Спокійний, виважений, людина діла та честі – таким згадують Іллю Підгайного, військовослужбовця, старшого лейтенанта, випускника магістерської програми Школи права УКУ 2020-го року. Ілля працював юристом, а від перших днів повномасштабного вторгнення долучився до складу ЗСУ. Його мотив був чіткий: «На нас напали – треба захищатися». 8 серпня Героєві мало б виповнитися 28 років. 16 липня 2025 року воїн загинув у бою.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У памʼять про свого випускника Український католицький університет заснував сталий стипендіальний фонд (ендавмент) на суму 100 тис. доларів.
Остання воля Іллі – передати частину компенсації, яка належить родині відповідно до чинного законодавства за смерть військовослужбовця на фронті, саме у стипендіальний фонд.
Родина, друзі та спільнота факультету права УКУ зголосилися уже цьогоріч надати стипендію імені Іллі Підгайного одному з першокурсників – переможцю олімпіад, конкурсів наукових робіт з оригінальних тематик, тому, хто набрав високі бали НМТ.
Зробити пожертву у фонд на честь Іллі Підгайного, в якому уже є сума в розмірі 10 тис. доларів, можна за посиланням.
Рішення йти на війну прийняв ще у 2018 році
«Я прийняв рішення, що піду на війну ще 25 листопада 2018 року – коли росія атакувала українські кораблі в Азовському морі. Тоді я зрозумів, що якщо почнеться повномасштабне вторгнення, піду на війну. Через 3 роки так і вийшло – я зібрав наплічник 15 лютого, і вже 25 лютого 2022 пішов у військкомат», – поділився Ілля у короткому інтервʼю для рідної Школи права.
Ілля тоді казав, що не розглядав жодного іншого сценарію – ні евакуації, ні волонтерства, ні очікування: «Мотив був простий: на нас напали – треба захищатися».
Ілля ділився, що війна змінила його бачення світу: «Я побачив, наскільки крихке людське життя. Там, де відсутнє відчуття порядку, люди поводяться зовсім по-іншому, навіть найінтелігентніші та цивілізовані люди. Права людини, не підкріплені силою і готовністю її застосувати, – це лише декларація. Щоденні виклики на фронті допомагають долати, у тому числі, навички, здобуті в УКУ – емпатія та здатність бачити людяність навіть у тих, хто пережив страшні речі. А головне, що тримає – це бажання, щоб ні моя сімʼя, ні сотні тисяч невинних людей не пройшли через те насилля, яке несе росія».
У одному з інтервʼю Ілля розповідав, що від початку великої війни воював у 205-му батальйоні ТрО. Перші дві Бахмутські ротації (літо 2022 та зима 2023) пройшов солдатом, у піхоті був гранатометником і оператором ПЗРК. У 2023-му мав довший період відновлення, паралельно збивали шахеди. Навесні 2023-го отримав звання офіцера і займався адміністративною роботою.
«Листопад-грудень 2023 – Куп’янський ліс, найкривавіша ротація. Перше півріччя 2024: відрядження, де я познайомився з чудесним світом розвідки. Повернувся у рідну частину, де пару місяців позаймався FPV-дронами, і я займався би ними далі, але з бюрократичних причин довелось перейти на офіцерську посаду — так знову почав займатись розвідкою», – розповідав Ілля про свою службу.
Старший лейтенант Ілля Підгайний із позивним «Полтава» загинув 16 липня 2025 року під час виконання бойового завдання на Куп’янському напрямку. 8 серпня Героєві мало б виповнитися 28 років.
Був людиною надії
«Я добре пам’ятаю Іллю. Не тому, що він якось приковував увагу. Ні, Ілля був спокійний і навіть дещо відсторонений. Порівняно зі своїми одногрупниками, не намагався бути серед перших, не поспішав завойовувати твою увагу і прихильність. Тому я був навіть дещо здивований, коли довідався, що Ілля був серед перших, хто пішов на фронт добровольцем – у перший же день повномасштабного вторгнення. Ілля нагадав мені героїв Толкіна, які керувалися принципом, що “не ми вибираємо час, в якому живемо, ми можемо лише вирішувати, як жити за часів, які вибрали для нас”. Ілля вирішив прожити ці складні часи гідно. І віддав своє життя за друзів своїх… Ілля був надійним. Він був людиною надії. Світла пам’ять Героєві! Щирі співчуття дружині, батькам, рідним і друзям! Зі святими упокій…», – написав ректор УКУ Тарас Добко.
Деканка Факультету права УКУ Світлана Хилюк поділилася спогадами про Героя: «Ілля твердо і спокійно відстоював те, у що вірив і словом і ділом. Він ставав на захист тоді, коли вважав, що гідність є приниженою. Спокійно йшов проти течії. Вголос називав речі своїми іменами.
Ілля був небайдужий. Для нього мали значення люди. Його турбувало, що буде в його університеті, яке майбутнє чекає його країну. Ілля вірив, що треба брати відповідальність на себе і добре та чесно робити свою роботу, тоді все вийде.
А ще він вмів по-справжньому сміятися. Кожний набір студентів у нашій спільноті має якусь унікальну рису. Набір 2018 року, з яким до нас прийшов Ілля Підгайний, вмів радіти. Боже, як вони сміялися. По-доброму, щиро, витончено, до глибини душі, отим таким цілющим сміхом, що допомагає не сприймати себе та буденність аж надто серйозно. Він вмів сміятися очима і кутиками губ по-дитячому щиро і по-дорослому глибоко.
Ми спілкувалися востаннє 8 травня. Ілля радів створенню факультету права і мав ідеї, що б він міг викладати у нас після війни, що потрібно вчити студентів вже сьогодні з огляду на виклики воєнного часу, планував приїхати в УКУ… Спочивай з миром. Вічна пам’ять. Дякуємо за чин».
Мама Іллі Олена Підгайна пригадує, що навчатися в УКУ йому дуже подобалося: «Він був у захваті від УКУ, від спілкування з викладачами, від іншої атмосфери вишу та стилю викладання. Він знайшов там друзів і дуже пишався цими відносинами…»
Не ховався і завжди беріг честь
Олена Підгайна також поділилася, що Ілля мав дуже чуйне серце: «Для дорослих чоловіків став “опікуном”, він дуже шанобливо ставився до людей і життя. Він обурювався, що у штабі зволікали з нагородами для загиблих: “Живі почекають, а рідним загиблих потрібно розуміння, що вони загинули, і це оцінено, хоча б нагородою”. А на новий рік (не маючи власних дітей) зібрав з хлопців пожертви “подарунок від тата” для діток загиблих».
Про Іллю також пишуть і його побратими. Андрій Яремій ділиться спогадами: «Ілля Підгайний – хлопчак, з яким в перший рік повномасштабки з перших днів мав честь служити в одному відділенні, виходив у перші бої… Цей хлопчина з по-дитячому світлим обличчям в моїх очах ставав чоловіком, воїном, і вражав ще більше… На два десятки років молодший успішний юрист, який, здавалося, і в хлопчачих бійках участі не брав, взяв у руки “калаша” та РПГ. Це не був юнацький романтизм, навіяний лицарськими романами, це було його усвідомлене рішення… Своє лицарство він підтвердив в бою. Це було його переконання стояти на захисті України. Згадується ситуація коли на “літньому Бахмуті” після нічного відпочинку прибіг Полтава з наказом від ротного: “Потрібна група на виїзд – загроза оточення КСП батальйону”… Кажу: “Потрібні добровольці, беремо повний БК і воду, попрацюємо хлопці”… В групу зголосився Ілля, розумію, що везу в пекло, і варіант повернутися – мізерний, кажу: “Може, не зараз”. Ствердна відповідь: “Я готовий”… Спостерігав за ним в бою: чітко, спокійно… І будучи солдатом, і вже ставши офіцером не ховався, не пасував, відстоював справедливість і своїх побратимів, завжди беріг ЧЕСТЬ…»
Вічна памʼять і слава Героєві!