Тромсе, Норвегія.
Зокрема, вона поділилася практикою МКС щодо злочинів, пов’язаних із незаконним переселенням, та вказала, що завданням МКС є притягнення до відповідальності за міжнародні злочини. За словами пані Нуріджанян, МКС є відносно ефективнішим у контексті злочинів, що вчиняються з 2022 року в Україні, ніж в інших ситуаціях, а також що ефективність МКС частково залежить від держав.
«МКС ще не стикався з проблемою переселення дітей чи переселення населення з окупованих територій, але є справи, які пов’язані з видворенням і незаконними переселенням вразливих груп, меншин тощо. Але в принципі зовсім в іншому контексті. Це досить природньо, тому що кожна ситуація, кожен конфлікт, який МКС розглядає, є особливими», – розповіла докторка права.
Також вона навела практику МКС щодо злочинів, пов’язаних із незаконним переселенням, в яких, за словами Ґаяне Нуріджанян, певні групи піддавалися переслідуванню з боку державних військових сил:
1. Воєнний злочин: віддання наказу про переміщення цивільного населення:
- Prosecutor v Ntaganda;
- Prosecutor v Yekatom and Ngaissona.
2. Злочин проти людяності: депортація та примусове переміщення населення:
- Prosecutor v Ruto and Sang;
- Prosecutor v Ntaganda;
- Prosecutor v Omar Al Bashir;
- Situation in Banlgadesh/Myanmar.
3. Примусове переміщення населення як злочин геноциду:
- Prosecutor v Omar Al Bashir.
З темою «Який інструментарій для вирішення проблеми пропонують міжнародні організації?» виступила Олександра Романцова, виконавча директорка Центру Громадянських Свобод. Вона розповіла, що всі мають усвідомити, що росія брутально, прямо, примітивно та методами XIX сторіччя напала на Україну, що це певним чином «збентежило» міжнародні механізми, які будувалися з тією перспективою, що ніхто та ніколи не деградує до такого рівня агресії.
«Це означає, що, окрім класних юридичних інструментів і матеріалів тих законодавчих актів чи міжнародних актів, які є, також ми маємо обговорювати політичні рішення сприйняття того чи іншого, перестати до геноциду прирівнювати лише все, що Голокост і не менше… Тобто оці нюанси, які насправді потребують документування – попри те, що це не розслідування. Документування є важливим, коли громадські та правозахисні організації показують ступінь проблеми, підтверджують її, тому що ми є державою, яка, зрозуміло, що є частиною конфлікту і відповідно в певному чині не може бути об’єктивною…», – вказала вона.