19 липня 2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». Цей закон вносить зміни у трудове законодавство України, зокрема, у частині надання відпусток.
Так, у період дії воєнного стану надання працівнику щорічної основної відпустки, за рішенням роботодавця, може бути обмежено тривалістю 24 календарні дні за поточний робочий рік.
Якщо тривалість щорічної основної відпустки працівника становить більше 24 календарних днів – не використані у період дії воєнного стану дні такої відпустки переносяться на період після припинення або скасування воєнного стану. Тож під час дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки.
Таким чином, якщо раніше існувало чітке обмеження тривалості відпустки тільки 24 календарними днями, то наразі працівник, який має відпустку тривалістю понад 24 календарні дні, має право нею скористатись, якщо у роботодавця немає заперечень. Це саме стосується і невикористаних днів щорічної відпустки за інші періоди.
Щодо працівників, призваних на військову службу під час мобілізації, то період, коли вони фактично не працювали, не зараховується їм до стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку.
Також законодавцем запроваджено новий вид відпустки без збереження заробітної плати, яка не належить до відпусток без збереження заробітної плати, що надаються відповідно до ст. 25, 26 Закону України «Про відпустки».
Так, відповідно до змін, у період дії воєнного стану за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, роботодавець в обов’язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною в заяві, але не більше 90 календарних днів. Час перебування у такій відпустці не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого п. 4 частини першої ст. 9 Закону України «Про відпустки».
Роботодавець не може відмовити працівнику в наданні цієї відпустки. Водночас працівник має підтвердити той факт, що він «виїхав за межі території України» або «набув статусу внутрішньо переміщеної особи». Спосіб підтвердження факту виїзду за кордон не визначений законом, тож рішення щодо надання відпустки в цьому випадку буде прийматися на розсуд роботодавця на підставі наданих працівником документів, які можуть підтвердити цей факт. У разі повернення на територію України працівник, який перебуває у зазначеній відпустці, втрачає право вимагати продовження такої відпустки.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону № 2136 протягом дії воєнного стану роботодавець може надавати працівнику відпустку за власний рахунок без обмеження строку, встановленого ч. 1 ст. 26 Закону про відпустки. Така відпустка може мати необмежену тривалість у рамках воєнного стану і надаватися за домовленістю сторін, тобто роботодавець має повне право відмовити у її наданні. При цьому час перебування у цій відпустці зараховується до стажу для щорічної відпустки, на відміну від відпустки, яка надається на підставі п. 4 ст. 12 Закону № 2136.